VII пленум УЦР (продовження)

VII пленум УЦР (продовження)

Отже, засідання УЦР відкрилися 29 жовтня, тональність засідань визначила вступна промова Грушевського. Говорив він про що завгодно, тільки не про державний переворот у Петрограді, не про усунення від влади центрального уряду. Він нічого не сказав про необхідність виступити на захист закону та демократії, не запропонував конкретних дій, спрямованих на нейтралізацію заколотників, а нарікав лише на те, що, мовляв, усі 20 000 крб. із Національного фонду «були майже всі витрачені на удержання Генерального секретаріату».

Понарікавши, М. Грушевський відкрив засідання, порядок денний якого складався зі звітів комітету УЦР, Генерального секретаріату, а також із таких питань, як «питання миру», «законопроекту про Українські Установчі збори», «законопроекти Генерального секретаріату», «доклад комісії автономного статуту» та «об’єднанняукраїнських земель», вирішувати які сесія ніяких правових підстав не мала.

Основні тези його плутаного за стилем виступу були такі:

– «ми втратили надію на російську демократію» і тому «звернули більшу увагу на організацію свого соціального, політичного і національного життя»;

– «всі наші фракції (це, як показано вище, було свідомою та відвертою брехнею. – Д. Я.) однодушно признали, що треба негайно скликати Установчі збори України», – на що УЦР також ніяких законних та правових підстав не мала;

– основа діяльності Малої ради «в останній період» – «енергійна праця» її комісій по скликанню УУЗ та «виробленню автономного статуту»;

– «ми зустрічались із саботажем та перешкодами (підкреслення наше. – Д. Я.) Временного правительства», – які проявилися в небажанні уряду санкціонувати створення так званого «Крайового земельного комітету» та підпорядкувати місцеві органи влади Генсекретаріатові.

Завершив промову голова УЦР накресленням двох величних цілей. «Мета, що стоїть перед нами усіма, – сказав він, – Українська Демократична Республіка в федеративнім зв’язку з народами та областями Росії». Щоправда, при цьому М. С Грушевський забув поцікавитися такими дрібницями, як-от, наприклад, ставлення до такої мети поляків, фіннів, литовців, латишів, естонців, жителів інших країв, окупованих цією Росією. Це «велике завдання», за словами промовця, мали саме Українські, а не Всеросійські Установчі збори, сумна доля яких була вирішена саме в цей день – поза реальною чи легендарною роллю, яку зіграв згодом у цій драмі легендарний матрос Железняк.

Другий принципово важливий момент сесії – промова В. Винниченка. Активний могильник демократичної, правової Української держави розповідав (мабуть, зі сльозами на очах) небагатьом присутнім членам Ради про «великі перешкоди з боку російської буржуазії», з якими зіткнулися і він особисто, і його кабінет. Розповів і про відмову центрального уряду фінансувати Генсекретаріат, і про те, що петроградське «правительство ігнорувало Секретаріат свідомо чи несвідомо» і навіть «призначило в Києві свого комісара без згоди Секретаріату». Визначив Винниченко і головного винуватця таких підходів – керівника справами Тимчасового уряду О. Гальперіна. Оскільки центральний уряд заарештували більшовики, – заявив голова його крайового представництва, – «через те Генеральний секретаріат мусить (підкреслення наше. – Д. Я.) зайнятись усіма справами, які правительство зоставило за собою (оплески), і хоче призначити комісарів: військового, у продовольчих і залізничних справах». Уже наступного дня цей список без будь-якого натяку на обговорення було розширено – до перерахованих додали ще й відомства «почти та телеграфу» і «судових». Крапка.

30 жовтня «Центральна Рада вислухала доклад М. Грушевського про роботу комісії по виробленню автономного статуту України. Конституція Української республіки визнає, – читаємо в протоколі, – що найвищу суверенну власть мають Українські Всенародні збори. Вона оддає часть власті федеральному парламентові Росії». Ще одна крапка. «Другий доклад зробив О. Севрюк від комісії, яка виробляла проект закону про скликання Української Установчої ради. Проект розроблено досить докладно. Незважаючи на те, що комісія, обрана Малою радою, мала дуже небагато часу». Третя крапка.

