ВОГОНЬ ЛЮБОВІ

Вогонь, що оточував Майдан взимку 2014 року, стояв ефемерною, втім, могутньою стіною. Ця стіна надійно захищала не менш ефемерні, за вселенськими мірками, тіла людей, наділених нездоланним духом. Духом, раніше приспаним і тепер не просто розтривоженим — пробудженим. Тут були пасіонарії з місією принести зміни своїй країні, а з нею — цілому світові. Зміни важливі, докорінні. Вони виконали своє непросте завдання стоїчно й натхненно. Дехто вичерпав заради цього своє життя до дна…

Впродовж попередніх двадцяти двох років незалежності України досить непросто й болісно відбувалося руйнування глибоко закорінених у свідомості людей радянських кліше. Йдеться про розуміння власної ідентичності кожною людиною, свого місця в новій державі, місця самої держави у світі й, разом з тим, питань нації, народу, демократії, свободи, вільного вияву… Руйнуючись, вони не зникали враз, а нерідко мімікрували, перевтілюючись, видозмінюючись у стереотипи пострадянського характеру; нові поняття й правила формувалися поволі й так само повільно входили у життя. Адже після тривалої важкої хвороби одразу стати на ноги й побігти непросто, а особливо, коли тобі повсякчас ставлять підніжки або б’ють по п’ятах.

Майдан в Україні за ці роки став символом волевиявлення вільної свідомої нації. Саме тут, завдяки якимсь енергетично незбагненним відцентровим силам, могутніми потоками сходяться енергії непересічних українських вольнолюбців, починаючи з кін­ця ХХ століття і по сьогодні: згадаймо студентські голодування; майдан, який привів до референдуму й незалежності; май­дан, що створив Помаранчеву революцію; і ось тепер — ЄвроМай­дан, який перетворився на свідомий народний спротив, повстання, нову революцію визволення з-під гніту злочинної влади.

Останні події на Майдані обернулися новою непростою реструктуризацією народної самосвідомості, все ще пов’язаної з пострадянськими стереотипами і шаблонами. Стало ясно видно: нове покоління українців не просто народилося, а й вже стало на ноги, визріла сила його духу. І до цих молодих приєдналися духовно сильні й національно та демократично свідомі люди старшої генерації. Руйнування застарілих суспільних механізмів, застиглих форм суспільного буття стало не лише драматичним, — трагічним. Конфлікт виявився кривавим, і вирішення його перейшло можливі демократичні норми.

Той, хто першим кинув вогняний коктейль на чорну гумову смугу з великих кілець старих і нових шин, а ще раніше у міліцейський автобус, явно був ...не воїном, але бійцем, природженим перформером — людиною творчою і рішуче налаштованою, — режисером-постановником, художником-декоратором, ак­то­ром-виконавцем головної ролі в одній особі. Але він не був одинаком у своєму пориві.

Тепер, нехай навіть з відстані короткого терміну, видно, що весь Майдан був полем суцільної творчості — творчості духа, образів, міфів, самої історії держави. Події відбувалися у типово українському стилі козацького бароко, як і тоді, у ХVII–XVIII сто­літтях, так і нині, дещо гіпертрофованому через шал почуттів. Така сама монументальність рухів як народних мас, так і окремих особистостей, експресивність форм і вислову, активне вико­ристання традиційних народних прийомів у висловах та діях — алегорій і символів, декоративності й урочистості. Сьогодні це звучить як відродження й осучаснення могутнього пристрасного архетипічного стилевого потоку, який можна означити як українське необароко.

На зміну вже звичній, дещо заскорузлій архітектоніці як сус­пільних взаємин, так і творчих висловів, приходить разюча атектонічність, що змінює стосунки, ставлення, погляд — немилосердно, болюче розширює свідомість й здатність прийняття та подальшого руху. Візуально виглядало все це досить химерно й мальовничо:

• потоки полум’я, що відбивалися у струменях води фонтануючого міліцейського брандспойту і танучого снігу, над усім цим — час від часу — польоти коктейльних метеоритів з палаючих пляшок;

• круглі непроникні хмари чорного диму зі спалахами коктейлів Молотова довкола стрункого ряду білих колон парадного входу до стадіону «Динамо»;

• невпинний рокіт барабанів, зроблених із металевих бочок, і періодичні постріли та вибухи феєрверкових гранат з боку «Беркута»;

а в епіцентрі турботливо закутаний, щоб не ушкодили дим і полу­м’я, пам’ятник легендарному українцю — футбольному тренеру.

