Окупація і крах УНР – 2

Окупація і крах УНР – 2

У ніч проти 2 березня кайзерівські війська увійшли до Києва. Напередодні з цієї нагоди – вперше від початку війни – помили залізничний вокзал. Увечері 5 березня до столиці перебралася і Рада, яка, до речі, аж до другої половини місяця не могла з’ясувати, якою вона є насправді – «Великою» чи все ж таки «Малою» радою. Хай там як, саме 12 та 13 березня її члени вперше ознайомилися з умовами Берестейського мирного договору, причому їх ставленням до підписаних документів керівництво, насамперед М. Грушевський, спочатку навіть не поцікавилося. Лише 17 березня за невідомої кількості присутніх на засіданні цієї – чи то «Малої» ради, чи то «Великої» ради («всіма голосами проти семи і один утримався») мирову угоду було ратифіковано на підставі «бажання українського народу привернути негайно мирний стан» між УНР та країнами Почвірного союзу. «Я щасливий констатувати, – підсумував професор Грушевський, – що Українська Центральна Рада сповнила це діло, котре вона поставила своїм завданням з перших днів революції: мир без анексій і контрибуцій – досягнений» (гучні оплески)».[389]

Ми, в свою чергу, щасливі констатувати: Михайло Сергійович Грушевський сказав чисту правду: від «перших днів революції» він особисто провадив курс на укладення сепаратної мирової угоди з країнами Почвірного союзу. Це саме так, по-перше, тому, що країни Антанти – Велика Британія, Франція та Росія – ніякого «миру без анексій та контрибуцій» зі своїми супротивниками не планували. Це саме так і тому, що, по-друге, УЦР та створені нею інституції від «перших днів революції» про прагнення укласти «мир без анексій та контрибуцій» не заявляли, – це бажання оформилося, та й то без участі УЦР, аж після падіння Тимчасового уряду. Це бажання призвело до остаточного розколу всередині українського націонал-соціалістичного руху, розколу між групою Грушевського та групою Винниченка. Останнім публічним політичним заходом за участі голови Генерального секретаріату стало засідання 8 січня – надалі прізвище лідера есдеків з протоколів засідань уряду, Малої та Центральної Ради зникає – аж до падіння УНР. У складі уряду УНР, затвердженому Малою радою 24 березня, можна знайти прізвища трьох есдеків – М. Ткаченка, Л. Михайлова та Д. Коліуха. Але їх членство у кабінеті Голубовича свідчить не про підтримку цього кабінету українськими соціал-демократами, а про розкол у лавах цієї пробільшовицької, проросійської партії.

Коли читаєш відповідні документи, складається враження, що УСДРП просто зникла з політичної арени УНР. Ось, наприклад, 9 квітня голова виборчої комісії з виборів до УУЗ М. Мороз доповідає на засіданні Малої ради «більш-менш певні дані» голосування в Київській, Полтавській та Чернігівській губерніях (та й то не по всіх повітах). Ці «більш-менш певні дані» не можуть не приголомшити: зі 172 нібито обраних членів УУЗ 115 есерів, 34 більшовики, 9 євреїв, 5 поляків, «по списку селян Балтського повіту» – 3, по 1 – від «московських лівих» (? – Д. Я.), «безпартійних руських», кадетів, «БУНДу», Партії хліборобів-власників. І лише 3 українських соціал-демократи! І це в «базових», як би сьогодні сказали, електоральних губерніях УСДРП!

11 квітня Мала рада ухвалила: скликати Українські Установчі збори 12 травня на «підставі» результатів грудневих та січневих виборів, які були проведені, згідно з інформацією М. Мороза, – наголосимо ще раз, – лише в трьох губерніях. Результати цих виборів значення для ініціаторів скликання Зборів, як нам видається, не мали: Мала рада погодилася з тим, що «Установчі збори <…> будуть тією ж Центральною Радою».[390]

Але і ці міркування не мали значення. 12 квітня в 49-му числі газети «Киевская мысль» було оприлюднено наказ головнокомандувача німецьких окупаційних військ генерал-фельдмаршала Айхгорна, згідно з яким було встановлено правила весняних польових робіт. Наказ фактично скасовував земельний закон УЦР: селяни мали повернути колишнім земельним власникам украдених «коней, реманент та насіння».[391]

