Ох, мій красний сарафан!

Російський сарафан відомий в усьому світі. Саме він є основою традиційного народного костюма росіянки. Однак чи завжди він був жіночим і чи справді він російський?

Слово “сарафан” запозичене зі Сходу через тюркське sarapa з перського “серапа”, що означає “почесний одяг”. У давнину сарафани називали також “саянами” (запозичене через польську з італійського saione, що означало “груба широка фуфайка”). До речі, французьке слово “жираф” походить від арабського “зарафа”, що означає “ошатний” і має той самий корінь, що й перське “серапа”.

Росіяни часом просто не уявляють, скільки слів і дивовижних речей прийшло в Росію зі Сходу. Подорож сарафана в російське село є не менш цікавою, аніж подорож жирафа з Африки до Парижа.

Перський сарафан потрапив до Росії через тюркські народи, серед яких він досі поширений у країнах Центральної Азії та Казахстану.

Перша згадка про сарафан (як різновид одягу) зустрічається в Никонівському літописі під 1376 роком. При цьому спочатку сарафан був... чоловічим одягом вищих верств суспільства. Так, у XIV столітті сарафан у Московії — це одяг бояр, воєвод, великих князів, а в XVII столітті — і царів.

У гардеробі царя Міхаіла Фьодоровича знаходимо вже одразу декілька сарафанів: “сарафан дороги яринной цвет с вишневой обнизью; сарафанец объярь червчета, без подкладки, с комнатною обнизью...”

Однак у кроїльних книгах Алєксєя Міхайловича зберігся запис, що містить подробиці сарафана разом із мірками і всілякими прикрасами: “1637 год, июня 20, скроен государю сарафан тафта чревчата, длина 1 аршин 15 вершков, позади 1 аршин 13 вершков, рукава длина 1 аршин 6 вершков, тафты вышло 7,5 аршин, подпушка тафты желта (1 с четвертью аршин) нашивка сверху, пуговки... обшиваны золотом пряденым шолк зелен, с золотом, деланы в мастерской палате”.

Цар Міхаіл Фьодорович розумівся на сарафанах. Жіночий сарафан XVIII — перша пол. XIX ст.

Перші сарафани були як з рукавами, так і без них. Рукави могли бути зйомними — тоді їх тимчасово прив’язували, пристьобували або пришивали до плечової частини, при цьому пройма під рукою залишалася незшитою. Туди просовували руки, а самі рукави, будучи не тільки дуже довгими, а й гранично вузькими, виявлялися чисто декоративним елементом і зазвичай їх зав’язували ззаду. Назва “сарафан” закріпилася, ймовірно, спочатку за функцією (особливо святковий, дорогий одяг), а вже потім за кроєм (одяг без рукавів).

Одна з найраніших згадок про жіночий сарафан належить також до XVII століття. В описі майна московських цариць є такий запис: “Саян немецкий с подолником шит по черному бархату, алтабасом, около алтабасов веревочки золотые...”

З цього часу сарафан почав витискати з моди традиційну поньову і поширився повсюдно, зокрема й у сільській місцевості.

Однак так було до Пєтра I. Після того як він силоміць змусив знать переодягнутися в європейське вбрання, заборонивши своїми указами колишню “азійщину”, про сарафани при дворі на деякий час забули.

Однак укази Пєтра I, що забороняли носіння, виробництво і продаж російського одягу, не поширювалися на нижчі стани, які становили більшу частину населення Росії. Тому в пєтровську епоху традиційний російський сарафан стали вважати одягом купецьких дочок, простолюдинок і селянок. Сарафани шили з різних тканин: льону, ситцю, сукна, сермяжини (напіввовняної тканини з конопляною основою) та інших. Для весілля — з парчі, шовку і тафти.

Зазвичай сарафан був червоного кольору і його прикрашали різноманітними вишивками та бісером. Що далі на північ, то більше замість червоних сарафанів зустрічалося синіх. В окремих місцях, наприклад в Арханґєльскій губернії, носили й чорні. Відмінність у кольорі давала також іншу назву сарафана. Крім згадуваних уже “саянів”, що їх носили переважно молоді жінки, зустрічалися також “кундиші”, “мареники”, “кумашники”, “китайки”, “сандальники” тощо.

Повернення ж сарафана до гардеробу придворних дам відбулося з початком правління Єкатєріни II.