Скільки драматизму (а трагедія з жертвами) було у ситуаціях цих напружених і часто дивних бінарних опозицій. Одна з багатьох виглядала так: вісімнадцятого-дев’ятнадцятого лютого існувала барикадова вогняна лінія біля самісінької сцени, яку самооборонці підтримували з усіх сил, втрачаючи людей, щоб захистити серце Майдану; й поруч, буквально біля вогняної барикади, пожежа, вчинена силовиками в Будинку профспілок, яку ті ж майданівці прагли загасити, рятуючи поранених зі страшного жерла палаючої будівлі.

Неспокійна гра світлотіней довкола Майдану і вдень, і вночі, панування у візуальних формах складних криволінійних обрисів алегорично транслювали, відтворювали стан душі й духу українця, який вийшов на спротив деспотичному уряду. Бурхливий розвиток подій змінював динаміку реакцій кожного з нас, пластику самого життя не лише тих, хто був чи бував на Майдані. Мінялася риторика не тільки політичного, а й повсякденного спілкування. Художня виразність слова, жесту і форми змінювалася відповідно до вимог разючих суспільних змін. Життя пересічного українця було враз знецінене правлячою верхівкою настільки, що стало безцінним, і тому демократичні засади людського буття виявилися для українців очевидними й — безумов­но — їм притаманними.

Майдан став тим коном духовного життя народу, де творилося власне творче середовище, де народ став і рушійною силою, і творцем самобутніх художніх цінностей. Пісні, перфоманси, об’єкти, акції, флешмоби, плакати, оформлення кожного куточка, оголошення, малюнки, живописні твори, — виникали, народжувалися тут не лише на підйомі почуттів, а й на основі величезного духовного досвіду минулого і впевненості в тому, що тут і зараз необхідно якнайкраще робити те, на що здатен. Усе це підтримувало високий градус життя на Майдані. Такий вибух творчості народу, а з ним творчого вислову багатьох професійних художників, не просто залишає у культурній свідомості нації глибокий слід, він переналаштовує її на новітній, прогресивний самоочищувальний лад, формує новий художній смак, відмінний від закріпачувального і колись емоційно й психологічно дуже сильного радянського і пострадянського.

Широке розповсюдження фото— і відеотехніки, можливість миттєвого завантаження відзнятого і написаного в Інтернет, гостре відчуття непересічності моменту, дотичність до глобальних зрушень і смертельна небезпека для кожного, хто переступав межу барикад, (а згодом з’ясувалося, що меж барикадам не бу­ло — смерть і тортури чи ув’язнення наздоганяли людей у найрізноманітніших місцях) спровокували цікавий феномен. Майдан перетворився на таке собі неконтрольоване, децентралізоване і нережисоване необарокове (через щиру надмірність і пристрасність) «реаліті-шоу», безупинно трансльоване Інтернетом. Увесь протест відбувався практично в режимі онлайн. Тільки істинною метою цього «реаліті» була не розвага, не нажива, а перемога вільного духу, гідності і честі всього народу, і часто завдяки стільниковому та інтернет-зв’язку, виникала рятівна можливість вижити чи не бути ув’язненим… Це рішуче, жорстке (а згодом жорстоке) протистояння з перших же днів наповнилося елементами карнавалу, театральності, відвертого позування на камеру протестувальників й могутнім стихійним народним творчим началом. Така відкритість світу й безоглядна щирість перед очима мільйонів глядачів залучали на майдан людей краще за будь-яку пропаганду. До того додавалося підсвідоме відчуття, що «в гур­ті — то й смерть не страшна», хоча про смерть, всупереч постійному відчуттю та розумінню її загрози, ніхто й не думав. Феномен полягав у тому, що там, на Майдані перебувати було не страшно, а навіть весело і — моральна підтримка один одного була величезна, присутні там переживали щастя духовної єдності. Позитивні енергії, сподівання на краще ніби ущільнювали простір, який здавався особливо безпечним. До того ж, будь-якої миті можна було розвернутись і піти (свобода вибору існувала для кожного). Як мінімум спуститись у підземний перехід, у царство великого торгового центру з його інфраструктурою — магазинами, кав’ярнями, ресторанами швидкого харчування і виходом через метрополітен до іншого, стривоженого, але мирного світу. Кілька хвилин — і ти в паралельному бутті — безпечному, навіть байдужому до того, що нині відбувалося з тобою, що триває цілодобово на Майдані.

