“Друге дихання”

Однак тільки Друга світова війна перетворила ватник у справжній культ, зробивши його, по суті, російським національним одягом.

Наказом Наркома оборони СРСР № 283 від 25 серпня 1941 року в військах була введена подальша модифікована версія ватника. Ватяна фуфайка зразка 1941 року відрізнялася від зразка 1932 року тим, що призначалася для носіння без шинелі. З цим було пов’язане введення коміра на тілогрійці, оскільки петлиці з відзнаками просто нікуди було розміщувати.

Ватний комплект складався з ватяної тілогрійки і ватяних штанів. Ватники шили з бавовняної тканини з ватним наповнювачем. Щоб уникнути зжужмення вати, куртку і штани простьобували знизу догори паралельними лініями. Натуральна тканина дозволяла тілу “дихати”, в той час як наповнювач забезпечував надійний захист від холоду. По суті, комплект білизна — ватник — шинель нагадував далекого предка сучасної системи “шарів” одягу, що їх застосовують у сучасних арміях. Байкова білизна становила натільний шар (нинішня термобілизна), ватник — утеплювальний шар (флісові куртки), шинель або кожушок — верхній, зовнішній шар (мембрана, “хардшелл”).

Колір тілогрійки строго не обговорювався і міг бути від чисто сірого до темно-зеленого або хакі. Іноді робили хлястики під поясний ремінь. Після війни ватники довго не виходили з моди, саме в тілогрійці підіймався СРСР із післявоєнної розрухи, зводилися нові міста, створювалася радянська імперія.

Однак найбільшого поширення в повоєнний час тілогрійки набули в таборах. Вони служили зекам вірою і правдою. Внутрішні й зовнішні кишені дозволяли ув’язненим тримати при собі особливо цінні речі, крім того, ватник був їм і подушкою, і ковдрою. Табірний спецодяг став розпізнавальною ознакою засуджених або засланих. У тілогрійках на фото того часу можна побачити і А. Солженіцина, і В. Шаламова, й І. Бродского і багатьох інших радянських дисидентів.

Треба зауважити, що з часом у ватника за його функціональністю з’явилася чимала кількість конкурентів, але все одно тілогрійки користувалися і користуються великою популярністю у людей, зайнятих серйозною справою — від простих робітників до професійних мисливців.

Нова хвиля захоплення ватниками виникла наприкінці 70-х років минулого століття. Тоді люди у ватниках із російських глибинок заполонили Москву. Москвичі їх боялися і намагалися з ними не зв’язуватися. Наприклад, казанські гопники їхали до Москви на заробітки. Робота передбачала можливе застосування ланцюгів і арматур, а ватник був ідеальним одягом для “махачів”, він не сковував рухів, амортизував удари. На спинах цінителів стьобаних курток були написані назви банд, до яких вони належали. Треба зазначити, що звичай писати і малювати цифри на спинах тілогрійок прийшов із “зони”, хоча в народній уяві він міг бути пов’язаний і з номерами на формі хокеїстів.

У Росії ватник набув небаченої популярності. Про ватник, так само як і про тільняшку, росіяни складають пісні та вірші. Тому не випадково словом “ватник” стали називати завзятих патріотів Росії. Можна ображатися або не ображатися на це, але для росіян ватник став більше, ніж одяг. Не випадково, під час відкриття Зимової Олімпіади в Сочі у 2014 році російська делегація вийшла у стилізованих тілогрійках.