Майдан. Мистецтво спротиву

(Революція, яку запалили митці)

Це зараз я можу з гордістю і на весь голос заявити, що особисто знайомий з людьми, які першими кинули коктейлі Молотова на вулиці Банковій 1-го грудня та спалили перший автобус на Грушевського 19 січня. Саме вони, в буквальному сенсі цього слова, запалили вогонь української визвольної революції, яку потім нарекли Революцією Гідності, або Революцією Духу. Усі мають вищу освіту (а дехто і дві), дітей, високооплачувану роботу та можливість подорожувати світом. Двоє з них архітектори, один режисер і продюсер, інший скульптор. Отакі люті і страшні радикали-екстремісти від мистецтва. І коли запитують: що спонукало їх одягти шоломи, респіратори, готувати запальну суміш і йти на барикади, підставляючись під кулі та світло-шумові гранати «Беркуту», то вони відповідають приблизно таке: «Ну, можливо, це почуття власної гідності, бо не може ж нормальна вільна людина терпіти все те жлобство і хамство, яке розповзлося нашою країною з приходом Януковича. Бо нас хотіли мати за скотину, а ми того не хотіли... Може, це природна реакція на брехню уряду, коли ми всі відчули себе ошуканими через непідписання угоди про асоціацію з Євросоюзом, бо це елементарне право людини боротися за свою волю зі зброєю в руках, коли інші методи перемовин з кримінальною владою вичерпані. Можливо, це почуття особистої відповідальності за майбуття своєї країни, а можливо, просто заїбала окупаційна промосковська зажрана влада». Варіантів відповідей у кожного може бути безліч, бо у кожного з тих, хто виходив на Майдан, хто боровся і бився, хто різав бутерброди, хто танцював і співав гімн або просто перед телевізором співчував, у кожного є своя відповідь — чому і для чого він це робив. Правда була одна: всі хотіли бути Людьми, а не рабами. А от війна була у кожного своя.

Особисто для мене вона розпочалася навесні 2010 року на приватному корпоративному святі на честь 50-ти річчя одного знаного регіонала, де я був ведучим і заробляв незлі гроші для всієї своєї численної родини. Зібралися майже усі — від Табачників до Пшонок, від Ківалових до Колісніченок разом із намісником Києво-Печерської Лаври Павлом та усіма святими для ПР обличчями типу Єфремова та Рибака, не виключаючи і декількох цілком опозиційних лідерів, що мене відверто здивувало. Був там і регіонал на прізвище Олійник, який (треба віддати йому належне) єдиний (!) виголошував свою вітальну промову українською. Я теж не втратив свого шансу і перейшов на українську. У залі відразу зафоркали, а один з очільників руху «тушок-тьотушок-тітушок» мусьйо Калашнікофф, не втримавшись, заголосив прямо з місця: «Гаспадін вєдущій, будьтє добри разговарівать по-чєлавєчєскі!» І очі в нас обох налились кров’ю: його — від обурення моїм публічним провокативним вибриком, мої — від елементарної образи. Це зараз легко казати: «Кинув би йому у морду той мікрофон!» або «Та плюнув би йому у обличчя!»... Зараз, коли їх вже майже нікого при владі нема. А тоді промовчав, проковтнув... Бо було страшно. Бо, здавалося, вони прийшли не на роки, на десятиліття, на цілу половину мого активного життя, ну, щонайменше років на 20-25, як Путін. І це розуміли всі довкруж. Бо ми втратили свій шанс, віддавши свою волю і свої надії в руки жлобкуватого хворого пасічника-сибарита, що разом зі своєю жлобкуватою кумівською зграєю поховав усі наші мрії і сподівання на чесне і гідне європейське життя, профукавши у пустопорожніх балачках весь наш креатив, захват і щирість помаранчeвої карнавалії.