А все це «козацьке бароко», — і лютий спротив, і завзята творчість — почалися зі славнозвісної ялинки, яку в народі назвали «йолкою». «Йолкою», бо, врешті, вигнаний президент колись вжив саме цей русизм. За офіційною версією тодішньої влади, через намір спорудити новорічну ялинку на головній площі міста, були жорстоко побиті студенти, котрі маніфестували там за євроінтеграцію України, влаштувавши «ЄвроМайдан». Тому «Йолка» стала першим спонтанним народним художнім об’єктом революційного Майдану 2014 року. Саме її «захопив» обурений народ, який першого грудня 2013 року невтримною хвилею «залив» Майдан, зібравшись на Віче, що відтоді відбувалося там щонеділі. Здавалося, гнів збурених мас, не маючи іншого виходу, вихлюпнувся на недоведені конструкції для святкової ялинки. «Йолку» не зруйнували, а за лічені години заліпили плакатами і транспарантами, прикрасили першими-ліпшими гаслами і згодом «прикраси» додавалися та змінювалися. Ялинка стала своєрідним символом протесту і «героєм» багатьох протестувальних плакатів і художніх творів. Чи не першим гнівним протестувальним плакатом був той саморобний, невеликого формату, що несла першого грудня художниця Гаяне Атаян (донька Тетяни Яблонської): «ЗЕКА НА ЙОЛКУ». Він здавався тоді надто радикальним. А наступного дня була створена сторінка «Страйк Плакат», де разом з оригіналами професійних і аматорських плакатів на підтримку протесту, з’явився посібник зі створення новорічної ялинки у «тренді сезону». Скажу, що на Андріївському узвозі в художніх майстернях такі об’єкти, згодом прикрашені ще й гумовими кулями і гільзами від патронів, випущених у мітингувальників, були невід’ємним предметом інтер’єру.

Так у мережах Фейсбук та ВКонтакті була створена творча спільнота СтрайкПлакат. Вона активно підтримала всеукраїнський протест проти кривавих подій на Майдані Незалежності, а її активісти створили серію плакатів, які кожен міг завантажити на свій комп’ютер, а потім роздрукувати.

Яскравим і гуманістичним виявився проект в проекті «Я крапля в океані», що поширився по різних містах України. Роботами, викладеними на СтрайкПлакаті послугувалися євромайданівці практично з усіх міст України — виходило вчасно, недорого, креативно.

http://kraplya.com/plakat/

https://scontent-b-fra.xx.fbcdn.net/hphotos-prn1/t1.0-9/1622093_430427840424422_828638639_n.jpg

Тепер, гортаючи публікації на СтрайкПлакаті, бачимо через образи й емоції, вихлюпнуті в Інтеренет, як глибинно день за днем змінювалися реакції суспільства і художників на події в країні, зокрема, на Майдані. Можна написати гостросюжетну драматичну повість, виходячи лише з публікацій та коментарів на цій сторінці. _HYPERLINK “https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1467074230187868&set=a.1467074323521192.1073741827.1466666583561966&type=1”

Довге стояння, по-суті, цілодобове життя на Майдані холодними зимовими місяцями спонукало і до утеплення, й до захисного облаштування не лише простору, а й одягу. А «домашність» і рукотворність обмундирування — саморобні маски-«балаклави», будівельні каски та мотоциклетні шоломи, медичні пов’язки і про­тигази, що складалася з підручних засобів, часто велосипедного чи іншого спортивного (хтось під час січневих сутичок використав навіть сноубордову дошку, щоб убезпечитись від куль), — надавали йому незвичного звучання. Задля оборони використовувались арбалети, рогатки і навіть була побудована і використана (доки силовики її не спалили) велика дерев’яна метальна машина, схожа на середньовічний требушет чи катапульту. Згодом, співробітники Національного художнього музею Ук­раїни забрали її, відновлену, на збереження до своїх фондів.

