Валянки, валянки...

Зрештою, розповідь про російський зимовий костюм була б неповною, якби ми не згадали про валянки. За словником С. Ожеґова, валянки — це зимові м’які чоботи, зваляні з вовни.

Валянки разом із ватником і шапкою-вушанкою вважаються одним із символів Росії, що нібито засвідчує про багату і самобутню культуру російського народу. Однак чи так це насправді?

За археологічними даними, перші вироби з вовни були виявлені на Алтаї (Пазирикські кургани), їх вік налічує близько 2500 років. Найдавнішими виробами зі зваляної вовни вважають килими. А саме валяння як спосіб обробки вовни було в широкому використанні у степових кочових народів. Мешканці Азії виготовляли зі зваляної вовни подушки, утеплювачі під верхній одяг і навіть обтягували нею стіни своїх будинків.

Прообразом російських валянків були традиційні повстяні чоботи кочівників Євразії, історія яких налічує сотні років. На територію Московії валянки почали проникати в період Золотої Орди через тюркські й монгольські племена, взуття яких називалося “піми”.

Загалом валянки для росіян — взуття порівняно молоде. Спочатку вони з’явилися в Сибіру в середині XVIII століття, а в Європейській Росії — на початку XIX століття. До слова, спочатку в Росії валянками називалося зовсім не взуття, а чоловічі головні убори, ковпаки, виготовлені за тією самою технологією.

Значного поширення валянки набули в Росії лише в середині XIX століття, коли їх почали виготовляти промисловим способом. До цього вони були доволі дорогими, і їх могли собі дозволити носити тільки заможні люди. Ускладнення потреб, зростання впливу міських звичаїв на село зумовили зміну традиційних личаків валяними чобітьми, а разом з тим і широкий розвиток валяльно-катального виробництва.

Спочатку валянки виробляли кустарно, в кожній хаті була власна валяльна “фабрика”. Шаповал днями просиджував у тісній комірчині, складаючи “напівфабрикат”, змішуючи з вовною мило, соду, додаючи слабкий розчин сульфатної кислоти. Процес виготовлення валянок був ручним, важким, але вигідним.

У різних реґіонах Росії валянки називали по-різному: в Нижньому Новґороді — “чесанками”, в Сибіру — “пімами”. Назва залежала ще й від вовни: валянки з козячої вовни називали “волнушечками” і “вихідками”, а з овечої — “катанками”. У Ярославському повіті особливим попитом користувалися валянки з села Тімоханово. Умільці зберігали секрети технології виготовлення валянків у таємниці, передаючи їх у спадок.

Згодом із дрібного кустарного виробництва виростали мануфактури і фабрики. Однак хай яким би добрим не було фабричне взуття, ще й досі найліпшими вважають валянки, що їх виготовили сільські кустарі, яких називають “пімокатами”. Ремесло пімоката, як і його вироби, гідні поваги й особливого шанування, оскільки тепло валяного взуття зберігається не тільки завдяки вовні тварин, а й теплу рук майстра, який катає валянки.

До речі, всупереч розбіжній думці, валянки не шиють і не пресують. Процес виробництва валянка в декількох словах можна описати як надання жмуту вовни такої форми і щільності, щоб валянки було тепло та зручно носити у найлютіший мороз.

Нині, як і раніше, валяльне виробництво — це складний процес. Овечу вовну розкладають шарами, дають відлежатися 3–4 дні, потім розпушують, чешуть — виготовляють повсть. Аж тоді надають заготовці форму валянка. Кілька пар заготовок валянків складають у стос і піддають катанню руками, а потім у машинах. Однак і на цьому процес виготовлення валянків не закінчується. Після цього їх мочать упродовж 12 годин, розтягують, варять у чані, сушать у печі. Для надання остаточної форми валянки чистять і обрізають.

З’явившись наприкінці XVIII — на початку XIX століть, валяльне виробництво і виготовлення валянків за останні триста років зазнало значних змін. За старих часів валянки робили вручну три дні, але й зараз цей процес займає тривалий час.

Згодом валянки як вид зимового взуття стали менш популярними, їх замінювало легше і вологостійке взуття.

Однак у російському фольклорі й досі збереглося кілька приказок, пов’язаних з валянками: “тупой, как валєнок”, “не митьйом, так катаньєм”, “сібірскій валєнок”. А ось російська народна пісня “Валянки” насправді не російська, а... ромська. Серед росіян вона набула неймовірної популярності після того, як її виконала чудова співачка Лідія Русланова, і вони почали вважати її своєю.