IІІ

Але Карфаген має бути зруйнований, столітній цикл закінчується, а імперська хвороба вже вижерла цілу Росію, економічно, ментально… та як завгодно — все, що сьогодні продукує Росія — це технологія індукованого божевілля (оні с ума посходілі, як нині мені одна француженка говорила). А вижерши територію під собою, вона вже вижирає поруч себе живу тканину — іншої крани. Україна завжди була для Росії донором, підживкою, бо насправді тут її материнська «плата». («Хоть чучелом, хоть тушкой, только дайте себя в руки взять! Кровушкі живой дайте нам, дайте же, дайте!»). Тому я співчуваю отим притомним росіянам, що вони cамі описали були це прогресуюче суспільне безумство ще до нинішньої істерії: это больная страна, здесь невозможно жить и нужно уезжать — сюжет, який певною мірою можна порівнювати з Німеччиною 30-х років (хоча у Гітлера не було таких технологій, які стали можливими в інформаційному суспільстві).

В Росії зараз зовсім трагічно: страшно уявити, яким потужним сплеском абсолютно північнокорейського формату тоталітаризму може відбитися путінська реакція всередині країни — а процес вже почався, тож кажу не на рівні передчуттів. Значно раніше почалося розтління російського інтелектуального й культурного середовища, того, яке могло би забезпечити суспільству хоч якийсь коефіцієнт резистентності. Як казала мені на початку 2000-х одна московська театральна критикеса, а вона ще про 90-ті говорила, отож, на моє питання : що ж російської інтелігенції не чутно — вона відповіла: «А они вкололи гламуром. Они шприцом литровым как ввалили — интеллигенция просто легла». І те, як вони «кололи гламуром», — це я вже бачила зблизька, як огламурнюють і купують задьошево російських інтелектуалів, зокрема й тих, на яких я ще дівчиськом із захватом дивилася широко відкритими очима. Тепер я бачу, як вони вже нам заздрять, бо їм хочеться до нашої української материнської «плати», але більше не годні опиратися навалі брудних грошей, розтліваючих, вони безнадійно «зірвали голос». Чому? «Захотелось хорошо пожить…» Ось це корупція — на дуже тонких, інтимних рівнях. Так, мене теж одного разу повезли в крємльовські палати, щоб проізвєсти впечєтлєніє… Та це окрема історія, варта есе, тема розтління людей і підловлювання їх на слабкості, чого я спостерігати дуже не люблю. Мені цікаво інше — коли люди, навпаки, вистоюють на слизькому тонкому льоду спокус, і з того викрешується ота ірраціональна іскра резистансу, про яку Кант говорив: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені.

От чому люди, всупереч усякій логіці виживання, «не ламаються»? У цьому сенсі дуже цікава історія Олександра Довженка, якраз прочитала в щойно виданій «Довженко без гриму»: «Між правдою і красою я вибираю красу»… Ніхто ж йому не пояснив, що якщо вибереш красу, то не матимеш ні краси, ні правди. А Довженко ж був геній, — і от що з ним відбувається, коли його, честолюбного й естетствуючого, чекісти «накачують гламуром», — це для нас зараз дуже повчальна історія, раджу прочитати всім, як він страждає й жаліється в щоденнику, що Сталін йому не відповідає на листи… а він же знімав кіно так — «как надо партии», — а тут йому раптом перестав довіряти Сам, яка трагедія! Ця історія читається сьогодні по-іншому, просто-таки як про нашого сучасника — наочно видно механізм «ломки голосу». Так ось, повертаючись до Росії, — сьогодні, в умовах «гламурної диктатури», так само психологічно неможливо робити чесні речі, і мистецтву, і культурі у тому вижити. У ХХ столітті хто найглибше описав тоталітаризм? Британці! Які його нюхали хіба щепоточкою, на рівні «легкої чумки», здалеку — Гакслі, Орвел, Ґолдінґ… Не німці і не росіяни. Тому що коли ти всередині тоталітарного режиму, то вся твоя енергія йде не на вишукування екзистенційних смислів та вибудовування художнього світу, — а на елементарне збереження власного «я», на подолання того самого тоталітарного натиску, який звідусіль тисне й ламає.

Чи є в нинішній Європі чесні інтелектуали, питаєте? От не знаю, за останні двадцять років сама позиція інтелектуала в сучасній культурі стала «нішевою», ті, хто «на виду», так звані «публічні інтелектуали» — це, по суті, той самий шоубіз. Проблема, напевне, в тому, що масова культура дискредитувала сам концепт інтелектуальної заангажованої літератури. Останнім оплотом тут були французькі екзистенціалісти й структуралісти, і десь на Сартрі й Фуко воно й обвалилося. Натомість пішов ентертеймент, пацани з гламуром потрапили «в струю» — і почався шоубіз. А звідти вже — один крок до створення фейкової реальності за техніками спецслужб і до управління світом від такого креатора а-ля Сурков, який вважає, що він пише сценарій історії і бере на себе функції бога. Це вже не просто «если Бога нет, то все дозволено», а ще грубіше — «Бога нет», отже, я — бог. …Жити в такому світі трохи втомно, але і в такий спосіб теж може здійснюватись Фортінбрасова місія — стояти за ширмою й ухилятися, щоб тебе теж якимось отруйним клинком не проткнули.

Розмовляв Антін Мухарський.

Вибране з наговореного 13. 04. 2014 р.