Сізіфова революція

Опівдні першого грудня 2013 року я вилетів на перший великий мітинг у Києві, а коли літак приземлився, моєї держави вже не існувало.

Саме з таким реченням у голові я сів тоді на борт літака. Була 12:05, п’ять хвилин тому у Києві розпочалася масова демонстрація, а прилетіти в Україну я мав аж за півтори години. Вночі за день перед цим вперше в історії України спецпідрозділ розігнав студентську акцію протесту, застосувавши жорстоку силу, наздоганяючи молодих дівчат і хлопців в сотнях метрів від центральної площі Києва, по-звірячому добиваючи їх — кийками й ногами. У відповідь на це звірство українське суспільство збиралося в центрі столиці на традиційне віче — загальний збір усіх громадян, щось дуже подібне до античної безпосередньої демократії за суттю.

У ті дні я був за кордоном, але вирішив за будь-яку ціну потрапити на це масове віче, яке мені здавалося вирішальним. Саме тому з такою тривогою упродовж перельоту думав про події в Києві. Логічним здавалося, що першу мільйонну акцію проти Януковича режим розжене силою, будуть жертви. Я мав приземлитися вже в іншій державі, де людей на вулицях б’ють, де немає свобод і прав, де тебе можуть вбити тільки за інші політичні погляди.

Усе це видавалося неймовірним — я народився всього за кілька років до падіння

Радянського Союзу, тому атмосфери тоталітарної держави не пам’ятав. Зрештою, я летів літаком в європейську державу в ХХІ столітті, в кишені в мене був смартфон, в наплічнику — лептоп, серед друзів у соцмережах і реальному житті — сотні людей глобалізованого й відкритого світу. Невже цей літак міг приземлитися в точці, де в наш час запанувала диктатура? Невже в 2013 році 1/10 європейської території можна раптом замалювати коричневим кольором, а 46 мільйонів людей відгородити від решти континенту бетонним парканом і колючим дротом? Тисячі разів у скронях мені пропульсувало це фатальне, трагічне речення: «Опівдні першого грудня 2013 року я вилетів на перший великий мітинг у Києві, а коли літак приземлився, моєї держави вже не існувало».

Раптом мені промайнула думка, яка хоч і нівелювала попереднє речення, але обдала холодним потом: насправді у мене немає рідної держави. Я, 25-річний чоловік, не відчуваю жодного зв’язку з Україною. Скажу більше: я ненавидів усе, що було пов’язаним з українською державою. Уявіть, так може бути: можна любити свою країну і водночас дико ненавидіти державу.

А все тому, що України так ніколи й не було створено, Украї­на — це фікція. Насправді досі існує УРСР, Українська радянська соціалістична республіка. Після 91-го року у цій державі не змінено нічого, навіть адміністративного устрою, комуністичні зір­ки досі встановлені на будинках влади, у центрі Києва стояв па­м’ятник Леніну (слава Богу, його повалили під час революції), люди, які займали найвищі посади в комуністичні часи, стали олігархами чи політичними лідерами у нових умовах.

Усе це речі з символічного простору, але є й більш прості приклади: за понад двадцять років незалежності не було замінено міської інфраструктури — труб, котелень, водонапірних станцій, лікарень, шкіл, відділків міліції. Усе це залишилося таким самим, часто навіть не відремонтованим, тому розсипалося, ламалося й деградувало. Взимку у будь-якому місті України ви пересуваєтеся, немов на термальному курорті: з-під землі клубочиться гаряча пара з тріснутих поламаних труб, в цей же час у квартирах холодно, адже в батареї потрапляло лише 10-25 відсотків потрібного тепла. Зайвим буде казати, що людина мала платити за 100%. Неефективні втрати енергетичних ресурсів у кожному маленькому містечку в Україні були такими, що вся країна ставала заручником російських траншів газу. Це влаштовувало і Росію, і всі українські уряди часів незалежності.

Влітку у чотиримільйонному Києві по два-три тижні не було гарячої води. Вочевидь, влада вважала, що спека дозволяє людям митися холодною водою. Відключення відбувалися задля так званих «профілактичних» ремонтів, але — парадоксально — людина за підсумками цього місяця отримувала такий же рахунок, як у час, коли гаряча вода постачалася. Це може здатися дрібницею, але насправді бюрократична мафія обсіла всі кабінети, на таке безчинство громадянин не мав куди поскаржитися, адже ЖЕК, наприклад, належав синові прокурора, дружина власника була міським суддею, двоюрідний брат очолював управління міліції, а відсоток із такого прибуткового бізнесу отримував мер міста.

