Про жлобство в сучасному українському мистецтві

Про жлобство в сучасному українському мистецтві

Наше українське мистецтво надто заакадемізоване. Як правило, воно плодиться в тиші студій і майстерень, народжується в інтелігентських потугах створити щось нове, і з’являється перед глядачем в образах тисячу разів пережованої цехової жуйки. Але нове народжується на вулиці, в гущі життєвих подій. А наші художники у більшості своїй не знають справжнього життя, ховаються від нього, не хочуть помічати.

Жлобство — це термін, який придумали ті, хто боїться реального життя.

Пригадую випадок з однією галереєю, яка отримала право на проведення виставки робіт ув’язнених. Та ось минув рік, і я став свідком події, коли в цю галерею зайшов зек, який отримав свого часу приз за найкращу роботу, а тепер вийшов на волю. Він прийшов із пропозицією про можливу співпрацю. Але працівники галереї метнулися від нього врізнобіч — як від чуми. Ось це, я вважаю, жлобство.

Ще я вкрай негативно ставлюся до явища, коли художник стає маркетологом своєї творчості і намагається «втюхати» своє мистецтво споживачеві або мистецтвознавцеві. Навіщо мені мистецтво, яке мені хочуть «втюхати»? Серед українських художників мені дуже подобаються роботи Стаса Волязловского та Ігоря Перекліти. Бо вони не бояться шорсткості, грубості. Життя не бояться. З них пре ця могутня українська низова культура, якої вони й не повинні соромитися.