Революція. АвтоМАЙДАН.

Революції вже цієї осені ні влада, ні опозиція, ні я сам, ні моє оточення не сподівалися. Ніхто на нинішній Майдан не чекав: він несподіваний, як і кожен пиздець. І саме через свою несподіваність пиздець уже може бути ефективним. Кожен чоловік, як кажуть, сам пиздець своєму щастю, і Янукович не виняток. Він реально царював. Я побував у Межигір’ї і побачив увесь неадекват царька і його хоромів. Коли ми пікетували і здійснювали спроби туди потрапити, то не мали уявлення, що там і як. Якщо б ми раніше на свої очі побачили Межигір’я зсередини, то, мабуть, одразу б зрозуміли, що приречені на перемогу.

Я прийшов на Майдан його першого дня і побачив, що є сила-силенна небайдужих до долі країни людей. І це надихає! Прийшов не через заклики у Фейсбуці, бо мене нема там. Ідею про євроінтеграцію я підтримую, та думаю, Майдан розпочався тому, що в країні не було справедливості. Скрізь — корупція, немає правди в жодному суді — тільки за гроші ти можеш щось вирішити, правий ти чи не правий, головне — гроші. Санепідемстанція, пожежники, податкова, міліція, прокуратура — все — за бабло, і це не може не збурювати народ. І от одного дня ця одуріла влада тупо по-звірячому б’є дітей. Так, починалося народне повстання мирним ЄвроМайданом, але мільйони б не пішли за європейською ідеєю. А от коли побили дітей, люди не могли такого стерпіти і почали масово їхати до Києва.

Вранці після ночі, коли побили студентів, я теж почувався так, ніби побили моїх дітей. Зрозумів одну річ: у мене двоє, вони читатимуть розумні книжки, начитаються і потім так само підуть на свій Майдан, а їх по-звірячому битимуть і калічитимуть скоти в формі «Беркуту». І я особисто буду в цьому винний. Тому що я нічого не зробив, коли побили не моїх дітей. Діти ж не бувають чужими. Це такі створіння, які для всього суспільства є спільними дітьми.

Київ не Москва і не Болотна площа, де ОМОН побив людей — і решта розбіглися. У нас — збіглося ще більше народу. І вийшли на вулиці люди з дітьми, відповідальні дорослі громадяни, яким є що втрачати. Така сіль землі: ті, хто працюють, на них і тримається держава. На працьовитих розумних бізнесменах. Так само на робітниках. На Майдані були всі верстви населення: і студенти, і домогосподарки, і пенсіонери, сюди підтягнулася вся свідома Україна. Ці люди знали, що не зможуть знайти правди в своєму селі чи місті і що вони з цього Майдану підуть або в тюрму, або стоятимуть до остаточної перемоги. А влада створила всі умови, щоб з цього Майдану у нас не було виходу. Вони зробили все можливе, щоб ми пішли до кінця, під кулі, чого вони не чекали. Бо не розуміли, що у людей є честь, гідність і самоповага.

Ми вирішили діяти — і наш ЄвроМайдан переріс в АвтоМайдан. Пам’ятаю, побачив Гриценка Льошу і Дзиндзю, які стояли на розі, пізніше вже з’явився Дмитро Булатов й інші люди… Нас десь п’ятеро-семеро зібралося поговорити й ми сіли за стіл у кафе, і, власне, от тоді і з’явився АвтоМайдан. Тож якщо різні медведчуки думають, що були якісь політтехнологи, фокус-групи, якийсь великий стратег щось організовував — аж ніяк. Різні медведчуки і хлопці-олігархи не розуміють, що люди самі, без будь-якої вказівки можуть міняти своє життя і життя такої ницої дрібноти, як медведчуки і путіни.