Майданівці тоді багатьом здавалися схожими на середньовічних лицарів у латах. Захисники перетворювалися на неповоротких, трохи кумедних, трохи загрозливих велетнів.

Це виглядало карнавально, інколи навіть бурлескно. І, як це часто буває у здоровому народному середовищі, життя було щедро просякнуте елементами гумору — жартами, кпинами, жартівливими й навіть задиристими піснями, анекдотами, що врівноважували напругу подій, холод і безсонні ночі. А наявність часу і відсутність руху вимагали виходу енергій. Тож вони логічно трансформувалися у творчість. Тому на Майдані було, як в хаті, чисто прибрано, ані недопалка, ані пляшки, — сухий закон тримали бездоганно, і, як в українській хаті бувала пофарбована кольоровими глинами призьба та розмальована господинею чи обкладена кахлями піч, прикрашений вишитими рушниками божник, так майданівці прикрашали намети та інші об’єкти розписами й написами або плакатами. А ще розписували стіни будівель гаслами, творячи революційний стріт-арт.

Стояли ж на Майдані всі верстви населення України — робітники, селяни, будівельники, військові відставники, студенти, пенсіонери, офісні працівники, айтішники, дизайнери, художники… Вони всі й були творцями тієї величезної, героїчної динамічної інсталяції, схожої на природне утворення, такий собі грандіозний енваєрмент. Усе виглядало креативно, й візуальна та інформаційна пожива медіа-творцям була велика. Саме художники звернули увагу на просторово-ритмічні та фактурні й навіть архітектурні особливості барикад та естетику усього простору Майдану.

Усі гарячі зимові місяці протистояння українського народу злочинній корумпованій владі в серці Майдану перебували мит­ці, зокрема й художники. Вони були там насамперед як громадяни своєї країни, і не лише українці за національністю, а й росіяни, євреї, вірмени, грузини, азербайджанці, втім, усі як один — свідомі громадяни України. Перебуваючи в гущавині подій, во­ни малювали швидкі (Леся Хоменко), або, навпаки, ретельні, створені після довгого спілкування, виразні портрети протестувальників (Марина Соченко, Ігор Галан …). Писали плакати й оголошення, розмальовували каски та щити, створили велику ша­хівницю (Артем Стрембіцький), щоб можна було відволіктися, зіграти у шахи. А після перших розстрілів 21 січня, споруди­ли тимчасовий «Пам’ятник загиблим героям» (автор — Олег Харч) на вулиці Грушевського, між барикадами, де й полягли перші ге­рої — вірменин з Дніпропетровської області Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизнєвський з Білої Церкви.

Олег Смаль у досить небезпечному місці розташував свою виставку гострих і дотепних карикатур. У драматичні лютневі дні її спалили силовики.

Там же з’явилися об’єкти Єжи Коноп’є — три однакові за формою фігури-мішені. Одна мішень була «одягнена» в оранжевий з білими смугами жилет «будівельника» — такі носили журналісти, друга — в «медичний» жилет з червоним хрестом, а третя — була позначена лише жовто-блакитною стрічечкою — звичайного «вкраїнського повстанця». Усі вони опорою мали шини і кожна була прострелена цілим кетягом куль біля серця. Цинізм силовиків був безмежним: стріляли у журналістів і медиків з особливою пристрастю і глузуванням. Кількість поранених журналістів і розтрощених камер вражає, так само, як і факт численних поранень і побиття медиків. Художник такими простими засобами, використавши підручні на Майдані матеріали, лаконічно й влучно передав жорстокість й беззаконність спроб придушення народного протесту.

А ще митці будували барикади, стояли на варті, робили рогатки, виламували бруківку і навіть жбурляли її, захищаючи протестувальників від «Беркута» й прикривали собою мітингувальників на Майдані під час атак війська. Хтось з них був поранений, хтось втратив око, практично кожен перехворів від перенапруження і переохолодження.

