4. Тернопіль

Наступного дня ми бусом переїздили у Тернопіль. Автомобільний міст на Дністрі в Нижневі контролював блокпост місцевої самооборони. У такі часи переконуєшся, що великі мости на великих річках є справді стратегічними. Нижнівські селяни, озброєні дрючками і, мабуть, вилами, стерегли, щоб жоден підрозділ силовиків не прорвався на Київ із західного напрямку. Вони лягли б під колеса, я не маю жодного сумніву.

Зате поруч із нами мчали до Києва все нові автобуси з повсталим народом. Уже вкотре за ті кілька місяців революції люди кидали все і зліталися захищати Майдан. Деякі з них наступного ж дня загинули — вперше і востаннє туди потрапивши.

У Тернополі ми почали репетицію, але мусили перервати. Нас про це попросили місцеві робітники сцени. Бульваром Шевченка, на якому розташовується театр, мала йти процесія з полоненими беркутами. Усі хотіли бачити це торжество повсталого народу над ненависною ментярнею. Так в обложених середньовічних містах водили коридорами ганьби вимазаних дьогтем і викачаних у пір’ї нападників. Я досі не знаю, чи тих тернопільських беркутів захопили в полон, а чи вони перейшли на бік народу добровільно. Мабуть, були й такі, й інші. Їх вели в колоні центральним бульваром міста, знезброєних і принижених. Їхні щити й шоломи стали трофеями. Їхній автобус був увесь обписаний революційними гаслами.

Після вистави нам знову аплодували стоячи. Того вечора свічка, запалена у фінальній сцені, навіть не здалася банальною.

Уночі після вистави ми сіли до потяга на Київ і розташувалися по своїх купе. Але так нікуди й не поїхали. Потяг не вирушав — годину, другу. Підтвердилися чутки про те, що залізничне сполучення Заходу України з Києвом заблоковане. Влада боїться, що Майдан буде поповнюватися все новими й новими повстанцями. Офіційною причиною зупиненого на невизначений час залізничного руху назвали «розмив колії на дільниці Тетерів — Коростень».

Ми так і позасинали в зупиненому потязі.

О восьмій ранку провідник казав нам виходити: йому щойно передали, що Києва не буде. Потяг простоїть до наступної ночі в Тернополі, а відтак повернеться у Чернівці. «Задушив би того бандита власними руками», — сказав провідник із виразним буковинським акцентом. Було цілком зрозуміло, хто мається на увазі.

Попри все ми мусили їхати далі. Добре, що наша київська вистава, квитки на яку було розпродано ще з десяток днів тому, мала відбутися щойно наступного вечора.

З вокзалу в Тернополі ми з усіма речами й контрабасом перебазувалися до арт-кнайпи «Коза». Цього ранку вона являла собою своєрідну суміш із революційного штабу, інформаційного центру та збірного мобілізаційного пункту. У ній формувалися дрібніші групи охочих пробиватися до Києва легковиками й бусами. Тим часом усі прикипіли до Інтернет-трансляції з Майдану на великому екрані.

В українській мові є вислів «падати, як сніп». Це знову нагадує про себе наша прастара селянська ментальність. «Як сніп» — те саме, що й «як підкошений». Уляна до когось телефонувала. Хлопці на Інститутський, за її словами, падали, як снопи. Ворожі снайпери, що методично обстрілювали їх звідкись із найвищих поверхів «України», відзначалися двома різними почерками: один потрапляв завжди у серце, другий завжди в шийну артерію. Кількість убитих на місці і смертельно поранених росла щохвилини. Багатьох було застрелено при спробі витягнути із зони обстрілу тіло товариша. Для того, щоб звалити тіло на себе, слід було відкласти щит убік і відкритися. Цих секунд снайперам вистачало.

20 лютого — день найщільнішої концентрації злочинів режиму.

Найтяжче було Юлі. Це волонтерка з Вінниці, всі місяці Майдану, всі його дні й ночі, вона пропрацювала в медичній службі. Того дня її зробили відповідальною за телефони. До неї приносили мобільники Загиблих, з них утворився довжелезний ряд — прямо перед її очима. Її завданням було відповідати на дзвінки до тих, кого вже не було. Юля з жахом дивилася на всі ті нокії й самсунґи, поки вони мовчали. Потім вони почали один за одним дзвонити. Найжахніше було бачити, як на телефоні висвічується слово «МАМА».