Живий шлунок

Існують чіткі критерії, за якими можна визначити жлоба. Традиційно вважають, що це неосвічений, грубий, агресивний хам. Причому вчинками цього хама насамперед керує утилітарна вигода.

У нас у школі це слово, як правило, вживали як синонім «жадіни». Хтось не хоче поділитися з іншим, — той і є жлобяра. Або ковдру на себе тягне — отже, поводиться як справжній жлоб.

Та набагато важливіше, що жлоб, крім хамства і жадібності, має ще одну, набагато істотнішу характеристику — він екстраегоїст, стурбований лише облаштуванням власного матеріального світу.

Жлоб — це зразкова біологічна істота. Це звичайна людина — мінус духовні запити і цілі.

Це зовсім не залежить від того, як людина одягнена, де живе, якими володіє статками. Йдеться про домінанту її життєвих інтересів. Образно можна уподібнити таку людину живому шлункові, куди можуть поміститися і булка з чаєм, і відбивна із квашеним огірком, і будинок, і автомобілі всіх можливих марок, і заводи, і півкраїни, — власне, усе що завгодно. Цей шлунок еластичний та безрозмірний.

Соціальні засади, що ними послуговується жлоб, дуже нехитрі: мені можна, а іншому — зась, це належить мені, а більше нікому. Тобто ця людина принципово існує винятково в межах свого тіла.

З огляду на те, що ми живемо в обезбоженому світі, або, аби не згадувати всує ім’я Господа, скажемо — обездушеному, цей тип людини розповсюдився неймовірно, і вплив його на суспільство — колосальний.

Я вже давно не можу позбутися відчуття, ніби живу на окупованій жлобами території.

Ці люди, звісно, нічим від мене не відрізняються, в них та ж національність, вони існують у тому ж просторі, але його не люблять. Ні, серед них багато показних патріотів. Але насправді вони паразити. Для жлоба сенс існування полягає в тому, що він сьогодні зжер. Хоча апетити та кількість спожитого насправді не мають принципового значення.

Ще 40 років тому цей тип був звичайнісінький люмпен, який приїхав підкорити місто, сьогодні він може відрізнити Gucci від Armani й попросторікувати про специфіку молекулярної кухні. Люмпен, правда, теж нікуди не зник. Часом я бачу, як люди кидають сміття з вікон, а коли заходжу в ліфт, наражаюся на калюжі сечі. Її залишили, присягаюся, не гості Києва, а якісь мешканці цього будинку. У власній квартирі вони, напевно, не будуть сцяти на підлогу, а чинити так у громадському місці вважають цілком природним.

І це, до речі, ще одна ознака класичного жлобства: жлоб переймається своєю норою, своїм лігвом, і те, що відбувається за межами власного барлогу, його геть не цікавить. Коли з цих людей формується політикум, стається катастрофа національного масштабу. Бо територія їх цікавить лише як джерело власного збагачення, її геть не сприймають як простір спільного життя, отже, вона ніби й не потребує розвитку. Досить заявити на неї право й грабувати — скільки стане фізичного життя, адже навіть кагалом молячись у церквах на Великдень, у загробне існування жлоби не вірять.

Для людини, умовно кажучи, духовної — все навпаки. Вона усвідомлює, що є мікроном цього світу. Безцінною часткою цілого. Отже, мусить не лише брати, але й віддавати довкіллю свою енергію.