4 грудня: війна

4 грудня: війна

Того дня генеральні секретарі, які зібралися були на засідання уряду, «вислухали прочитану головою Генерального секретаріату декларацію «Совету народных комиссаров» про признання Української Народної Республіки і ультиматум про українсько-більшовицькі відносини в військовій справі і борьбі з «контрреволюцією».[273]

Саме цей документ був ознакою початку війни між націонал-соціалістичним режимом незаконно проголошеної УНР та інтернаціонал-соціалістичним режимом Ради народних комісарів, які прийшли до влади шляхом збройного перевороту. У межах даної роботи ми не будемо зупинятися на перебігу цієї першої війни між Києвом та Петроградом – це зробили до нас, і то більш компетентні фахівці. Тут вважаємо за потрібне звернути увагу читачів лише на одну оцінку, яку дали цьому документові укладачі збірки матеріалів УЦР. Документ, зміст якого «виявився несподіваним навіть для більшовицьких лідерів України», вони охарактеризували як «зразок політичного лицемірства большевиків».[274]

Погодитися з цим важко – цитований Маніфест за підписами Леніна, Троцького та Сталіна став чи не першим кроком на шляху до омріяного і, Богу дякувати, ніколи не досягнутого, але декларованого, всесвітнього панування ленінської банди. І в цьому сенсі він був не «лицемірним», а цілком кваліфіковано написаним документом, що мав зробити гідний внесок у досягнення мети, яку більшовики ніколи не приховували, а навпаки, завжди відкрито й активно пропагували і втілювали в життя. У цьому контексті «лицемірною» від початку до кінця була хіба політична риторика та практика лідерів українського націонал-соціалізму, які зробили все від них залежне, аби продати отую «Україну» в 1917 р. – ленінським людоїдам, у 1918 р. – Німеччині та Австро-Угорщині, в 1919 р. – А. Денікіну та більшовикам, в 1920 р. – полякам. Хоча до тих, хто торгує Батьківщиною «розпивочно та на виніс», більше, на нашу думку, пасує серйозніша, ніж «лицеміри», кваліфікація.

Тоді слід якось інакше схарактеризувати незграбні спроби винниченківського кабінету перекласти відповідальність за свою політику на інших. Характерний приклад – виступ товариша генерального секретаря внутрішніх справ, українського соціал-революціонера Івана Красковського. На тому самому засіданні він виступив із заздалегідь підготовленим повідомленням такого змісту: «по відомості фінансових кругів (яких? – Д. Я.) в Петрограді єсть німецький штаб, на чолі якого стоїть фон Люціус[275]. Штаб дає директиви більшовикам; введені в Петроград нібито латиські полки, справді є німецькі (підкреслення наше. – Д. Я.), якими фактично розпочалася окупація Петрограда. Німецький штаб ставить метою зруйнування державних заводів, що працюють на оборону. Він же навмисно мусирує калединську історію і він же розробляє план знищити Україну «во что бы то ни стало», бо Україна, єдине здорове тіло в державі, яка може об’єднати всю Росію (підкреслення наше. – Д. Я.). Остаточний план німецького штабу – після ліквідації більшовиків вернути монархію».

На жаль, не знайшлося на тому засіданні людини, яка би порадила пану Красковському читати газети, в т. ч. київські, які 1917 р. були переповнені матеріалами про співробітництво німців з більшовиками. На жаль, не знайшлося на тому засіданні людини, яка б відверто запитала пана Красковського: а чи перевіряв він цю інформацію? Приміром, через багаторічного провідника української громади в Петрограді Петра Стебницького, між іншим, за статусом – члена Генерального секретаріату. Зате присутні на засіданні, мабуть, із почуттям глибокого задоволення почули та «взяли до відома» від Винниченкового заступника повні оптимізму слова: «Настрій в Петрограді такий, що більшовики довго не продержаться. Всі з надією дивляться на Україну і чекають від неї спасіння»[276]. З погляду вічності, справді, більшовики протрималися недовго – рівно 74 роки без трьох днів після цього засідання ГС.

Тимчасом на хвилі оптимістичного повідомлення урядовця МВС генсекретарі прийняли до відома повідомлення керівника зовнішньополітичного відомства такого змісту: 1) «Франція мусить визнати Українську Республіку» та 2) представникам Сполучених Штатів та Великої Британії «так само була дана порада – признати Українську Республіку»[277] (підкреслення наше. – Д. Я.). На жаль, у сучасному українському академічному лексиконі нема адекватних термінів для характеристики політичних діячів, які наважуються давати поради такого ґатунку. В іншому випадку для цього якнайкраще підійшов би термін медичний, а саме – «олігофренія», тобто набута розумова відсталість, отримана внаслідок органічних ушкоджень головного мозку.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.