Мене звати Олеся Жуковська. Я народилась у місті Кременець Тернопільської області. Я хотіла приїхати на Майдан ще тоді, коли збиралися студенти в листопаді. Але тоді була на роботі й не могла поїхати.

А коли Майдан розігнали 30-го, мене це так обурило, що я вже не могла сидіти вдома. Все у мені перевернулось — і поїхала за першої ж можливості. Після розгону Майдану людям відбирало мову від обурення, просто брали і їхали нас підтримувати. Та ніч розгону — це було дуже страшно і жорстоко. До Києва їхали безкоштовні автобуси — записалась, виявилось, що я була єдиною дівчиною серед усіх, хто їхав на Майдан.

Я на Майдані була дуже довго — ще від 4 грудня. За весь час, скільки я там прожила, мені ніхто нічого не заплатив. Моїм друзям ніхто не платив. Ми працювали безкоштовно, нас були тисячі, і я не знаю жодної людини, кому би на Майдані щось платили.

Хотіла будь-що робити. Мені було цікаво, як там, на Майдані. Тоді там була бурхлива діяльність, справжня атмосфера повстання.

Ми ж мирно стояли, щоб закликати владу повернутись до євроінтеграції. Але коли нас розігнали силою, усі рішуче почали протест за повну зміну такої влади. У період затишшя на Майдані ми всі відчували, що насувається хвиля небезпеки, казали: «Щось буде. Це ненадовго. Буде буря».

Усі — хотіли боротись, кожен — щось робив. Я ходила-зна­йомилася з різними людьми, шукала для себе якусь інформацію. На початку була просто волонтеркою. Готувала на кухні, де жили афганці. Ще у Будинку профспілок.

До Будинку профспілок міг прийти будь-який медик, який хотів чимось допомогти. І робив те, що вмів. До медпунктів різної спеціалізації скеровували лікарів-анестезіологів, травматологів, хірургів — де кого потребували. Я вирішила долучитись до мобільної бригади. Допомагала пораненим на місцях подій. А потім похолодало, народ почав хворіти, і я стала волонтером у мобільній медичній бригаді в КМДА. Ще на Віче 19 січня усе ніби було спокійно, та в повітрі відчувалось: зараз щось станеться...

Люди сподівались на лідера, а не знайшлось нікого. І тоді вирішили, що лідер — це народ. І всі пішли на Грушевського. Багато людей підтягнулось завдяки соцмережам. Але я згадую, як ми йшли — у людей не було агресії, ми мали натхнення щось робити, змінювати в нашій країні.

Уперше рятувати пораненого мені довелося 19-го січня на вулиці Грушевського. Літали гранати, звідусіль стріляли, стільки було крові... Спочатку комусь робила перев’язку, далі багатьом зупиняла кровотечі. Бігала до нашої аптечки по все необхідне для невідкладної допомоги. Потім почались поранення страшніші. У хлопця була прострелена нога. Відтягнули його до найближчого медпункту, де працювали хірурги. Вони витягували кулі...

Пам’ятаю, о 4-тій ночі ми з напарником і вартовим Самооборони ходили по тих місцях, де вдень падали гранати. Ще кілька годин перед тим то були найнебезпечніші точки на Грушевського. На землі було багато куль, і я одну поклала собі до кишені. Знайшла її саме там, де я вдень працювала. У нас багато куль було в медпункті, який в кінці січня нам розвалили. Там рятували поранених, витягували й гумові, і металеві кулі, і уламки гранат. Поранення ніг чи рук були не такі небезпечні, а от коли людям прострелювали очі, обличчя — це було страшно. Одному чоловікові уламок гранати влучив просто біля ока. Зір врятували. При мені хірурги йому витягували цю металеву кульку — біля нього розірвалась світлошумова граната.

Після 22 січня беркутівці почали начиняти гранати чимось додатково. Тоді з кожним днем вони використовували сильнішу зброю. Це лише спочатку були просто гумові кулі, сльозогінний газ. Далі пішли в хід світло-шумові гранати, згодом — якісь інші, вони розлітались різним металевим начинням. А потім був той день, коли застрелили людину. 22 січня. Тоді міліція почала стріляти ще іншими кулями. Схожі були на гумові, але більші й твердіші. Металеві продовгасті й круглі.

Ми не хотіли, щоб Майдан був якимось фестивалем зі сценою і цілодобовими концертами. Коли всі нарешті зібрались й пішли до Кабміну, це була пряма дія, поміж нас ніякого страху не було. А от коли вбили людину — кожен почав боятись. Ми намагалися бути обережнішими у всьому.

