Візантійське “придане”

Згідно з офіційною версією, вперше висловленою російським істориком В. Татіщєвим, двоголовий орел потрапив до Московії з Візантійської імперії, і його поява пов’язана з одруженням московського князя Івана III на візантійській принцесі Зої (Софії) — небозі останнього імператора Константина XI Палеолога, яка нібито й принесла цей геральдичний знак як “придане”.

Перша достовірна згадка про використання цього символу, на думку іншого російського історика Н. Карамзіна, який прийняв версію В. Татіщєва, належить до 1497 року, коли Іван III поставив печатку із зображенням орла на мінову грамоту.

У сучасній російській історіографії появу нового державного символу прийнято пояснювати приблизно так: “Двоголовий орел був давнім гербом Візантійської імперії і дістався у спадок Росії після одруження Софії Палеолог, небоги останнього візантійського імператора, з Великим князем московським Іваном III, що відбулося в 1472 році. Велика імперія, що розпалася, немовби передала естафету іншій православній країні, що набирала сили і могутності...”

Чи це так насправді?

Почнемо з того, що, як вважають багато дослідників, Візантійська імперія не мала державного герба як такого. Його заміняв родовий знак правлячої династії. Остання правляча візантійська династія Палеологів, справді, мала родовий герб у вигляді двоголового орла (до речі, під однією короною). Однак, повторимо, що це був герб династії, а не багатовікової Візантійської імперії.

Візантійський орел (над входом до резиденції Константинопольської патріархії). Орел на монеті золотоординського Великого хана Джанібека (1341–1357)

Імператори Візантії користувалися іменними монограмами. За тисячоліття свого існування монограми базилевсів традиційно залишалися вписаними в коло першими буквами імені порфіроносця та його династії. І тільки останні імператори з династії Палеологів стали розміщувати іменний медальйон на грудях двоголового орла, що знов-таки не зробило його візантійським гербом.

Однак цей факт і послугував відправною точкою міфу про герб Візантійської імперії у вигляді двоголового орла.

А тепер щодо “спадщини”. Візантійська імперія ніколи не розглядала Московське царство як свого наступника. За часів Київської держави було кілька випадків, коли руські князі брали в дружини візантійських принцес із різних династій. Причому, якщо перший “візантійський зять” — Володимир Святославович допомагав своїм порфірородним шуринам військовою силою, то про пізніших “зятів” цього сказати не можна. Перше падіння Константинополя у 1204 році в Русі сприйняли практично байдуже, а потім, після Батиєвого нашестя, було вже не до візантійських справ. Та й напередодні турецького нападу знекровлена Візантія вважала за ліпше звернутися по допомогу до географічно й культурно ближчих “латинян”, а зовсім не до єдиновірної Московської держави.

Варто зазначити, що після взяття турками Константинополя 1453 році Фома, брат останнього візантійського імператора Константина XI Палеолога і батько Софії, разом із родиною знайшов прихисток у Римі. Софія була наймолодшою з-поміж дітей Фоми Палеолога — народилася близько 1456 року. В Римі вона виховувалася в католицькому дусі. Та й сам Фома на той час прийняв католицтво. Ще дівчинкою Софію видали заміж за римського аристократа з дому Караччоло, але дуже скоро вона овдовіла.

Римський папа Павло II, який розробив план одруження Івана III з донькою Фоми Палеолога, розраховував за допомогою цього шлюбу утвердити свою владу над православною церквою та навернути в католицтво московського правителя і його підданих. Шлюб Івана III і Софії був укладений вже за папи Сикста IV, який направив разом із Софією Палеолог свого посла, легата Антонія.

Не виключено, що в багажі папського легата була і королівська корона, призначена для Івана III. Антоній спробував увійти в Москву, несучи перед собою католицьке розп’яття. У відповідь московський митрополит Філіп заявив Івану III, що “як тільки він (тобто легат. — Авт.) ввійде у міські ворота, я, прочанин твій, вийду іншими воротами з міста”. Тому, коли папські посли пішли з Москви, а Софія залишилася, зосталася й недовіра до нової великої княгині. Як ви гадаєте, скільки підданих залишилося б у Івана III, якби Софія Палеолог зробила свою емблему символом Московії?

Крім того, чому орел як “придане” з’явився на державній печатці майже через 20 років після одруження Івана III і Софії Палеолог?

Нарешті, у візантійської принцеси не було ні земель, ні військ, її не представляла жодна політична сила, а після невдалої спроби католицького хрещення Московії від неї відвернувся і Папа Римський.

Отже, навіть побіжного розгляду обставин укладення шлюбу досить, щоб зрозуміти, що жодних “законних” династичних прав на “візантійську спадщину” не було. Попереду Софії Палеолог була ціла черга “більш законних” претендентів — особливо якщо врахувати, що право це передавалося по чоловічій, а не по жіночій лінії.

Віртуальний трон Візантійської імперії вона могла отримати лише в разі смерті двох старших братів Андрія і Мануїла, сестри Олени, її чоловіка і племінників. Мануїл утік із Риму до Костантинополя і прийняв там іслам. Андрій Палеолог пропонував усім самодержцям християнського світу купити у нього права на престол Візантії і навіть зміг їх продати, спочатку королю Франції, а потім — Іспанії. Одне слово, успадковувати було нічого, зате можна було отримати потужного ворога в особі Османської імперії. До прикладу, для турків шлюб Олени Палеолог і сербського деспота Лазаря Бранковича став одним із приводів для анексії Сербії в 1459 році.

Відповідь щодо міфу про “візантійську спадщину” криється в ідеологічних сенсах. Москва потребувала серйозних державних символів (тепер це називають брендом) для міжнародного визнання, а двоголовий орел давав московським князям можливість створити цивілізованіше позиціонування на міжнародній арені, продемонструвавши західному світові блискучу “генеалогію” — спадкоємність влади з Риму та Візантії.