І Путін, і Медведчук — це справжні бовдури. Рано чи пізно настає момент, коли і Медведчук, і Путін стають дрібненькими гвинтиками, від яких уже мало що залежить. Оці всі каддафі і хусейни не розуміють, що вони з величезних зірок (у власній уяві) перетворюються на ніщо. Медведчук взагалі звичайний бовдур українського політикуму, я впевнений, що він причетний до спроб влади розігнати Майдан. Та легенда про те, що цей чоловік розумний, є тільки надуманою легендою. Найбільша дурість, яку я чув коли-небудь в українській політиці — це фраза Медведчука «Ющєнко нікагда нє станєт прєзідєнтом». Власне, він і почав рити яму Януковичу тією безглуздою фразою, яка в перекладі з політичної мови на людську означає: «А вас, смєрди, я нє собіраюсь спрашивать». Це відверта неповага до людей. Власне кажучи, кожен медведчук виявився для Майдану дуже корисним. Що робив, крім всього іншого, АвтоМайдан? Приїжджав до того ж Медведчука. Булатов там був, Таня Чорновол з місця подій писала. Ми нічого не робили особливого, ми раховулися з тим, що Медведчук — насправді дурень. І 99% роботи за АвтоМайдан він зробить — бо дурень. І я, і Дмитро Булатов кидали яйця в паркан Медведчука, і він подав на нас в суд по статті, яка передбачає до 4 років ув’язнення. Медведчук знов виставив себе на посміховисько: для того хлопця, що поцілив яйцем в Януковича, все обійшлося: за відсутності складу злочину, бо президент Янукович — повне ніщо в порівнянні з його власним парканом. Увесь світ знову реготав з медведчуківської юридичної безграмотності.

Ідіотизм опонента — ось наша головна зброя. Ми розраховували, що Янукович, Медведчук, Захарченко — клінічні ідіоти, і вони щоразу виправдовували наші очікування. Подали в суд на мене, на Булатова… і за що? Слухайте, АвтоМайдан — це був український середній клас. Більше того, коли згадані хлопці боролися з АвтоМайданом, вони накликали на себе «Правий Сектор», коктейлі Молотова — і в ту ж хатинку, в яку ми кидали яйця. Ми, до речі, спочатку протестували проти того, щоб «Правий Сектор» разом з нами їхав: «Ні, у нас інтелігентний європейський протест!». Нас-бо застерігали і посли Європи, і Сполучених Штатів: «Ваша ненасильницька боротьба є запорукою того, що ви насправді за європейські цінності». Проте ідіотизм нашого ворога згодом змусив нас погодитись, що коктейлі Молотова стають прийнятними і для української інтелігенції.

Дебілізм влади був у тому, що на АвтоМайдан уже в зарод­ку почали тиснути. І нас стало не двадцятеро, а двісті, вони почали ще сильніше на нас тиснути — і приїхало кілька тисяч авт. Досить було мені комусь махнути рукою: «Поїхали з нами!» — і люди їхали з нами, хоч розуміли, що першими потраплять «під роздачу». Тоді ще я зі сцени сказав: «Кожен патріот з автівкою, який зараз везе щось на Майдан, це — АвтоМайдан. Я не даватиму нікому жодних вказівок, бо Ви краще за мене знаєте, що Ви можете». …І нарешті, в день, коли зі сцени було фактично оголошено перемогу, всі автомайданівці були не біля своїх авт на Європейській площі, як зазвичай, а прийшли пішки на Майдан Незалежності і злилися з Майданом не тільки емоційно, а й фізично. Це було вперше, коли АвтоМайдан нічим не відрізнявся від Майдану і за зовнішніми ознаками, хоча емоційно і морально ми завжди були одним цілим.