Вони прийшли як цунамі, як сарана, як одне з великих лих єгипетських, про можливість якого знали всі, але не до кінця розуміли розмах його масштабів і наслідків. Комусь навіть здавалося, що в Україні, наче в Америці, склалася стала біполярна партійна система, де обидва боки врівноважують один одного і спроможні на компроміс. Але мій особистий компроміс закінчився саме у ту мить, коли того ж вечора, в перерві між виступами гурту «Любе» та Григорія Лєпса, до мене підійшла дружина ювіляра — молода гламурно-стразова білявка — і зашипіла своїм надутим пиздоротом: «Чтоби нікагда, слишитє, нікагда больше на мєропріятіях маєво мужа ви нє пєрєходілі на етот язик! Гості в шокє! Слишітє — ні-каг-да!» І коли мене на концертах або під час автограф-сесій питають: «Коли ж народився проект «Орест Лютий»? — я белькочу щось на кшталт: «Ну-у-у, це сталося після прийняття Радою закону про скорочення квоти української музики в теле— та радіоефірі, бо я зрозумів, що Україні оголошено війну в прямому сенсі цього слова, не кажучи вже про закон Ківалова-Колєсніченка». Хоча насправді передчуття майбутніх бойових дій з’явилося раніше.

1-го квітня 2009 року в «Я-Галереї» Павла Гудімова на Подолі відбулася перша публічна презентація всеукраїнського проекту «Жлоб. Жлобство. Жлобізм», метою якого було ґрунтовне культурологічне дослідження соціально-побутового та антропологічно-ментального явища жлобства. Ваш покірний слуга виступив ініціатором і куратором гурту художників, які в умовах відсутності сучасного героя та героїчних міфологем як таких, вдалися до дослідження теми антигероя, який заполонив увесь медійний простір. «Диктатура гламуру», «Тоталітарний гламур», «Кримінальний гламур», «Гламурна деспотія» — я ще не обрав остаточну назву для майбутнього роману, в якому опишу в найменших подробицях явище, яке підкупило, зжерло та понівечило тисячі мистецьких душ, а також змалюю катастрофічні наслідки гламурної дебілізації початку 2000-х років в контексті підміни будь-яких природних і професійних людських імперативів і навичок суцільними фейками та підробками. Злиття гламуру і кримінальної естетики породили цілу епоху, де героя замінив антигерой. Ось він — у залі Верховної Ради голосує чужими картками, ось він мчить на своєму «Бентлі» на червоне світло, збиває на смерть людину і за два тижні виходить із СІЗО, мовляв, «бабки рєшают всьо», ось він у «Світських хроніках» хизується годинником за $100 тисяч, а його дружина сукнею, сумочкою та взуттям від Луї Віттон приблизно такої ж вартості, ось він на концерті Поплавського, а ось обіймається з Йосипом Кобзоном, ось рулить літаком, а ось на програмі Яна Табачніка «Україну мають таланти» виконує «Мурку» на роялі. З нього беруть приклад на всіх рівнях. Його наслідують і копіюють. На нього мріють бути схожими всі — від водіїв маршруток до чиновників середньої ланки. Його дружині заздрять усі повії, не виключаючи повій з Окружної, та всі домогосподарки і учасниці талант-шоу. Бо «бабки рєшают усьо»! Жлобство рулить! Цинізм і вседозволеність, відсутність будь-яких моральних принципів, виховання, освіти, а то й елементарної совісті та честі. А як може бути інакше, якщо президент країни — сільський рогуль, а прем’єр-міністр реальний єнакіївський гопник, який незабаром стане президентом. Уся країна, все суспільство гниє і смердить, як свіжа вигрібна яма, переповнена тлустими бридкими черв’яками. Усе дозволено. «Бабки рєшают усьо!»

«Це мине! Це обов’язково мине, бо довго так тривати не може. Буде революція, соціальний вибух. Буде щось...», але що саме — ми ще не знаємо. Ми — це митці Союзу Вольних Художників «Воля або Смерть»: Іван Семесюк, Сергій Коляда, Олекса Манн та Андрій Єрмоленко, ну і ваш покірний слуга. Мистецтво має бути як удар кулаком у ніс! Воно має пробуджувати, викликати емоції — гнів, захоплення, відразу, образу, шал, бажання сперечатися, обурюватися, сміятися і реготати, скрипіти зубами та пердіти від перенапруження внутрішніх м’язів. Так ми бачимо собі місію справжнього сучасного мистецтва. Нахуй концептуалізм і теоретичні викладки. Нахуй ліваків і ґрантоїдів, соціал-підарасів та інших навкологламурних глистів. Нахуй політкоректність і стриманість. Ми — праворадикальне, націонал-анархічне мистецьке угруповання, яке категорично не співпрацює з жодними партіями та державними інституціями. Ми — низова громадянська мистецька ініціатива, діяльність якої спрямована на підбурення, занурення та розтинання, лінчування тієї жлобської дійсності, в умовах якої зріли і наливалися гнівом наші молоді і не дуже таланти. «Воля, або всі йдуть нахуй!» — наше бойове люте гасло, увічнене на картині Семесюка. За відсутності сталої української (саме УКРАЇНСЬКОЇ), а не псевдоукраїнської держави, самоорганізована анархія — єдиний природний філософський, психосоматичний і ментальний стан українця.