Відверто кажучи, цей конфлікт був запрограмований наперед ще в Бресті. Адже нездатне до продуктивної діяльності керівництво УНР було принципово нездатне гарантувати й виконання умов Берестейської угоди. Оскільки «Центральна Рада не спромоглася забезпечити безперебійні поставки хліба та продовольства у відповідності з тими обіцянками, які вона дала ще в Бресті», остільки «конфлікт між нею та німецьким командуванням був невідворотним. Аби утриматися при владі, «Центральна Рада змушена була йти на радикальні перетворення в аграрній сфері», тобто на «чорний переділ» земельної власності. Заради цього «підросійське село було готове на будь-які злочини, але зовсім не збиралося годувати населення Німеччини та Австро-Угорщини. «Але розподіл поміщицької землі між селянами ставив під загрозу плани отримання Німеччиною та Австро-Угорщиною продовольчих поставок з України. В ситуації, що виникла, окупаційні війська почали активно втручатися у внутрішні справи УНР».[392]

Наступного дня після опублікування згаданого наказу Мала рада, називаючи себе «Центральною Радою», не вигадала нічого розумнішого, ніж указати німцям, що ті «покликаніукраїнським урядом для допомоги в справі заведення порядку на Україні лиш у тих межах і напрямі, які будуть зазначені урядом Української Народної Республіки» і що «наказ фельдмаршала Ейхгорна не повинен виконуватися».[393]

Давши одкоша Айхгорнові, збіговисько вирішило з’ясувати, нарешті, стосунки і з Румунією. Саме для цього Рада ухвалила, що вона «не визнає рішення «Сфатул Церію» про прилучення Бессарабії до Румунського королівства актом вільного виявлення волі всіх народів, населяючих територію Бессарабії». Ухвала розвинула фундаментальну ідею прем’єра Голубовича, сформульовану за два тижні перед тим, а саме: «північна частина Бессарабії, населена переважно українцями, становить щодо свого етнографічного, економічного і політичного становища одну неподільну цілість з основною територією УНР»[394]. У щирих українських патріотів та мудрих державних мужів – а інших в УЦР (чи то МР), як ми розуміємо після всього вищенаведеного, не було, – так і не виникли принаймні два питання. Перше: як можна одночасно підтримувати так зване «право націй на самоозначення», на підставі якого нібито була проголошена самостійна УНР, і заперечувати його? Друге: де, коли і як сама Рада спромоглася встановити результати «вільного виявлення волі всіх народів, населяючих територію» України, перед тим як проголошувати її незалежність?

18 квітня прем’єр Голубович визначив винних у справі про «наказ» Айхгорна. Винною була оголошена редакція «Киевской мысли», «яка користувалась на не звісно звідкіля взятому офіціальному тексті. При іншому ході справи, – заявив голова уряду, – не було би остроти дебатів, все пішло би іншим шляхом»[395]. Але в цьому голова РНМ якраз помилився: усе пішло не якимось там «іншим шляхом», а шляхом, накресленим «нарадою послів Німеччини та Австро-Угорщини», а також за сприяння уповноважених верховного командування цих країн і начальника штабу німецьких окупаційних військ, яка «ухвалила остаточне рішення про заміну Центральної Ради… Ухвалили, наскільки це буде можливо, зберегти український уряд, який, однак, у своїх діях повинен залежати від німецького та австро-угорського головнокомандуючих»[396]. У цьому пан Голубович та його товариші переконалися вже за десять днів – 28 квітня.

27 квітня вони відбули передостаннє в своїй історії засідання. Зі складу уряду вийшли міністри – члени УПСФ. Формальний привід – «відсутність… конкретної програми діяльності» РНМ, а також те, що «Кабінет міністрів не в силі стати на шлях реальної роботи і не виявляє високої здатності до праці»[397]. Цікаво, що це прозріння сталося буквально за декілька годин до скасування німцями і Ради міністрів, і ради Малої, і УНР як державної формації – але то вже інша історія. А в цій історії ті члени уряду, які у складі кабінету залишилися, встигли 29 квітня ухвалити кілька рішень у фінансовій царині, зокрема «про випуск білетів Державної скарбниці на 600 млн крб.»[398]. Забули, щоправда, вирішити питання про фактичне забезпечення цієї купи надрукованих у Німеччині папірців, але і це також інша історія.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.