Давньоболгарське коріння

Росіяни дуже пишаються своєю мовою, називаючи її не інакше, як “великою і могутньою”. Ось тільки мало хто з них здогадується, що мова ця не повною мірою російська, а багато в чому запозичена у давніх болгар.

Відомо, що разом із появою християнства в Русі з’являється своєрідна писемність, яка ґрунтувалася не на розмовній мові, а на книжній старослов’янській або, як її зазвичай називають, церковнослов’янській. Ця мова була створена братами Кирилом і Мефодієм спеціально для перекладу Святого Письма та богослужбових церковних книг із грецької мови на мову, зрозумілу слов’янам. Мова, якою говорили і писали брати, пізніше канонізовані православною церквою, була за своїм походженням давньоболгарською (точніше — македонським діалектом давньоболгарської мови), оскільки основним населенням Солуня (тепер Салоніки, Греція), звідки походили Кирило і Мефодій, були болгари.

Ми будемо послуговуватися звичним терміном “церковнослов’янська мова”, розуміючи під ним його стародавню версію (IX–XIII століть). Слов’яни того часу настільки легко розуміли цю мову, що з поширенням серед них християнства не треба було щоразу перекладати Священні книги на інші слов’янські наріччя, і всі розуміли й користувалися для богослужіння книгами в перекладі Кирила й Мефодія. Таким чином, мова братів скоро стала богослужбовою церковною мовою для слов’ян, тому вона й називається церковнослов’янською.

З появою християнства церковнослов’янські книги з’явилися і в Русі. Дуже швидко церковнослов’янська мова стала не тільки церковною, а й літературною мовою (нею послуговувалися для створення власних слов’янських релігійних і світських творів), і навіть розмовною для певної частини освіченого давньоруського суспільства (духівництва, переписувачів, княжих дружинників і адміністрації).

Святі Кирило і Мефодій та пам’ятник їм у Москві від “благодарной Росии”

“Апостол” Івана Федорова (1564 рік), друкований церковнослов’янською мовою

Оскільки церковнослов’янська мова не була розмовною мовою східних слов’ян IX століття, а була мовою, спеціально створеною для перекладів християнської літератури, зрозуміло, що вона просто не могла збігатися з живою мовою того часу.

Таким чином, після хрещення Русі на її території почали функціонувати дві мови: жива розмовна мова давніх українців — давньоруська (давньоукраїнська) і літературна письмова (книжна) мова — церковнослов’янська.

Ця книжна мова була зрозумілою мешканцям давньої Русі і за своєю фонетикою, і морфологією, і синтаксисом, а пов’язана з новою релігією лексика, що її не вживали в розмовній мові, заучувалася, поступово входячи у вжиток разом із новою вірою. З другого боку, в книжну церковнослов’янську мову проникали елементи живої народної давньоруської (давньоукраїнської) мови, про що свідчать численні давні слова в церковнослов’янських текстах. Поступово відбувалося змішування цих мов і почала утворюватися нова мова. По суті, це була церковнослов’янська мова, яка запозичила деякі риси живої розмовної, і в такому вигляді вона проіснувала аж до XVII століття як основна писемна літературна мова Московської держави. Саме з цієї мови і розвинувся сучасний “вєлікій і моґучій”.

Церковнослов’янський складник у російській мові здавна привертав увагу лінгвістів, передусім російських і радянських. Із цього приводу є безліч фундаментальних досліджень і висловлювань.