На кожному кроці, де ви стикалися з державою, виникали проблеми. Причина проста — невідповідність громіздкої совєтської бюрократичної машини, яка існувала й керувала державою до ХХІ століття, яке було надворі. Скажімо, користування публічними басейнами досі регламентує закон 1970-х років, згідно з ним бажаючий поплавати має спочатку отримати завірену печаткою довідку від лікарняного дерматолога. Щоб отримати таку довідку, часто треба простояти цілоденну чергу і ще й хабар заплатити. Тільки потім можна йти в басейн, тож самі розумієте, що більшість людей у басейни так і не потрапляла. Довідка від дерматолога діє тільки тиждень, а мало є охочих присвятити цілий день бюрократичній тяганині заради одного-двох запливів. У зовсім іншій сфері — культурі — ситуація подібна. У Міністерства культури України, яке оперує бюджетом у 200 мільйонів доларів США, є всього одна е-мейл адреса, та й та не працює. Якщо ви напишете на неї із запитом, проханням чи пропозицією — ніколи не отримаєте відповіді.

Тому було великою брехнею, коли напередодні саміту Східного партнерства аналітики говорили, що Україна постала перед вибором — між ЄС і Митним Союзом. Насправді Україна ВЖЕ була в Митному Союзі, жила за його стандартами і відповідно до його антидемократичних принципів діяльності. Так, офіційно Україна не підписала жодних паперів про членство в Митному союзі, але в цій частині світу жодні папери чи закони неважливі, керує тут телефонне право закулісних домовленостей та інтриг. У Росії, Казахстані чи Україні ви одразу відрізните коридор школи чи лікарні — невідремонтований, тьмяний, немов у підвалі. Якщо ж опинитеся у світлому приємному приміщенні з сучасним ремонтом — можете бути певні, що це або податкова, або прокуратура, або офіс пануючої партії. Умовно кажучи, Митний союз я можу відрізнити за запахом. Тому й стверджую, що новітня УРСР станом на грудень 2013 року уже була членом Митного Союзу.

Про все це я думав у літаку, який летів у Київ. А також про те, що ці події, які пізніше отримають назву Євромайдану, зовсім не відрізняються від тих, які були під час Помаранчевої революції 2004 року, акцій «Україна без Кучми» 2002 року чи боротьби за незалежність у 1989-1991 роках. Насправді досі, до 2013 року, в Україні відбувається, затихаючи і знову відроджуючись, одна антитоталітарна, антисовєцька революція, яка ставить собі за мету змінити нарешті УРСР на нову Україну.

З такими невеселими думками я летів, а коли прилетів — розчаруванню моєму не було меж. Я взяв таксі в аеропорту й поїхав у центр Києва. Нагадаю, неймовірно розхвильований, я вилетів на революцію, а за вікном таксі бачив спокійне міщанське життя: на вулицях Києва не видно було ознак хаосу чи взагалі нетипової ситуації, всі торгові центри працювали, парковки біля них були заповнені автомобілями, вулицями гуляли сім’ї з дітьми. А в цей час в центрі Києва тривала найбільша за історію України акція протесту, в якій взяло участь понад мільйон людей. За наступні місяці, коли Україна опинилася на перших шпальтах світових видань, багато хто уявляв собі українську революцію як мільйонні віча, барикади й коктейлі Молотова. Треба було приїхати в Київ, щоб зрозуміти, що це революція дуже свідомого, цивілізованого суспільства: в час, коли на вулиці Грушевського тривали бої й стріляли снайпери, на сусідніх вулицях працювали ювелірні салони, закохані пари вечеряли в ресторанах, а в самих забарикадованих межах Майдану опинилися кілька банків, які продовжували роботу й не мали проблем із безпекою. Тоді в таксі мені здалося, що неповна мобілізація суспільства свідчить про слабкість революції, тепер я розумію свою помилку — насправді йдеться про виникнення зрілого суспільства, яке хоче будувати, а не знищувати. Яке хоче на руїнах УРСР побудувати нову Україну.

Цю революцію треба назвати Сізіфовою. Пам’ятаєте, в «Одіссеї» Гомер розповідає про Сізіфа, якого Зевс прокляв на вічну кару: піднімати вгору величезний камінь, який щоразу скочується вниз. І так до безкінечності. Щось подібне — з нашою революцією, з Євромайданом.

Стратегія режиму полягала в тому, щоб виморити нас холодом, зневірою, безкінечним і, здавалось би, безсенсовним стоянням. Ніби й справді: нічого не відбувається, кінця-краю протестам не видно, люди навіть Новий Рік зустріли на Майдані, а потім простояли й дні, коли температура падала до -20 градусів.

Парадоксальним чином сталося так, що наша слабкість і безсенсовність стала нашою силою й міццю. Щойно ставши слабкою, наша революція виграла. Так, усі хотіли за 2-3 дні прибрати країну від Партії регіонів, усі сподівалися швидкого й красивого тріумфу, всі надіялися, що марш мільйона людей зможе переконати владу і світ у нашій безстрашності й могутності. На перший погляд може здатися, що нам те зробити не вдалося, але це не так.