Найважчим психологічним моментом для мене була та точка неповернення, коли я своїм джипом заблокував заїзд автозаків у суд, де судили Дзиндзю. І це при тому, що стаття 279, частина друга, в мене вже була, крім держзаколоту. І от вийшли із залу суду депутати Мохник і Доній разом з адвокатом Смалієм, якого через три дні «закрили», і сказали: «Ти йдеш в цій справі наступним. І тому тебе будуть «закривати». Тому ось тобі адвокат, сьогодні-завтра, будь-коли можуть забрати… Не їдь нікуди, тебе будуть шукати». Я підписав зі Смалієм договір і поїхав ввечері додому. Зранку прокинувся і подумав: «Ну нехай заарештову­ють, я поїду, бо домовився з Тетяною Чорновол і багатьма іншими людьми, і мушу дотримати слова, що ми разом їдемо в Межигір’я. Якщо я власним прикладом не доведу, що мені не страшні жодні арешти, то втрачу довіру стількох людей, які їхали за мною». І от той час, коли я дзвонив дружині і знайомим, щоб підтримували сім’ю, якщо я «сидітиму» й морально готував свою родину до найгіршого, — от цього Януковичу не пробачу ніколи. Я не пробачу їм усім нервів і сліз моєї дружини. І смерті людей ніколи не пробачу — просто в один момент ти розумієш, що не хочеш повертатися назад, а до цієї людини, яка вважає себе президентом, ти маєш особисту ненависть. Тому що ти вже стільки пережив, побачив, стільки людей навколо постраждали, це вже як синдром військових дій.

В останні дні революції у Яроша в штабі «Правого Сектора» щодня ми обговорювали подальші кроки. На 5-му поверсі Будинку профспілок ми всі гуртом розробляли наші спільні дії. І коли врешті коло довіри Майдану вийшло на сцену — і Парасюк вискочив з криком душі, то насправді там вже декілька днів були Богомолець, отець Стефаній, Мохнюк, Ярош, Лижичко, я і багато інших — і ми вирішили, що не буде прийняття жодних домовленостей з цією владою. Народні депутати з декількох опозиційних фракцій дзвонили мені перед виходом на сцену: «Не кажіть! Не робіть цього! Ми там зробили вже собі плацдарм! Ми домовились!». А я їм відповів: «Може, у вас з ним є плацдарм, ви йому тиснете руку, а ми вам даємо карт-бланш, міняєте плацдарм на карт-бланш?» Тобто Янукович домовився з декількома політиками і потиснув їм руки? Але нашої руки він не потиснув. Вважаю, що політики зробили величезну дурість, коли проголосили свою перемогу зі сцени Майдану. Та ж Юлія Володимирівна мала б вийти і сказати, що політики не заслуговують на те, щоб проголошувати перемогу. Вони надто мало для цього зробили, надто багато торгувалися, наробили величезну кількість помилок… Тому свою перемогу мають право проголошували тільки люди з Майдану.

Люди на Майдані відчули себе творцями історії. Сьогодні Україна формується як нація. Я розумію, що дуже багато людей із так званим «синдромом Майдану» були пересічними громадянами, доки не опинилися на Майдані — і з буденного кволого життя потрапили в місце, де твориться історія. Є таке: коли ти виходиш на сцену Майдану, то розумієш, що ці люди всі разом — уже змінюють країну. І якщо влада не помічає їх чи недооцінює, що ж, ми такої тупості владі не подаруємо.

Громадянське суспільство в Україні виковує Путін — він не цього хоче, але він загартовує українську націю, а реальна зовнішня загроза завжди згуртовуватиме людей. Впевнений, що це російський сценарій розігрувався на Майдані. Впевнений, що до цього причетні російські спецслужби. Я маю на увазі весь комплекс подій — від реакції на побиття дітей до захоплення Криму і провокацій на сході України. …Коли ми з автомайданівцями заходили в СБУ у справі наших бранців, затриманих в Криму, нам з колегами пояснили на рівні вищого керівництва, що тут був сервер ФСБ. І вся нібито секретна інформація не була секретною, і вони готувалися до цієї загарбницької місії довго. Путін відверто бреше світовій спільноті, я думаю, це людина без честі, без совісті, це просто імперський загарбник, так само хворий, як медведчуки і януковичі, і своєю агресією прискорює власний крах. Я впевнений, що рано чи пізно йому виллється ця «політика» у трагедію, неспівмірну з бідами Януковича. Янукович же виявився величезним сциклом. Що стало справжнім сюрпризом для його соратників і для його опонентів. Я впевнений, що така людина ніколи б не мала авторитету на нашому АвтоМайдані. Отаких, як він, серед нас не було принципово.