Колишній міністр внутрішніх справ, а нині злочинець, втікач Захарченко, в одній із своїх публічних заяв напередодні проведення антитерористичної операції у лютому 2014 року заявив, що революція готувалася принаймні з 2012 року. Як завжди, бреше падло. Художники СВХ знали про її прихід набагато раніше. Відчували, ретранслювали у соціум художні образи та ідеї, постили у соціальних мережах статті та створювали мистецький продукт, що наче лакмусовий папірець брався фіолетом в отруйному повітрі кримінально-олігархічної держави, виявляючи злодійську сутність влади. Іван Семесюк творив портрети жлобів-депутатів, малоросів-шароварників, буряковомордих аграріїв-пиздунів і писав свій «Щоденник україножера». Андрій Єрмоленко втілив у життя серію анархо-плакатів, що ширилися Інтернетом і набивалися на майки тисячами. Сергій Коляда малював кульковою ручкою свої похмурі пенітенціарні «Троєщинські хроніки», мовби передбачаючи навалу тітушок у наше революційне майбуття. А Олекса Манн ще наприкінці 2012 року видав серію «Викликай бога революції», де з вражаючою пророчою прозорливістю зобразив на полотнах усі події листопада 2013 — лютого 2014 років. З мого ж боку СВХ отримувало всебічну фінансову та організаційну підтримку. Де брали грошики, спитаєте? Адже каталоги, виставки, книговидання — штука не з дешевих. А я й відповім: у «Партії регіонів» і брали! Хе-хе, не лякайтеся, зараз поясню. На початку справи я чесно пішов до декількох потенційних «україноцентричних меценатів» із проханням про фінансову допомогу нашому революційному арт-угрупованню. Але всі були впевнені в абсолютній безперспективності справи, бо «янучари» прийшли всерйоз і надовго. Вихід був один — продовжувати вдавати з себе лояльних до влади і брати замовлення на організацію і проведення приватних, корпоративних та інших публічних заходів у якості ведучого та шоумена, а гроші вкладати у напівлегальну мистецьку діяльність, пов’язану із СВХ. Так тривало з початку існування нашого Союзу — від 2009-го аж до 2012 року.

Рубіконом, на який я врешті наважився, став проект «Орест Лютий». Саме з нього почалася активна фаза бойових дій на всіх фронтах. Із виходом першого кліпу (1-го лютого 2012 року) ми катастрофічно посварилися з дружиною. «Ти перетнув межу мого терпіння! Хіба не розумієш, що за такі пісні вони тебе вб’ють!? Батько п’ятьох дітей, ти про них подумав? Ти про мене подумав? Від нас підуть усі замовники, нам не буде що жерти!» Що я мав відповісти? Що вона має рацію? І мої аргументи про те, що я так далі жити не можу, що не хочу бути рабом і прислужником у злочинців і кримінальних покидьків, що я, врешті-решт, громадянин і хочу бачити свою державу чесною, чистою та гідною, бо мені соромно і боляче за те, що коїться у ній, мені не байдуже — у якій країні ростимуть мої діти — і я не хочу перекладати відповідальність за її майбутнє на жодних Ющенок-Януковічей, а прагну здобути елементарні права поваги до себе і до свого бажання бути українцем у своїй державі, самому творити своє майбутнє? Здавалося б, смішні, ідеалістичні, наївні бажання вже дорослого сорокарічного дядька... Дружина вказала мені на двері, заявивши: або діти та родина, або творчість та країна! І вгадайте що я обрав? Пробачте, діти! Можливо, колись ви зрозумієте свого романтичного батька-митця. Пробачте мені, Софійка, Іванка, Андрійко, Ориська та Іванко! Я вас люблю і заради вас іду на цю тотальну війну, в якій ми обов’язково переможемо.

