Скоморохи-домрачеї

Російським народним інструментом вважають також домру. Однак, як і балалайка, вона тюркського походження. Як видно з усього, вона потрапила на Русь під час монголо-татарської навали. Марко Поло у своїй книзі зазначав, що це інструмент воїнів тюрків-кочівників, яких у той час у Русі називали татарами. Вони співали і грали на ньому перед боєм для підняття бойового духу.

Російська домра споріднена з казахською домброю — струнним щипковим музичним інструментом, який здавна побутує в культурі тюркських народів. Домбру вважають народним інструментом не лише казахи, а й ногайці та інші тюркські народи.

Увесь оркестр російських народних інструментів (домри і балалайки) походить від казахської домбри

Під тривалим впливом тюркських народів (гуни, авари, болгари, хазари, половці, татари) східні слов’яни перейняли цей музичний інструмент під назвою домра.

Відомості про домру в Росії збереглися у старовинних палацових записах і на луб’яних картинках. Гравців на домрі називали домрачеями. Саме слово “домра” однозначно запозичено з тюркських мов. Порівняйте татарське dumbra “балалайка”, кримськотатарське dambura “гітара”, турецьке tambura “гітара”, казахське dombra, монгольське dombura. Сюди ж належить і назва “домрачей” — музикант, який грає на домрі (з тюркського domra?y; пор.: казна — казначей).

Домру широко застосовували скоморохи в Московії у XVI–XVII століттях як сольний і ансамблевий (“басиста” домра) інструмент. Скоморохи ходили селами та містами і влаштовували веселі вистави, в яких часто дозволяли собі образливі жарти над боярами та церквою. Це викликало гнів як світської, так і церковної влади, і в XVII столітті їх почали засилати або страчувати. Так само “стратили” і домру. Незабаром їх було знищено і про них забули. У XIX столітті ніхто вже не знав про її існування.

Сучасного вигляду домра набула в 1896 році, після реконструкції В. Андрєєвим так званої в’ятської балалайки. Керівник першого оркестру народних інструментів, музикант-дослідник В. Андрєєв провів важку копітку роботу з відновлення і вдосконалення цього інструмента. Разом із С. Налімовим вони реконструювали домру, спираючись на форму і конструкцію знайденого В. Андрєєвим 1896 року у В’ятській губернії невідомого інструмента з напівсферичним корпусом. Історики досі сперечаються про те, чи знайдений В. Андрєєвим інструмент справді був старовинною домрою. Проте реконструйований у 1896 році інструмент дістав назву “домра”. Круглий корпус, середньої довжини гриф, три струни, квартовий лад — так виглядала реконструйована домра.

На основі цього інструмента у 1896–1998 роках майстри Ф. Пасєрбскій, С. Налімов, Н. Фомін, П. Каркін створили сімейство оркестрових домр, які стали основою Імператорського Великоруського оркестру ім. В. Андрєєва.

Для розширення діапазону домри робилися спроби її вдосконалення. У 1908 році за пропозицією диригента Ґ. Любімова майстер С. Буров створив чотириструнну домру із квінтовим ладом. “Чотириструнка” отримала скрипковий діапазон, але, на жаль, поступалася “триструнці” у темброво-колористичному плані. Згодом також з’явилися її ансамблеві різновиди й оркестр чотириструнних домр.

Зараз інструмент користується популярністю в Росії та російській діаспорі, для нього написано багато концертних і камерних творів, створені переклади, зокрема скрипкових творів.

Як бачимо, азійська домбра була запозичена росіянами у два етапи: спочатку вона перетворилася на домру, а згодом і на балалайку.

Варто зазначити, що історія розвитку та побутування російських народних інструментів — одна з найменш досліджених галузей російської історичної науки. У той час, як народні пісенні традиції вже давно стали предметом ретельного вивчення, народний музикальний інструментарій не привернув до себе особливої уваги.

У галузі російського народного інструментознавства досі не існує жодної узагальнювальної роботи. У російських друкованих джерелах, починаючи з нотних пісенних збірок кінця XVIII і аж до середини XIX століття, не міститься ніяких згадок про народні музичні інструменти й інструментальну музику, жодного зразка народного інструментального виконання. Ні в царській, ні в сучасній Росії дослідження народних інструментів практично не проводили.

Невеликі масштаби науково-дослідницької роботи, присвяченої вивченню народних інструментів, виглядають цілком зрозумілими. Таке явище не випадкове і пояснюється, очевидно, тим, що в оркестрі російських народних інструментів більшість з них не є російськими.