Де ти, Руська земле?

Історики давно звернули увагу на те, що в літописах топонім Русь, Руська земля використовується у двох значеннях — ширшому, під яким розуміють усі східнослов’янські землі, що входять до складу Київської держави, і вужчому, що належить тільки до південної частини цих земель, тобто до земель полян, древлян і сіверян.

Джерела IX–XII століть чітко показують, що назви “Русь”, “Руська земля” споконвічно відносилися лише до Середнього Подніпров’я з центром у Києві. Тобто Руська земля у вужчому розумінні — це Київське, Переяславське та Чернігівське князівства.

Щодо північно-руських земель, то спочатку їх називали Заліссям, Заліською землею. Ця назва мала на увазі все те, що знаходилося “за лісом” стосовно київських і чернігівських земель, від яких Залісся відокремлювали важкопрохідні брянські (“дебрянські” — від слова “дебрі”) ліси.

Межі “Руської землі” у вузькому значенні терміна

Давньоруські літописи чітко відокремлювали Русь від північних князівств, які пізніше почали називатися Московією, а потім Росією, фактично привласнивши собі назву Русь. “Поехать в Русь” із Ростова, Суздаля чи Новґорода в літописах означало поїхати на південь.

Так, князь Юрій Довгорукий виступив із військом із Ростово-Суздальської землі “в Русь”, тобто на Київ. У Лаврентіївському літописі про це під 1152 роком читаємо: “Поиде Гюрги (Суждальский) с сыном своим, и с Ростовцы, и с Суждальцы, и с Рязанцы, со князи Рязанскими в Русь”.

У 1155 році, згідно з Іпатіївським літописом: “Юрий Владимирович... йде из Суздалья в Русь и приде Києву”. Ще переконливіше цей самий літопис говорить про те, що в столицю суздальської землі приходили купці “из Царьгорода, и от иных стран, из Русской земли и аче латинян”.

Новґородський перший літопис у запису під 1180 роком повідомляє: “Въ лето 6688 [1180]. Переставися кънязь Мьстиславъ Новегороде Ростиславиць, вънукъ Мьстиславль, месяця июня въ 14, и положиша и въ святии Софии у святыя Богородиця. И послаша новгородьци къ Святославу въ Русь по сынъ, и приведоша Володимира въ Новъгородъ, и посадиша и на стол въ 17 август”.

Того самого 1180 року, як записано в Суздальському літописі, “иде князь Святослав... с половцы поганымы, с черниговцы из Руси на Суздаль ратью”.

Землі Суздальська, Ростовська, Владімірська, Рязанська та інші, що потім стали Московською землею, впродовж кількох століть Руссю не називалися і Руссю не вважалися. Вони навіть бунти підіймали, наприклад, у 1176 році, як про це свідчить Лаврентіївський літопис, проти князя і вимагали, щоб він не приводив до них “русь” і не роздавав їй посад.

Таких записів, що прямо говорять про те, що північні землі, які нині входять до складу Росії, насправді Руссю не були, дуже багато міститься у літописах, які складають 43 томи “Полного собрания русских летописей”.

Видатний український історик М. Костомаров писав із цього приводу: “Это название — Русь, название первоначально Порусско-варяжской горсти, поселившейся среди одной из ветвей южно-русского народа и поглощенной ею вскоре. Уже в XI веке название это распространилось на Волынь и на нынешнюю Галицию, тогда как не переходило еще ни на Северовосток, ни к Кривичам, ни к Новгородцам ... В XII веке, в Земле Ростовско-Суздальской, под Русью разумели вообще юго-запад нынешней России в собирательном смысле. Это название, отличное от других Славянских частей, сделалось этнографическим названием южно-русского народа...”

Далі вчений продовжує: “Когда из разных земель составилось Московское государство, это государство легко назвалось Русским, и народ, его составлявший, усвоил знакомое прежде ему название и от признаков общих перенес его на более местные и частные признаки. Имя Русского сделалось и для севера, и для востока тем же, чем с давних лет оставалось как исключительное достояние юго-западного народа. Тогда последний остался как бы без названия; его местное частное имя, употреблявшееся другим народом только как общее, сделалось для последнего тем, чем прежде было для первого. У южнорусского народа как будто было похищено его прозвище”.

З первісним вужчим значенням поняття “Русь” погоджувалася і радянська історична наука. Так, відомий радянський історик і археолог П. Трєтьяков писав: “Не только в ІХ-Х вв., но и в XI–XII вв. Русью, Русской землей называлась обычно лишь сравнительно небольшая область в пределах Среднего Поднепровья, лежащая вокруг трех городов: Киева, Чернигова и Переяславля-Русского. Население других земель — галичских, смоленских, новгородских, залесских — русским первоначально не называлось”. Такої самої думки дотримувалися також М. Тіхоміров, А. Насонов, Б. Рибаков, П. Толочко та інші провідні радянські історики.

Таким чином, назву “Русь” Росія запозичила в України, так само, як нахабно був украдений образ Володимира Мономаха — Великого князя київського, а не попередника московських царів.

Історія знає чимало прикладів, коли колонія брала собі ім’я метрополії. Так, наприклад, об’єднані дунайські князівства Молдова і Валахія стали називатися Румунією (Romania), хоча жодного стосунку до Риму (Rome) не мають. Відомо, що ще у 271 році римські війська і колонії під натиском варварів залишили сучасну Румунію, і там залишилися лише місцеві латинізовані фракійські племена (даки, карпи та ін.). Так само в Середньовіччі Німеччина офіційно називалася Священною Римською імперією (Sacrum Imperium Romanum).

Таке запозичення потрібне було для самоствердження і звеличення в очах інших народів. З цієї самої причини і Московія привласнила собі назву Русь. При цьому привласнено було не лише назву, а й історію, хоча до Київської держави (Київської Русі) Росія жодного стосунку не має. Карл Маркс у роботі “Викриття дипломатичної історії XVIII століття” справедливо зауважував із цього приводу: “Московська історія пришита до історії Русі білими нитками”.