Творчо працювати в майстернях у той період мало хто міг, але й не працювати було важко. Тому олівець і фотоапарат були першими інструментами у руках кожного й завжди напоготові. А ще надзвичайно дієвим інструментом став Інтернет, соціальні мережі Фейсбук, ВКонтакті, Твіттер… Все, що не було побачене чи зауважене на місці, кожен міг «додивитися» чи уточнити у стрічці ФБ. Сердечна дружба на Майдані логічно продовжувалася в інформаційному полі соціальних мереж, де уточнювали й поширювали важливу інформацію вчасно, практично миттєво, нерідко рятуючи життя і ситуацію. Весь світ стежив за перебігом подій. Найпрогресивніші брали інформацію саме з мереж, а не з тенденційно налаштованих теле— та радіоканалів. Інтернет-ме­режа координувала дії не лише політичні, протестувальні, а й творчі, художні, образні.

Несподівано, але, зважаючи на певний історичний досвід, зовсім не дивним чином, кілька знаних українських художників стали для широких кіл інтелігенції країни неофіційним обличчям і своєрідним довірчим рупором Майдану. Але не затято революційним, не ура-патріотичним, як на таке бувало збочували по­­лі­тичні лідери. Митці бу­ли непроголошеними лі­де­­рами, які утримували певний рівень духовної напруги й інтелектуального аналізу подій, що відбувалися, а також маяками щирого, глибокого, неекзальтованого, інтелігентного реагування й поведінки на Майдані та у Фейсбуці. Саме ця соціальна мережа на чотири місяці стала найголовнішою стрічкою новин, найпереконливішим джерелом інформації, на відміну від преси і телебачення, — джерелом інтерактивним, з нього можна було черпати, дочерпувати, вибирати ковшами або краплями, можна було плювати і смітити, втім, воно миттєво самоочищувалося. І такими очисними генераторами були талановиті художники і непересічні особистості з глибоким аналітичним складом розуму: Борис Єгіазарян, Олександр Ройтбурд, Матвій Вайсберг, Володимир Бовкун, Олекса Манн, Іван Семесюк…

Борис Єгіазарян — вірменин, природжений борець за справедливість. Свого часу він боровся за незалежність рідного міста Апаран так само пристрасно і незламно, як потім за українську демократію. Закінчивши Київський художній інститут й одружившись з українкою, він у вісімдесятих переїхав до Києва, вивчив українську мову, полюбив усім серцем країну, її поезію в усіх смислах цього слова, перекладав для друзів поетичні рядки багатьох авторів обома мовами. Сам же, як митець, є живописцем гармонії та радості буття. Ця революція для нього почалася з ЄвроМайдану і саме він залишався зі студентами тієї свавільної но­чі, коли нещадно били дітей. Жорстоко побили і його, а він захистив собою непритомну дівчинку, ушкодили хребет потім старалися «пришити» кримінальну справу. Він, попри хворобу, все ж підводився і йшов на Майдан. А на його сторінці у ФБ з’являлися гарячі пости, важливі фото, які були правдивішими за будь-які коментарі ЗМІ. До того ж, пости інтелігентно радикальні.

Ще більш радикальними, з елементами стьобу і гротеску, але абсолютно свідомими й логічними/серйозними були пости художників-однодумців Олекси Манна та Івана Семесюка. Цікаві й парадоксально впливові їхні роздуми та висловлювання ставали популярними через свою спонтанність, подеколи суперечливість, яскраву індивідуальність, гостроту і гумор, а частіше сарказм і абсолютну неангажованість. Кожен з них ішов проти влади ва-банк не лише на сторінках мереж, а й на барикадах.

Іронічний, виважений, розсудливий і все ж радикальний Олек­сандр Ройтбурд сприймав те, що відбувається з меншим драматизмом, але переживав з не меншою глибиною. Він аналізував ситуацію, формулюючи власне розуміння перебігу подій не лише текстами, — викладав в Інтернет ще й власні роботи та колег, які к своїх творах вже передбачили чи узагальнили рані­ше подібні колізії. Спочатку з’являється «Свобода на барикадах» (ремінісценція Делакруа),

потім «Останній день Помпеї (за Брюлловим)».