…Півтора місяця я просидів, засипаний снігом у селі Плисецьке, пишучи неполіткоректний автобіографічний роман «Доба. Сповідь молодого бандерівця» про українські визвольні змагання початку 90-х років, активним учасником яких був сам, про Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, де пропрацював майже 13 років, про різних нині діючих публічних персон при владі, які у ті далекі 90-ті тільки починали свою підступну проросійську діяльність і яких знав особисто. «А ти не боїшся?» — запитав мене Влад Кириченко, власник видавництва «Наш Формат», яке взялося опублікувати мої тексти. «Боюся, а що робити?» — знизував я плечима, але відступати вже нема куди. Орест Лютий покотився країною. В Ютубі кліпи набирали сотні тисяч переглядів. Почалися гастролі і погрози мене вбити, відірвати яйця, закопати в землю, викрити в нацизмі, жидівстві і педерастії, а також одночасному запроданстві російському ФСБ і Держдепу США. Колишні замовники з Донецька, Харкова, Одеси, Дніпропетровська та й Києва — замовкли навіки. Трохи рятував Львів. Виступи у клубах за копійки — у порівнянні із моїми шоу-бізнесовими гонорарами — аж зовсім не компенсували витрати на проект. Але яке досі не знане задоволення! Ти робиш і кажеш те, що рветься із твого серця, а не те, що написано у твоєму сценарії. Ти живеш від концерту до концерту, бо тільки там ти справжній. Дякую всім, хто підтримав нас у ту мить. Без вашої підтримки було б дуже зле… А ще хочу сказати, що всі можливі кошти, які зароблялися від того дня, одразу ж перенаправлялися у нові проекти, каталоги, книги, виставки. Я не купував собі нічого зайвого, крім нехитрої їжі, та ще заправляв авто, і був би абсолютно щасливий, якби дружина безперешкодно допускала мене до дітей, але такого майже не траплялося, бо, на її думку, татко став націонал-фашистом, перетворився на упиря і демона, що ночами п’є кров донецьких і луганських немовлят. Але ми воювали як могли. У вересні 2012 року у Львові на Форумі видавців презентували роман «Доба» і перший альбом Ореста Лютого «Лагідна українізація». У жовтні пішов у роботу великий проект альманаху «Жлобологія», де зібрано усі напрацювання митців-жлобістів за останні роки, а також 33 есе видатних українських письменників, культурологів, мистецтвознавців на цю тему. В березні 2013-го у видавництві «Остання барикада» вийшла повість «Смерть малороса» — мій найрадикальніший твір. Сюжет простий: чорти у неприродний спосіб пляшкою від безалкогольного пива ґвалтують письменника-малороса, дуже схожого на Олеся Бузину (ну дуже вже дістав він мене своїми брехливими опусами). Ця ж повість у травні 2013 разом з кримінальними повістями «Донецький Х...» і «Трахнути відьму» увійшла до збірки «Після злучення тварина сумна». В червні минулого року на телеканалі ТВІ вийшло анархо-кабаре «Зелена лампа», вкрай радикальна, як для українського телебачення, програма, що висвітлює проблематику українського сьогодення з мистецько-філософського погляду. І, нарешті, в рамках ювілейного 20-го форуму Видавців, ми разом із митцями СВХ презентували свій талмуд — «Жлобологію» — разом із живою інсталяцією «Жлобопарк» (гопнік звичайний і тітушка-антіфашист в одній клітці), яка викликала у львів’ян і гостей міста великий вир емоцій — від захвату до лихого обурення. Рік видався вкрай плідним. Але безумовним мистецьким апофеозом діяльності СВХ стала заключна виставка «ЖЛОБ. ЖЛОБСТВО. ЖЛОБІЗМ», яка проминула у рамках фестивалю KIEV CONTEMPORARY ART 2013 у «Мистецькому Арсеналі».

«Це дуже символічно, що ми демонтуємо виставку саме 2-го грудня. Мені здається, що епоха жлобства закінчилася. Настає щось нове» — ці пророчі слова промовив Іван Семесюк, допомагаючи Олексі Манну знімати зі стіни поліптих «Викликай Бога революції». «Здається, нас почули вищі сили!» — як завжди, іронічно зауважив Манн, маючи на увазі пророчу назву твору. Вчора ми всі були на Банковій і вперше в житті відчули як ріже очі і забиває подих сльозогінний газ, побачили як атакує «Беркут» і як палають коктейлі Молотова. Але до того Семесюка намагалися побити (як провокатора). Проте, про все за порядком...