Крапка четверта – рішення про ухвалення (чи то 96, чи то 97 голосами з 643 членів УЦР[225]) законопроекту «про передачу землі в розпорядження земельних комітетів». Як запевняв один з його розробників, товариш аграрного генсекретаря К. Мацієвич, це був лише «тимчасовий законопроект, який не порушує основ володіння, не одміняє земельної власності». Шкода, що пан Мацієвич не дожив до початку третього тисячоліття – тоді він мав би змогу дізнатися, що в 2009 р. громадяни України все ще не могли вільно володіти та розпоряджатися землею, відібраною 1917 р. у її законних власників «на підставі» саме цього «тимчасового» закону.

На відміну від пана Мацієвича, відповідальні сучасники суть закону зрозуміли цілком ясно. Це розуміння зафіксував, наприклад, з’їзд селян Полтавщини, організований Партією хліборобів-демократів С. Шемета. Професійні хлібороби «визнали політику Центральної Ради в аграрній справі руїнницькою для держави і для загальнонаціонального господарства», зажадали «відновлення приватної власності, як основи принципа приватної власності», «негайного повернення господарям права власності на їхні садиби і весь реманент» тощо. Цікаво, що ці вимоги ані М. Грушевський, ані його «уряд» навіть вислухати не побажали – саме тому розгнівані земельні власники-селяни ухвалили скликати 29 квітня у Києві свій з’їзд1, якому судилося увійти в історію УНР – щоправда, зовсім з іншої причини.

Ще одне чарівне рішення VII пленуму – «про прилучення «позаавтономних» частин України». Це зухвало антиправове рішення обґрунтовувалося «потребою злучення під владою Генерального секретаріату всіх українських земель постановами різних повітових установ заанексованої України, які домагаються прилучення своїх повітів». Очевидно, що жодної такої «вимоги» пред’явлено не було. А як навіть і було би, то жоден радівський діяч у цьому випадку не зміг би знайти досить переконливий аргумент для обґрунтування такого відверто імперіалістичного рішення. Дебатували в обмеженому складі – два есдеки, член ЦК Селоспілки Зіновій Висоцький та керівник юрвідділу УГВК Микола Левицький (він же Левітський, він же Левитський). Рішення ухвалили таке: «поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на всі відмежовані землі України (ким? коли? —Д. Я.), де більшість людності є українською, а саме – Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини».[226]

Мабуть, у поспіху забули (або не здогадалися) згадати території, які увіходили до складу Румунії (наприклад, Мармарощина), Австро-Угорщини (наприклад, Буковина), Канади (наприклад, провінція Саскачеван), Північно-Американських Сполучених Штатів (наприклад, штат Нью-Джерсі) абощо. «Легітимізували» це нечуване беззаконня двома аргументами. Перший (його потім систематично використовувано за радянських часів від перших і до останніх днів існування, а також упродовж усіх років існування незалежної України) – «виконуючи волю трудящого народу, висловлену в численних постановах». Другий – «вважаючи, що поділ України, як наслідок імперіалістичної політики російської буржуазії щодо України, загострює національну боротьбу, порушує єдність революційних сил демократії України і тим самим веде край до цілковитого безладдя і зросту контрреволюції».

На досягнутому не зупинилися. 1 листопада знову-таки абсолютно незаконно забрали повноваження у Тимчасового уряду (він, нагадаємо, продовжував виконувати свої функції принаймні до середини листопада), запровадивши відомства продовольчих справ, праці, судове, торгу й промисловості, шляхів, пошт і телеграфів, військове. До речі, керівник цього останнього, С. Петлюра, вступаючи на посаду, не зморгнувши оком позиціонував себе як «представникареволюційної військової влади на Вкраїні, здобутої революційними засадами», який «бере на себе вищу військову владу на Вкраїні». Наступного дня, 2 листопада, УЦР простягнула руку до Балтійського та Чорноморського флотів, затвердивши статут так званої «Генеральної морської ради» з 20 осіб, які мали бути одночасно і членами УЦР. Основне завдання нової інституції визначили так: «представництво всіх українських організацій та портових робітників Чорного і Балтійського морів». О пів на п’яту вечора М. Грушевський «оповістив сьому сесію Центральної Ради скінченою»[227]. Саме в цю хвилину формально були закриті навіть теоретичні можливості модернізації «України» зразка 1917 р. (так само, як і всієї Російської держави) на демократичних, правових засадах. Закриті майже на століття – аж до державного розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зафіксованого так званою «Біловезькою угодою».

Данный текст является ознакомительным фрагментом.