Місто «панаєхавших»
Місто «панаєхавших»
Ми живемо в країні з сумною історією. Ця сумна історія почалася якраз із того, що селяни масово поїхали до міста. «Панаєхалі!» — казали на те кияни. А я відповідаю киянам: ви теж панаєхалі. А вони мені на те: та ми ж справжні кияни, ми інакші, ми не такі, як усі!
Треба пам’ятати, що українці — селянська нація, тож коли мені закидають, що я панаєхал, то можна вважати, що мені зробили комплімент. У Спілці художників України, у тій же київській філії — до 70% людей — за походженням не кияни. Я вже не буду говорити про письменників та інших діячів мистецтва, понад те, схожу статистику можна простежити і в інших сферах.
Як воно насправді було — люди приїхали з села до Києва, оселилися десь у районі Татарки, спочатку мали садки-городики, які згодом перетворилися на гаражі. Це не теорія, це життя. Я живу в квартирі на другому поверсі, мій сусід (на зріст метрів зо два і з пивним животом) облаштував свій гараж під життєві потреби: там він навіть смажить шашлики. Отож, я чую цей запах і мати-перемати, а ще щоразу вранці дядько відчиняє двері до свого гаража зі страшенним скрипом. Чомусь інші це роблять так, що мені не чутно. Потім вмикає «зубодробітєльний» шансон або неперетравне диско. Це щось страшне. Я думав, як цьому зарадити, ну нехай вже гараж побудований в обхід законодавства, але ж можна не вмикати так гучно музику... І, на щастя, нам таки вдалося домовитися, бо в мене знайшлися помічники, які підтримали ініціативу порозумітися з Фєдьою. Тепер він смажить шашлики не в гаражі, а за ним, на віддалі 20 метрів.
В часи середньовіччя була приказка: повітря міста робить людину вільною. Культура міста існує. Київ, як на мій розсуд, у цьому розумінні містом не є. Київ — це конгломерація сільських районів. Це теж банальність, як і те, що Львів — велике село. У львів’ян, як би не лаяв їхніх рогулів Юрій Андрухович, є Місто. А в киян його немає. Львів’яни навіть голосують не так, як решта країни, тобто мають свою опінію, яка завжди інша, і це дуже важливо.