Того, що революція розпочнеться наприкінці 2013-го року ніхто не чекав. Всі закладалися на 2015 рік, коли мали переобирати Януковича. Можна сказати, що революція захопила нас зненацька і накинулася як зголоднілий собака на мозкову кістку, і вже спокою не давала, аж поки не вигризла, не висмоктала всі наші почуття й емоції до краплі. Три місяці боротьби і нечуваних історичних подій були попереду, але тоді, 21 листопада, коли у Фейсбуці близько 20.00 з’явився пост Мустафи Найєма, а згодом Парубія «Всі на Майдан», про це ніхто не здогадувався. Спершу все, як завжди, нагадувало карнавалію 2004 року. Близько десятої вечора на Майдані зібралося сотні півтори людей. Веселі студенти стрибали з прапорами і вигукували «Той, хто скаче — той в Європу!». Пані Ірина Фаріон вся світилася від щастя і дуже слушно зауважила: «Янукович підписав собі смертний вирок. Якби пішов на асоціацію, а перед виборами випустив би Юлю, то гарантовано став би президентом. А тепер гаплик!» (як у воду дивилася). Підтягнулися артисти з театру Франка, знайомі журналісти, письменники — суцільна інтелігенція. Десь близько одинадцятої «пожалували» Кличко з Яценюком. Всі питали: «Що робити? Який план дій!?» Але опозиційні очільники загадково посміхалися, ніяково розводили руками і все благали заспокоїтись. Вже тоді вони виглядали абсолютно розгубленими і безпорадними (якими і залишались у подальші дні і місяці революції). Ініціативу брав народ. Частина натовпу чкурнула на Банкову, потім повернулася. На Майдан підтягувалися «старі революціонери», люду вже було тисячі з півтори, з’явилася купа камер, близько півночі завезли польовий комплект звуку — і почалося...

Нас від початку Майдану називали «провокаторами» та «екстремістами». Вже наступного дня, коли Семесюк та Манн намалювали перші «люті гасла»: «Овощ созрєл. Пора убірать», «Нація за люстрацію», «Місце упирів у казках, а не у владі» і таке ін., до нас підходила купа незрозумілого вигляду дядьків і тьоток. Вони шипіли щось на кшталт: «О, повилазили, підараси!» Хоча, насправді, підараси стояли трохи осторонь у своїх веселкових шаликах і шапочках, і, зауважте, з праворадикальних митців, одягнених за останньою скінхедівською модою, їх ніхто не чіпав! Бо від самого початку на Майдані витав дух толерантності і доброзичливості. Як у раю. Вовки мирно паслися разом з вівцями, а хижі гієни не завдавали жодної шкоди безневинним кроликам. І так тривало трохи більше тижня. А потім побили студентів. І країна змінилася.

«Ласкаво просимо до Митного союзу!» — так на ґанку каналу ТВІ зі мною привіталася редакторка телемарафону «Вихід Є», де я мав провести вечірній прямий ефір за участю українських митців. Зібралося нас чоловік зо двадцять, тих, хто повернувся з Михайлівської площі, де того дня відбувався стихійний мітинг. З екранів як могли закликали всіх виходити завтра на вулицю. Аж коли наприкінці ефіру до нас долучився Іван Леньо з гурту «Козак систем» із пропозицією записати пісню «Брат за брата». І сталося майже диво, всі погодились. І керівництво каналу, і оператори, і інженери, хоча година була пізня, давно минула 12-та ночі, і грошей за те ніхто не обіцяв. Так уперше на моїй шоу-бізнесовій пам’яті, митці, люди — нерідко із вкрай загостреними амбіціями та полярними уявленнями про прекрасне, зуміли згуртуватися і не перегризти одне одному горлянки. Починали працювати механізми низової ініціативи та волонтерської діяльності, які потім проросли крізь усе суспільство і утворили справжній Майдан, де брат стояв за брата і всі одне одного підтримували, і трималися за руки, і відбивали атаки «Беркута», і різали бутерброди, і співали пісень, а коли було треба, то й кидали коктейлі Молотова та підносили шини. Отак в царстві Мордору народжувалася справжня українська Нарнія. Години за півтори ми записали чорновий матеріал, а вже за декілька днів пісня та кліп з’явилася в ефірах і залунала з головної сцени Майдану. А тоді сцени на Майдані ще не було.

