Про “жиріновку”

Картуз складається з дінця, тулії та очілля (верхня частина), циліндричного околиша і козирка. Дінце може мати овальну або круглу форму. Незважаючи на непричетність цього типу шапок до форменого одягу, в дизайні всіх її різновидів простежується єдине прагнення до строго відточеного силуету.

Залежно від моди змінювалися розміри, форма і манера носіння картуза. Так, наприклад, у першій половині XIX століття це був доволі великий за розмірами головний убір, з круглим дінцем, однаковими на всі боки четвертинками тулії. Козирок — також великий за розмірами, при цьому майже вертикальний.

Згодом розміри тулії зменшувалися, а в другій половині XIX століття тулію стали опускати ззаду вниз, при цьому перед залишився піднятим над околишем, дінце набуло овальної форми. Якщо околиш формених кашкетів залишався всюди майже однаковим (4,5 см висоти), то на цивільних картузах він згодом збільшився, сягнувши 6 і подекуди навіть 8 см.

Козирок поступово зменшувався за своїми розмірами як у ширину, так і в довжину. Нахил козирка збільшувався, на початку XX століття у нього був кут 30 градусів, а на початку 1930-х років він набув майже “кепочної” форми і став горизонтальним. Так званий “козирок-лопата”.

Особливим шиком вважалися картузи з “форменим козирком” замість звичайних, обтягнутих тканиною. Такі козирки виготовляли зі щільної шкіри і покривали лаком, так що вони виблискували на сонці. Однак картузи з такими козирками, що потребували спеціальних навичок і устаткування у виготовленні, були доступні далеко не всім.

На початку XX століття, поряд з картузами з маленькою тулією став модним картуз із широким, майже горизонтальним, верхом. У край такої тулії вставляли пружину, що підтримувала дінце в натягнутому положенні. Згодом у передню частину тулії почали вставляти вертикальну пружину (з очеретинки або іншого пружного матеріалу), яка підіймала перед тулії. Такі картузи носили переважно заможні селяни й купці, тому він отримав назву “куркульський картуз”. До речі, цивільну моду перейняли і російські, а потім і радянські військові, ввівши в експлуатацію в армії кашкет із широкою високою тулією.

Запозичували не лише класичні, а й інші форми картуза. Так, наприклад, дуже популярний на початку 1990-х років у Росії кашкет отримав у народі назву “жиріновка” за іменем відомого російського політика. Однак насправді його ввів у моду данський принц-консорт Генрік (чоловік королеви Данії). Від звичайних картузів він відрізняється невеликим околишем, незначним нахилом козирка, його формою, і, найголовніше — оздобленням по околишу і козирку, надто недоладним для строгого типу головного убору.

На початку XX століття для бавовняних картузів у Росії набув поширення модний тоді колір хакі, який, як це не дивно, в той час в армії майже не використовували, проте знайшов застосування вже в цивільному одязі. Мода на нього також прийшла з-за кордону, де колір хакі використовували британські війська.

Таким чином, головний убір, який почав свій шлях в іноземних арміях, стрімко ввійшов у гардероб цивільного російського суспільства. Через свою зручність і простоту він став популярним в усіх верствах населення.