«Справа про 100 000» та урядова веремія

«Справа про 100 000» та урядова веремія

Озвучивши згаданий документ, але не дочекавшись постановки його на голосування, Д. Дорошенко відійшов із зали засідань з метою «поговорити де з ким з кандидатів по телефону».

У цей момент головуючий М. Грушевський запропонував «розглянути декілька дрібних справ», першою з яких стала так звана «справа про 100 000».

Як пояснили укладачі збірки УЦР (посилаючись на слова М. Грушевського, оприлюднені чомусь винниченківською «Робітничою газетою», а не есерівською «Народною волею» або офіційним органом УЦР «Вісник з Української Центральної Ради), йшлося про нібито 100 тис. крб., зібраних якоюсь «Українською радою» в Америці на потреби «галичан-біженців» і пересланих на ім’я голови УЦР через «Русько-азіатський банк». Гроші, ясна річ, Михайло Сергійович прийняв. Тимчасовий уряд, правоохоронні та/або фіскальні органи республіки, громадськість, члени УЦР, українські історики всіх часів та політичних уподобань так ніколи і не дізналися правди про «Українську раду», тим більше, що головною організацією, яка об’єднувала русинів-«українців» у США, був Український народний союз.

Правду про «Українську раду», єдину відому нам сьогодні організацію з такою назвою, знаходимо в дослідженні П. Лепісевича, і вона така: утворена 30 квітня 1915 р. Загальна (підкреслення наше. – Д. Я.) Українська Рада (ЗУР) – це «спільна організація всіх політичних представників соборної України, які своєю кінцевою та остаточною метою визначили утворення самостійної України. Завданням ЗУР як загальнонаціональної політичної репрезентації українського народу на час війни було: вирішувати будь-які питання в обсязі загальноукраїнської політики, дбати про її цілісність, проводити спільні політичні акції для загальнонаціональних справ у державах, між якими поділений український народ, а на міжнародному рівні координувати діяльність представлених у ній політичних організацій, не втручаючись у їхні внутрішні справи і не порушуючи їхньої самостійності. Щоб здобути незалежність України, політична програма ЗУР була зорієнтована на Центральні держави, було визначено головну мету цілої української нації – повну національну свободу розвитку; щодо українських земель під російським пануванням – самостійну державу (підкреслення наше. – Д. Я.); у межах Австро-Угорщини – національно-територіальну автономію».[174]

Не дізналися зацікавлені особи також і про те, чим і як УЦР (яка не мала відповідних структур) могла допомогти «галичанам-біженцям», ані про те, скільки і де було тих біженців, ані про будь-які важливі або другорядні деталі цієї справи. М. Ковалевський, який представляв справу членам Малої ради, запропонував створити «комісію з представників меншостей, яка докладно розпізнає, звідки і для чого прислані ці гроші». Комісію, ясна річ, так ніколи і не створили, але резолюцію в справі ухвалили таку: «Вислухавши заяву голови Центральної Ради М. Грушевського про прислані з Нью-Йорка через «Механік-Металь-банк»» (а не через «Русько-азіатський банк», як це стверджував сам М. Грушевський. – Д. Я.) сто тисяч (100 000) крб., Мала рада доручає Генеральному секретаріатові одержати ці гроші і віддати по призначенню<…>».[175]

Немає потреби говорити, що ані слуху ані духу про гроші, витрачені УЦР «за призначенням», тобто на допомогу «галичанам-біженцям», згідно з усталеною національною традицією, надалі не було. Це тим більше зрозуміло, якщо за цією справою стояли зацікавлені особи та профільні інституції Австро-Угорщини, які за визначенням ретельно опікали всі українські антиросійські елементи, які діяли на теренах держави Габсбургів – так само, як російські спеціальні відомства опікувалися українцями-москвофілами.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.