Вона з’явилася в ніч на 2-ге грудня. Але перед тим було 1 грудня! І мільйон людей на вулицях! І картинка в усіх вітчизняних та іноземних ЗМІ. З одного боку — невпинне і безкрає людське море, а з іншого — грейдер на Банковій, що насувається у бік міліцейського кордону, екстреміст-скорпіон з металевим ланцюгом лупить вевешників по шоломах, летить бруківка, вибухають газові та світло-шумові гранати і летять перші коктейлі Молотова. Навіть зараз в українській Вікіпедії можна прочитати перекручені факти, мовляв, сутичку на Банковій першого грудня спровокували російські ультрас, підкуплені Медведчуком. Я на початку історії теж у це повірив і сам піддався на суспільну паніку вбачати в усьому руку Москви, аж поки особисто не дізнався, що «радикалами-екстремістами», які жбурнули перші коктейлі і перші шматки бруківки на Банковій, були мої давні знайомі Олексій Шемотюк (архітектор) та Геннадій Тітов (скульптор). І пишаюся цим! Відтепер хто б там що не казав, а я знаю напевне, що ВОГОНЬ ТІЄЇ РЕВОЛЮЦІЇ ЗАПАЛИЛИ МИТЦІ. Вони довго, майже аж до остаточної перемоги наприкінці лютого приховували цей факт, як і всі ті, хто виробляв «якісний продукт» (мається на увазі специфічний мистецький коктейль Молотова за оригінальним рецептом, що постачався на барикади впродовж усіх днів силового протистояння), як і ті, що робили бойові катапульти, пищалі і требушети, що дозволяли вести прицільний вогонь салютними установками, як і ті, що робили і прикрашали візерунками щити і шоломи, постачали самообороні Майдану бронежилети і бойові «ментойоби» (спеціально зварені шматки арматури для пробивання шоломів), як і ті, що лютими січневими ночами у тридцятиградусні морози чергували на Мистецькому Барбакані. Але про Барбакан окремо... Вибачте, ледь не забув! 1-го грудня Семесюк зробив цілком чорний анархічний прапор з написом «Воля або нахуй!» і вийшов з ним на марш мільйонів, за що був ледь не побитий буряковомордими аграрними патріотами чи то з Дрогобича, чи то з Коломиї, які за звичаєм назвали його провокатором та екстремістом. Тут маємо проблему. Село не розуміє міста. Панове сільські патріоти, ви, звичайно, сила! Честь вам і шана. Але з приїздом до Києва не забувайте, що містяни тут творять нову історію модерної держави. Чуєте? МО-ДЕР-НО-Ї. Народжуються нові сенси, народжується нова естетика, народжується новий герой. Будьте обережними з вашою грубою консервативною логікою, ставтеся обережно до всього, що для вас є незрозумілим. Бо, лупцюючи модерного українського патріота-екстреміста за гасло «Воля або нахуй!», ви позбавляєте нашу державу надії на щасливе європейське майбутнє і гнете свою безумовно прекрасну, але, як би м’якше мовити... трошки дебільну, аграрно-шароварну та архаїчну тємочку. Карочє: патріоти України всіх країв, єднайтеся! Амінь. Слава Україні!

