Лабораторія людини

Лабораторія людини

У самій людині живуть одночасно кілька різних постатей, які в певний спосіб мусять вживатися, хоч, буває, що вони так і не спілкуються одна з одною. Цю проблему описав шотландський письменник Роберт Льюїс Стівенсон у «Химерній пригоді з доктором Джекілом та містером Гайдом». У книзі йдеться про те, що людська природа за своєю сутністю суперечлива, дуалістична, і в кожного є альтер еґо, що впливає на все, що думає і робить людина. Цей конфлікт триває все життя, примирити доброго Джекіла і злого Гайда майже неможливо, хоча обидва змушені знаходитися в одній і тій самій фізичній оболонці. Так Джекілу, приміром, потрібна своя лабораторія, де б він міг побути сам на сам із собою і взагалі мислити й творити. Але нерідко потайки з цієї лабораторії в світ виходить вже містер Гайд... Якщо з літератури повернутися в реальне життя, то ми побачимо, що кожен постійно постає перед нелегким вибором: тіло прагне одного, душа — зовсім іншого. І в простих людей виникає ця дилема, і в людей великих. Мені було цікаво спостерігати за тим, як подібні конфлікти долають в собі творчі особистості.

Професійні художники, якщо вони справжні митці, мають свою лабораторію. Проте її потрібно, образно кажучи, годувати, так чи інакше вкладати кошти в її існування і розвиток. Якщо в цього художника не з’явиться його антипод, такий собі злісний містер Гайд, то митець просто зав’язне у тій лабораторії і навіть заробити на хліб стане для нього складним завданням. Інша річ, самі пропорції заробітків і творчих пошуків, але ж гроші потрібні попри все. Однак, якщо думати лише про те, як заробити гроші, залишити напризволяще свою лабораторію, то це вже не художник, а комерсант, і творитиме він, так би мовити, якесь комерційне жлобство, далеке від мистецтва. Більшість митців пробує поєднувати і перше, і друге, та це не так просто, як видається на перший погляд.

Багато років тому я часто бував у майстернях ледве не всіх відомих українських художників. Тоді я часто писав про сучасне мистецтво і намагався побачити зсередини процеси, що відбувалися в робітнях художників «Нової української хвилі». То було в 1980-х-1990-х роках. Я дружив із майстрами «Живописного заповідника», «Паризької комуни» та іншими художниками. В середині 90-х я облишив щоденне спілкування із сучасними митцями, бо що далі, то більше працював куратором, робив виставки класичного мистецтва, формував корпоративні і приватні колекції. На той час я мусив опрацювати дуже багато матеріалів з живопису попередніх століть, з технічних питань експертизи. Часу на спілкування з художниками стало обмаль.

Минули роки — і я знову прийшов у майстерню до одного художника, який перетворився на такого собі метра, до іншого... і раптом почув слова, що виявилися для мене певною несподіванкою: «Зараз я вже майже не малюю. Знаєш, уже не модно торкатися руками до полотна. Мене, наприклад, друзі з-за кордону питають: «Ти що, досі пензлі в руках тримаєш?».

Виявляється, сьогодні так робити непристойно. Тобто мене намагалися переконати, що сучасне мистецтво не потребує класичного художнього інструментарію, однак не можу сказати, що я поділяв думку співрозмовника, радше навпаки. Я розумію, що сенс не в тому, в якій техніці ти працюєш, врешті-решт, існує медіа-арт, де приладдя для малярства не потрібні. Але, якщо ти створюєш живописний твір, гадаю, палітра та пензлі не завадять. До того ж гонитва митця за тиражуванням власної творчості з використанням різних друкарських методів у більшості випадків вступає в серйозний конфлікт з емоційною наповненістю його нових робіт.