У перші смерті на Майдані ніхто з нас не міг повірити. Мені стали дзвонити рідні, знайомі, що їдуть до Києва з усіх частин країни, хотіли якось тут допомогти. Найдужче — Західна Україна, приїхали мої друзі зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська.

Ми стояли. Почались морози, вночі було –26 градусів, я багатьох лікувала від застудних захворювань, хоча і сама сильно захворіла. Я ще тоді організувала такий табір біля стели на Майдані, назвала його «Пекельна бочка». Сколотили собі будиночок, там жило багато молоді з усієї України — були хлопці і з Правого Сектора, і з Самооборони, дівчата-волонтерки.

Напередодні 20 лютого усі готувались — вдень тренувались, організовували нові медпункти, вночі до наметів зносили бронежилети від благодійників, щити, палиці. Бо передчували, що буде щось страшне, ми мали таке саме відчуття, як перед подіями на Грушевського у грудні. Моя хвороба посилилась, мене на кілька тижнів поклали в лікарню. Вийшла 19 лютого, одразу поїхала на Майдан. Там було згарище. Наш намет і всі інші згоріли.

Навколо я побачила цілковитий хаос. Жах. Усе палало, нікого не можна було розшукати, друзі десь загубились. Я ніби вперше приїхала на Майдан, бо нічого не могла впізнати. Усі були в заціпенінні. Походила-пошукала знайомих. Збирала всіх біля Лядських воріт. Хотіла пересвідчитись, що з моїх усі цілі, що нікого не поранили. Я знову пішла у медпункт і стала допомагати лікарям. Робила перев’язки пораненим. Цілу ніч ми ходили між наметами, допомагали хворим.

Тоді почула від старших сотників, які перешіптувались: «Тут зранку будуть снайпери». Були чутки, що з Росії вилетіли бійці, котрі будуть у Києві вже о сьомій ранку. Що розстрілюватимуть простих людей, що вони хочуть вбивати западенців. Але ми були готові залишатись там до кінця і навіть іти на смерть. Вже під ранок ми пішли до костелу, там на кілька годин заснули.

…20 лютого прокинулись о 8-ій. У нашій бригаді було троє волонтерів, але ми мали лише два бронежилети. Мені не дістався. Зазвичай ходили по троє, бо казали, що одному небезпечно. Але до Михайлівського собору я того ранку пішла сама. Там був склад із медикаментами, я набрала повний рюкзак і ще два пакети. Стріляти почали десь з дев’ятої ранку. Підійшла до Лядських воріт, бачу — всюди карети швидких, від барикад несуть поранених.

Пам’ятаю, подивилась на годинник — 11:37. І тут почула постріл, бачу — по одягу стікає кров. Поруч були дівчата, які розносили канапки, вони підбігли і кажуть: «Сонечко, у тебе вистрелив снайпер». У мене з шиї текло стільки крові, що подумала: все, я помру зараз. Куля влетіла з одного боку шиї, вилетіла з іншого. Мені її показали потім. Вона мала розірватись, коли влучила у тіло, але пройшла навиліт. У той момент я не зовсім розуміла, що зі мною. Мене оглушило, ніби поруч розірвалась граната.

Біль був такий, ніби мені відрубали голову. Втратила дуже багато крові. Не знаю, як я тоді ще й розмовляла. Мені пощастило, що поруч була швидка і мене одразу завезли до лікарні. Потім казали, що хтось бачив — постріл був з боку готелю «Україна».

За що у ті дні люди віддали свої життя — за вільну Україну. За те, щоб змінити цю владу повністю. Щоб українці почали жити краще. Ми і наші діти. За нашу свободу. Справжню свободу. Приїжджали з усієї України за свої ж гроші. Заради того, щоб боротись за нашу країну, скинути злочинну владу, знищити корупцію. За людський рівень життя. Молодь хотіла кращого майбутнього для себе, старші люди — для своїх дітей і онуків.

Усі побачили, що прийшов час змінити нашу країну. Влада нас обкрадала, люди ходили голими й босими — скільки ще ми мали терпіти?

Ми лише розпочали боротьбу. Звичайно, попереду ще багато роботи. Я дуже хочу, щоб краще майбутнє побачили наступні покоління. Бо ми повстали заради майбутнього. Це — нас об’єднало.

9. 04. 2014 р.

Розмовляв Антін Мухарський.