А тепер про Мистецький Барбакан («Барбакан» — середньовічна фортифікаційна споруда, що зазвичай ставилася перед головною брамою замку і першою приймала на себе удар, поки місто готувалося до облоги. — Прим. Авт.). Він постав на мапі революційного Києва через три-чотири дні після атаки «Беркуту», в ніч з 10-го на 11 грудня. Пам’ятаєте? Вдарив перший мороз, градусів до мінус 10-12, йшов легкий сніжок і десь близько першої ночі дзвони Михайлівського монастиря вдарили у набат, прямо як під час монголо-татарської навали вісімсот років тому. Піднявшись Андріївським узвозом, я залишив машину на Десятинній і пішки рушив на Майдан, боячись натрапити там на невиправну картину розгону. Людей зі мною йшло мало, майже нікого, і це теж лякало. Ажіотажу не було. Внизу, біля самої площі вулицю перекрили КамАЗи із піском. Такі самі КамАЗи стояли в усіх підворіттях. Вони навмисне відрізали нам дорогу до втечі. Протиснувшись повз заведені вантажівки, я побачив море чорних шоломів. Все було готове до штурму. Вевешники у десять рядів вишикувалися довгою колоною вздовж усього фасаду Будинку профспілок. Першим, кого я зустрів біля Лядських воріт, був Фома, лідер гурту «Мандри». В руках у нього був довгий березовий дрючок. «Де взяв?» — запитав я і він кивнув у бік ряду бочок, біля яких грілися люди. Народу на площі було від сили до тисячі. Перша атака почалася близько другої, одночасно з боку Інститутської та Хрещатика. «Беркут» напирав наполегливо, але повільно. Люди в помаранчевих касках, гомілки яких були обв’язані шматками карематів (бо, сука, з-під щитів б’ють по ногах, коли з ними штовхаєшся) стали стіною і тримали оборону. Серед них був і Андрій Єрмоленко, наш художник з СВХ, який здалеку махнув мені рукою. «Наше завдання зібрати якомога більше людей. Якщо кияни вийдуть вночі на Майдан, якщо збереться тисяч десять-п’ятнадцять, вони не наважаться на розгін!» — це сказав Льоня Комський (знаний київський антиквар і галерист), що стояв поруч. — Дзвони усім, пиши СМСки, хай виходять!» Атаки продовжувалися ще два чи три рази. Але помаранчеві шоломи міцно тримали оборону. Людей тим часом дійсно ставало все більше і більше. Близько п’ятої ранку першими забралися вантажівки, а близько шостої «Беркут» почав відступати. Ми плакали, обіймалися, пили чай, грілися біля бочок... Ми перемогли! І ми були щасливі. КИЇВ ПІДНЯВСЯ І ВНОЧІ!

Так-от, про необхідність Барбакану заговорили саме після того штурму. Дмитро Жила, архітектор за фахом, співзасновник і натхненник підпільного пабу та водночас арт-галереї «Бактерія» на Костянтинівській, 23, де впродовж революції було розташовано нашу мистецьку координаційну раду, запропонував концепт Барбакану як місця, де художники, поети, музиканти та люди інших творчих професій завжди могли б знайти прихисток, перепочити після революційних подій, а також, за бажанням, провести свої мистецькі акції. Місце розташування обрали якраз навпроти виходу метро Хрещатик, по центру вулиці, трохи ліворуч від Прорізної, якщо дивитися нагору. Від першого дня стіни Барбакану були прикрашені роботами художників СВХ і впродовж усіх наступних днів революції Барбакан став місцем справжньої мистецької напруги. Літературні та поетичні читання, конференції, обговорення, диспути, хепенінги та інсталяції яскраво і натхненно наповнювали наше революційне буття під час «великого стояння». Після спроби розгону в ніч з 10 на 11 грудня, влада не вчиняла на Майдані жодних активних дій. Народ гуляв, артисти співали майже цілодобово, карнавалія тривала, а Майдан видихався і марґіналізовувався. Ніде гріха діти, від бездіяльності і безпорадності інколи і побухували. А як без цього? Всі розуміли: владою запущено сценарій самознищення протестного руху. Народ чекав від опозиційних лідерів активних дій, а ті лишень підігравали владі і мимрили «без провокацій, без провокацій». Почалися репресії. По-звірячому побили журналістку Тетяну Чорновол. В активістів-автомайданівців за марші на Межигір’я та до маєтків можновладців відбирали права, когось амністували, когось, навпаки, посадили. 11 січня під Святошинським судом побили Юрія Луценка. Цілий місяць в’язкої позиційної боротьби, що відбувалася за межами Майдану, закінчився 16-го січня з прийняттям Радою «диктаторських законів», що забороняли громадські збори, рух в автоколоні, ходіння в касках і носіння камуфляжу тощо... Підрахувавши можливі терміни за свої діяння, митці нашого угрупування зійшлися на думці, що навіть за «піздьож в Інтернеті» та заклики до повалення існуючої влади мінімум по десять років світить кожному. Дехто навіть повидаляв свої екаунти у соцмережах. Але не всі. Наближалося 19 січня.

