Хрещені батьки-веслярі

Кожна країна має самоназву. Зазвичай її дають самі мешканці цієї країни. Однак у Росії, як і багато чого іншого, самоназва також запозичена.

Предметом гордості росіян є слово “русь”, від якого походять слова “Росія”, “російський”, “русскій”. Однак слово “русь” не російське, тобто не слов’янське, а має скандинавське, норманське (варязьке) походження.

Росіяни, починаючи з Міхаіла Ломоносова, намагаються це спростувати. Висуваються так звані антинорманські теорії походження Русі. З цією метою етимологію назви “русь” виводять від іраномовного племені роксоланів, таємничих россомонів, східнобалтійських ругів або від топонімів, таких як, до прикладу, річка Рось у Середньому Подніпров’ї, місто Руса (тепер Стара Руса) в Новгородській землі тощо. Безліч подібних коренів у назвах побутує на всьому просторі від Балтики до причорноморських степів.

Стверджують також, що легендарний Рюрик не варяг, а слов’янський князь, а самі варяги — теж слов’янське плем’я. Однак усі ці марні потуги не мають під собою наукової бази, а є лише результатом ураженого самолюбства росіян.

Насправді спочатку словом “русь” позначали не народ і не місцевість, а групу людей, яка представляла собою дружину веслярів, що складалася переважно зі скандинавів. Східні слов’яни спочатку називали так військово-соціальний прошарок — професійних воїнів, які складали князівську дружину і мали скандинавське походження.

Згідно з історичними і лінгвістичними дослідженнями, назва “русь” була запозичена з давньоскандинавського rods через посередництво фінського ruotsi, де воно означало “веслярі”.

Етимологія слова передбачає кілька етапів його розвитку: 1) формування давньоскандинавського вихідного найменування; 2) його поширення у фіномовному середовищі; 3) його подальше запозичення східними слов’янами.

Зазвичай слово виводять із давньоісландського R??smenn або R??skarlar “веслярі, мореплавці”, яке споріднене зі шведським Roslagen “гребний стан” — назвою узбережжя Упланда (історичної провінції у Швеції).

Контакти скандинавів і населення Фінляндії та Південно-Східної Прибалтики, за археологічними даними, починаються вже із бронзового і раннього залізного віку та посилюються в середині I тисячоліття нашої ери. Ці контакти створювали підґрунтя для запозичення і поширення у фіномовному середовищі самоназви військових груп скандинавів у формі фінського Ruotsi / Rootsi.

Із західнофінських мов це слово потрапило до східних слов’ян. Вони сприйняли слово “руотсі” і перетворили його за законами своєї мови в “русь”. З погляду лінгвістики є доволі переконливим обґрунтування переходу західнофінського дифтонгу uo/oo в давньоруське (давньоукраїнське) “у”, оскільки слов’янське “у” в цей час було довгим голосним. Цей же перехід підтверджується найближчою аналогією suomi > сумь.

Дракар — корабель вікінгів із веслярами (Скандинавія, VIII–XI ст.)

Можливість переходу фінського “ts” у давньоруське (давньоукраїнське) “с” деякі лінгвісти брали під сумнів, оскільки воно мало б відбитися не як “с”, а як “ц”. Однак ще видатний російський філолог А. Шахматов зазначав, що давньоруське (давньоукраїнське) “ц” було м’яким звуком, який не тотожний фінському ts, тому імовірніша передача останнього звуком “с”.

Існують і непрямі підтвердження норманського походження слова “русь”. Так, наприклад, фіни й досі називають Швецію Ruotsi, а шведів Ruotsalainen. Те саме в естонській (Root?, Rootslane), водській (Rotsi), ливській (Ruot’s) мовах.

Підтвердження знаходимо і на сторінках давньоруської письмової пам’ятки — “Повісті врем’яних літ”. Дослідники давно звернули увагу, що народи і племена, що їх згадує літописець, за формою назв поділяються на три типи. Перший становлять слов’янські племена, назви яких закінчуються на -ани, -єни (поляни, древляни, словени). Другий тип утворюють назви на -ичі (кривичі, радимичі, дреговичі). Вони також належать до слов’янських племен. Третій тип утворюють односкладові назви з м’яким приголосним на кінці (водь, чудь, сумь). Так у літописі позначені народи, які жили на півночі Східно-Європейської рівнини і говорили мовами фінської групи. Очевидно, що слово “русь” має подібність із третім типом назв.

Нарешті, на користь норманського походження назви “русь” свідчать і літописні імена. У договорах Русі з Візантією 911 і 944 років усі посли “отъ рода русьска” мають скандинавські імена: “Карлы, Инегельд, Фарлов, Веремуд, Рулав, Гуды, Руалд, Карн, Фрелав, Рюар, Актеву, Труан, Лидульфост, Стемир, иже послани от Олга, великаго князя Рускаго”.

Тож не дивно, що всі найавторитетніші російські історики XIX століття — Карамзін, Соловйов і Ключєвскій — були прибічниками норманської теорії.

Із приходом варягів із північних земель у Середнє Подніпров’я назва “русь” закріпилася за прибульцями і в тамтешніх мешканців, а незабаром перейшла і на назву держави, тобто з етноніма перетворилася на хоронім (різновид топоніма на позначення певної території). Таким чином, як би це не подобалося сучасним росіянам, етнонім “русь” має норманське походження і був запозичений у фіно-угрів.

Варто зазначити, що аналогічні випадки перенесення назви завойовників на завойовану територію доволі поширене у Європі. Так Франція отримала назву по імені франків, Англія — англів, Ломбардія — лангобардів, Андалузія — вандалів, Болгарія — болгар тощо.

А тепер з’ясуємо, які ж землі спочатку називалися Руссю, тобто простежимо походження хороніма “Русь”.