Такої зрілої, розумної й дисциплінованої революції у нас ще не було. Якщо за тиждень до цього вихід тільки 10 тисяч українців на Майдан приємно здивував навіть опозицію, то в неділю 1 грудня мільйон мітингувальників вже здавався звичним і нормальним явищем. Так, у нас революція за розкладом. Так, у будні людей значно менше, і так, вночі їх ще менше. Але люди змінюються, приїздять до Києва на 3-4 дні, потім повертаються додому, а на їхнє місце приходить нова зміна. Так, кияни не почали масово страйкувати, але в неділю виходять на мітинги пунктуально й обов’язково.

Тобто нам, новонародженому громадянському суспільству, вдалося побудувати систему, коли країна делегувала своїх представників на Майдан, а сама продовжує працювати, щоб не допустити колапсу й хаосу. Це дуже відповідально й зріло, такого повороту подій влада не чекала. Янукович і його радники думали, що нас розжене час, мороз, зневіра й відсутність швидких результатів. Але ні, ми готові виходити на вулиці стільки, скільки буде потрібно. Відступати нікуди, а головне — ми самі собі подобаємося в цьому протесті, нам нарешті подобається наша країна й наш народ, у нас з’явилася віра, що ми таки зможемо щось змінити. І хай у будні на Майдані тільки 30-50 тисяч людей, але я впевнений: в разі потреби, за першим сигналом знову вийде мільйон, знову в метро співатимуть гімн, а колони мітингувальників будуть такими неозорими, що навіть з повітря сфотографувати важко. У цьому наша сила.

Так, це революція без геройства, це революція за розкладом. Це революція, коли почесно й прекрасно бути просто маленькою крапочкою на фотографії мільйонного натовпу. Більше від нас нічого й не вимагається — просто щодня, щотижня, дисципліновано і за розкладом бути непомітною крапочкою на фотографії. Фотографії, яка не даватиме Януковичу спати. Фотографії, яка рано чи пізно змусить його піти. І, повірте, краще бути крапочкою на фотографії, ніж краплинкою крові на холодній бруківці.

Тридцять років тому, 27 листопада 1983-го, в одному з провідних французьких журналів було опубліковано знаменитий есей Мілана Кундери «Украдений Захід, або трагедія центральної Європи». Починався він так: «У листопаді 1956 pоку директор Угорської агенції новин, задовго перед тим, як артилерійський вогонь зрівняв із землею його бюро, надіслав телексом розпачливе повідомлення до уваги жителів усіх країн, в якому сповіщав, що роз­почався напад радянських військ на Будапешт. Повідомлення закінчувалося такими словами: «Ми готові вмерти за Угорщину та Європу».

Цей есей Кундери на роки вперед став визначальним у розмовах про майбутнє нашої частини світу. Він говорив прості речі — мовляв, Центральна Європа знаходиться поміж Заходом і Сходом, тому почувається між цими потугами в небезпеці. Тут живуть так звані «малі народи», державність і право на незалежність яких завжди під загрозою, їхню територію ділять між собою імперії, їхні мови забороняють, а історії — переписують. Однак, вони бунтівничі, романтичні й горді, тому завжди борються за себе й за своє майбутнє. Ця бунтівничість за Кундерою — одна з основних ознак центральноєвропейця. Письменник писав: «Хіба Солженіцин, коли ганьбить комуністичне гноблення, вбачає в Європі фундаментальну цінність, за яку варто було б умерти? Ні. «Вмерти за власну країну і за Європу» — такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але саме таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві».

І наостанок про хороше. З часу написання есею Кундери мину­ло 30 років. Згадані ним Угорщина і Польща стали вільними державами й вступили до ЄС. Слава Богу, ніхто з Євросоюзу не ви­хо­дить — навпаки, всі прагнуть туди потрапити. А до згаданих Міланом Кундерою Будапешта й Варшави можна сміливо додати Київ — бо так, тут живуть люди, які заради своєї країни готові виходити на Майдан навіть після 20 років тотальних розчарувань. Центральноєвропейська бунтівничість у них у крові — а значить, і Центральна Європа навколо них. У такій ситуації підпис під угодою про Асоціацію стає тільки справою часу.

Я пишу ці рядки у дні, коли доля України й революції ще не вирішені. Не хочу нічого припускати й передбачувати, обмежуся тільки ствердженням, що хай там як закінчаться ці події, а повалити Українську Соціалістичну Радянську Республіку легше, ніж потім будувати нову Україну. Дуже надіюся, що ми, українці, в часі побудови нашої нової держави будемо настільки ж прекрасними, зрілими, відповідальними, сучасними, самоорганізованими й цивілізованими, як під час нашої революції, Євромайдану.

Текст вперше опублікований німецькою мовою у виданні: «Revolution der W?rde», Claudia Dathe, Andrea Rustek, Hg. Majdan! Ukraine, Europe. Berlin: edition.fotoTapeta__Flugschrift, 2014, S. 16-23.