Якби не автомайданівці — Булатов, Коба, Поярков (до речі, теж художник), що видряпалися на сцену після чергових пустопорожніх балачок опозиційних очільників і закликали народ рушати на Грушевського, то революція могла б безславно закінчитися того ж дня. Опозиція відверто «зливала» Майдан — і стотисячний натовп, що зібрався на площі, починав танути на очах. Розпач був невимовний. «Хотілося сісти, затиснути голову поміж коліньми і плакати від безпорадності! — ось так описував свій стан ще один митець-барбаканівець режисер Данило Ковжун. — Всі розуміли, що це кінець! Ще напередодні у Фейсбуці я створив групу людей, готових до рішучих дій у разі відмови опозиції вести народ на штурм Ради чи Кабміну. Але одна річ Інтернет, а інша — реальні дії. І коли Коба зі сцени Майдану «запросив» усіх на Грушевського, до мене підійшов якийсь чоловік і спитав «Ходімо?», я відповів «Ходімо». І ми пішли. А на той час у мене в багажнику вже було пляшок із двадцять з коктейлями. І вони, як виявилося, нам дуже знадобилися. Ми спершу вже за звичкою трохи поштовхалися з «Беркутом». Потім прийшов Кличко. Його засипали порошком з вогнегасника і він пішов. Потім полетіло каміння у міліцейський бусік. Авто відтіснили, на нього забралися футбольні ультраси і запалили фаєр, а потім запалили і бусік... Ну, продовження ви вже знаєте...» Отак просто і невимушено він вкотре розказує про початок нової активної фази революції. «А хто бусік запалив?» — спитаєте ви. «Та наш барбаканівець Федір на прізвисько Бублик. Архітектор. Лютий боєць!»

І почалось вогняне Водохреща. Запалали перші шини, забили бойові барабани з металевих бочок, трубач заграв «Лента за лентою», з боку ментів запрацював водомет, почалося перше в історії модерної України масове вуличне силове протистояння і революція отримала нове дихання! Близько 19.00 з’явилися перші важко поранені (першокурснику-архітектору, що намагався відкинути вбік світло-шумову гранату відірвало кисть руки). Почали бити гумовими кулями по журналістах і фотокореспондентах, намагаючись вцілити в око. 20-го з’явилася перша робоча катапульта, бійці опановували нові методи боротьби — салютні установки та требушети. Все виглядало як справжнє середньовічне побоїще, яке важко було собі уявити у 21 столітті, навіть за дуже жвавої уяви. Зранку 22 січня, під час вранішньої контратаки «Беркуту» загинули Нігоян і Жизнєвський. Відтепер картеч і кулі летіли з боку ментів і все стало дуже серйозно. А потім був штурм Українського дому, «мирний похід» до Верховної Ради, побиття і розгін у Маріїнському парку на Кріпосному провулку, купа вбитих і поранених у Будинку офіцерів і вогняна стіна у ніч з 18-го на 19 лютого від палаючого Будинку профспілок, аж до будівлі консерваторії, коли на Майдані лишилися самі кияни у кількості до тисячі-півтори осіб, і тільки янголи Господні знають — чому вони нас тоді не дотиснули? А потім настав найстрашніший день, коли кров текла потоками по брудному асфальту і бруківці Інститутської, по сходах, що вели до Жовтневого палацу, коли кров калюжами стояла у холі готелю «Україна» та біля Лядських воріт, куди зносили поранених і вбитих.

«Ці місяці ми жили всередині підручника з історії» — так одного дня сказав Іван Семесюк. Я певен, що кожен з цих днів колись ретельно вивчатимуть і проаналізують дослідники української революції 2013-1014 років. Напишуть десятки, а може, й сотні дисертацій і не один вчений муж отримає за це ступінь кандидата, а то й доктора історичних наук. На наших очах звелась і виросла справжня Запорозька Січ, постали з плоті і крові справжні гайдамаки і Січові Стрільці, і воїни УПА. Нарешті наповнилося справжньою живою водою те, здавалося б, давно всохле русло народних архетипів. Все сповнилося нових правильних сенсів, все стало на свої місця. Народився новий Герой! Народилася Нова Модерна Україна. Ми відчули свою силу і взяли на себе відповідальність за країну і за її майбуття. Взяли відповідальність на себе і за себе. Ми стали дорослими. Невимовно шкода полеглих Героїв Небесної Сотні… Пам’ять про них — запорука нашої витривалості та стійкості у подальшій боротьбі. Адже розслаблятися зарано. Поруч підступна брехлива імперія, яка робитиме все, аби придушити, приспати, впокорити, оббрехати наш волелюбний лицарський дух. Зруйнувати її нашою Правдою — ось основне завдання на найближче майбутнє. Тож вперед, ДО БОЮ!

Травень 2014 року