За тим — «Різня на Хіосі».

І врешті «Той, хто піднімає прапор» (ремінісценція Коржева).

Іншою неполітичною впливовою фігурою на Майдані та в мережі став живописець Матвій Вайсберг. Чинячи серйозний опір руйнуючому будь-які творчі прояви напруженню, він, повертаючись Майдану, писав палаючу «Стіну» (п.,о., 180х420), яка увібрала у себе увесь драматизм і глибину подій і зрушень, що відбулися впродовж чотирьох місяців Майдану.

Живописець Володимир Бовкун, маючи майстерню на вулиці Банковій, навпроти Адміністрації Президента, тобто у самому епіцентрі подій, перебував на Майдані, здається, повсякчас і його пости у Фейсбуці несли найгарячіші й найгіркіші новини. Він брав участь у зведенні барикад, а у період напруженого затишшя — кількатижневого «мирного» протистояння написав ряд полотен: «Балаклава. Ніч. 14.02.2014», «Баррикада на Грушевского. Снайпер. 17.02.2014», «Грушевського. Мішень. 12.02.2014» , «Барикада на Інститутській. Беркут. 15.02.2014», «Герой. 16.28.02. 2014». Він прагнув передати стан того, що відбувалося, бо бачив усе зсередини й добре знав цьому ціну. В цих полотнах головними стають ті колосальні зміни, що відбулися внаслідок колосального стресу, тому для митця на перший план виходить душевний стан, велике піднесення, коли кожен день — як останній в житті. Тому картини написані у техніці «а-ля прима»…

Кожен з художників, проявляючи свідому громадську активність і на Майдані, з неприкритим лицем, і в Інтернеті, — уразливий тим паче, — думаючи про можливі печальні наслідки особисто для себе і своєї родини, все ж не завагався, не пішов геть. Благородство душ, переконаність у чистоті й праведності справи руйнували кордони, будовані острахом чи саме страхом, непевністю чи безпросвітністю, нескінченністю довгих зимових но­чей — димних, чадних і нерідко политих з брандспойтів і посічених кулями різного калібру й призначення — від гумових до мисливських на кабана й до бойових із «калашникова».

Художники віками, особливо у ХХ–ХХI століттях, виступають своєрідними медіумами-артикуляторами, котрі несуть (і що найчастіше, не доносять, на жаль) великі й прості істини своєму народу. Творча реакція українських митців на революційні події 2014 року — ще один приклад їхньої інтегрованості у світову культуру й систему символів. Бо саме в культурі й мистецтві кристалізується та найвиразніше проявляється історичний момент і воля та дух народу. А дух нашого народу став як ніколи могутнім. Про це світ дізнавався не тільки через новини, а й завдяки мистецькому слову та акціям. Саме митці в період революції привнесли у народний протест елементи театралізації, хепенінгу й інтерактивних мистецьких дій — від балаганних до пафосних проявів. Ця креативність була підтримана здебільшого власними ж гаманцями далеко не заможних митців.

Присутність і творча діяльність митців на Майдані вносили свої корективи у напружені події. Візуально-образні, незвичні враження розсіювали напругу та агресію й водночас посилювали патріотизм, спонукали думати про вічне, про те, що історія повторюється й варто все ж таки враховувати помилки попередників, а не вчитися лише на власних. Підштовхували замислитись про роль кожного, і що мобілізувало й підтримувало бойовий дух — згадки й глибинні, на рівні підсвідомості, співставлення з легендарними героїчними подіями минулих століть. Часто художні твори пропонували посміятися не лише з опонентів, а й із себе і своїх обранців, що оздоровлювало психологічну атмосферу. Це — яскраві зразки мистецтва актуального, мистецтва «швидкого реагування».

Було б прекрасно, якби відтепер образотворча культура пронизала б усі взаємозв’язки в Україні — правові, економічні, соціальні, культурні. Адже виразно бачимо, що істинний потенціал художників величезний. А їхні душевні й творчі порухи є глибоко патріотичними й, водночас, природно інтегрованими у простір світових духовних цінностей.