Братерства між українським і російським народами нема. Розповіді про наше братерство — брехня. От між Австрією і Німеччиною немає жодних братерських відносин — є нормальні. Коли хтось каже про братерські відносини, він насправді хоче, як самі росіяни і кажуть, поімєть — свого сусіда. А такі стосунки мені категорично не подобаються. Мені нафіг не потрібні братерські відносини з Росією. Кожна країна має свої інтереси і має відстоювати їх законним шляхом. Росія це робить навпаки, що визнала вся світова спільнота. А найгірше, що росіяни зневажають українську націю. І коли хтось із російських політиків чи можновладців називає українців «хохлами», я відповідаю: «Шановні, якщо ви такі поборники історичної справедливості назв, я вам хочу нагадати. Історично склалося так, що нас називали хохлами через чуби. Вас називали кацапами через бороди. Тобто: как цап, а цап російською — це козел. Так що росіяни називають нас українцями, а козли називають нас хохлами. Хто ти — козел чи росіянин — ти вибираєш сам». Я поважаю росіян і не поважаю козлів. Бо вони смердючі самовпевнені бовдури, які пишаються тим, чого нема. Росіянам треба пригадати ще одну річ, яку знаємо ми. В Росії є все — метал, золото, ліс, газ, нафта… В Японії нема нічого, крім голого каміння. Але в Японії є мізки.

Дорогі росіяни, я не хочу бути вашим братом! Не намагайтеся мене втягнути у вашу «велику» історію. Я не хочу бути причетним до чужої історії. Я хочу творити свою. От ми почали її, і ця історія не має жодного стосунку до вас. Я хочу, щоб так і було, щоб ви не пхали свого носа в те, як ми, українці, творимо свою історію. Ми її хочемо робити без вас. Впорайтесь зі своєю.

Імперські амбіції росіян засновані на неосвіченості. Росіяни не знають, хто такий Степан Бандера, але дуже його ненавидять. Я пояснюю росіянам, що Бандера і Шухевич — це наші Мінін і Пожарський: «У вас є ваші Бандера і Шухевич, яким стоїть пам’ятник на Червоній площі». Намагаюсь їм пояснити ще таке: «Шановні росіяни, ви ніколи не доведете полякам, що Іван Сусанін — класний пацан. Ви ніколи не поясните нам після Голодомору, що ви наші історичні брати. Після того, як ви загарбали Крим, ми не повіримо. Тож коли я бачу щорічну істерію з приводу 9 травня, розумію, що це імперські амбіції з боку Росії. Це день жалоби для всього світу, а не свято зовсім. Я хочу нагадати, що Другу Світову почала російська армія разом з Вермахтом і що Сталін був союзником Гітлера. І чомусь, коли Бандера використовував Гітлера набагато менше, то Сталін залишається хорошим, а Бандера поганим. Бандера сидів три роки в концтаборі. А воював проти загарбників, які прийшли на його землю. Він системно воював, зокрема проти поляків, і після вбивства міністра внутрішніх справ п. Перацького міг утекти, але з однодумцями йшов до суду публічно. Бо це були герої і патріоти. Потім Бандера воював і з росіянами, які прийшли на його землю і почали вбивати дітей. Бандера відстоював свою мову, свою землю. Він не йшов війною на Росію. Він сказав: «Якщо хтось прийде на мою землю, я буду різати йому горлянку від вуха до вуха, незалежно від того, хто це буде — німець, росіянин чи поляк», — і я в цьому його підтримую. Якщо росіянин полізе на мою землю, щоб її загарбати, — у мене, як і в Бандери, виникне бажання його вбити. Ця земля українська.

Мені пощастило сказати зі сцени Майдану багато речей, спробую виокремити найголовніше. Перше — я ніколи не буду їздити по вулиці Грушевського, по Інститутській, по Хрещатику так, як їздив раніше. Тому що ніколи не забуду, де лежали вбиті і де були снайпери. Ці вулиці і ці тротуари вже до смертного одра для мене змінилися — і моє ставлення до них змінилося. Я розповідатиму дітям про Майдан саме те, про що вони обов’язково читатимуть у підручниках історії, і навчу своїх дітей гідному ставленню до рідного міста і людей у ньому.

Вибране з наговореного 8.04.2014 року.

Розмовляв Антін Мухарський