Скільки «українських народів» існувало в 1917 р.?

Скільки «українських народів» існувало в 1917 р.?

Як установили українські науковці, станом на червень 1917 р. єдиного українського народу не існувало. Існували, з одного боку, дві його частини, які впродовж століть були роз’єднані і функціонували в межах різних політико-правових та економічних систем і були мало – якщо не сказати гостріше – знайомі одне з одним. Звернімося до думки двох авторитетних та компетентних у світовому українознавстві фахівців – професорів Макса фон Хагена та Ярослава Грицака. Їхня думка сформульована надзвичайно дипломатично і звучить так: «Війна і революція сильно зактивізували перехід «селян у націю». Якщо творення модерних націй було результатом модернізаційних процесів, то саме ця війна (1914—1918 рр. – Д. Я.) стала наймасовішим вторгненням модерного світу в традиційне життя села. Війна також «націоналізувала» селянство, наражаючи його на масивну національну пропаганду ворожих сторін, змушуючи його долати великі відстані у складі бойових армій чи у натовпі воєнних біженців і тим самим розширювати його географічні уявлення (до перших масових контактів між «руськими» селянами обидвох імперій дійшло під час російської окупації Галичини та австрійської окупації українських губерній) тощо. Селяни поступово здобували розуміння, що належать до більшої батьківщини. Однак це не допомогло зменшити їхню відчуженість від освічених класів – настільки різними були образи ідеологічних батьківщин, що їх плекали різні верстви».[119]

Усередині кожного з цих двох «народів» – «українців» з України «Великої», або «Наддніпрянської», та «українців» з Галичини, або «Наддністрянщини», – існували різноманітні, відчужені одна від одної групи, межу між якими визначав, наприклад, рівень освіти. При цьому, як справедливо зауважив Я. Грицак, межа між цими групами в Галичині була менш разючою, про що свідчить рівень заангажованості галицького селянства у процеси державотворення ЗУНР[120]. Ось лише дві навмання узяті «замальовки» з натури. Час першої – 25 липня 1917 р., місце – Київ, Педагогічний музей (Штаб-квартира УЦР). Діячі – секретарі УЦР Євген Онацький та Михайло Чечель. Онацький у щоденнику занотовує: «у порозумінні» з Чечелем вони вирішили скоротити кількість службовців «стола особистого складу» в зв’язку з тим, що «ті нічого не робили», але, аби не викидати нікчем просто неба, вирішили влаштувати їх в якісь генеральні секретарства. Першим Онацькому «попався» Стасюк. Розмову секретар УЦР передає в таких словах:

Онацький (далі – О. – Д. Я.): «Чи треба вам служащих до канцелярії?»

Стасюк (далі – С – Д. Я.): «Як яких… Як добрих, то треба на самостоятельні посади».

О.: «На самостоятельні-то посади у нас немає, а от в канцелярії, писарів тощо».

С: «Ні, не треба… То ж вони галичане?».

О.: «Галичане…»

С: «Ну то, бачите, я галичан принципіяльно не приймаю, ведуться вони занадто багато, а толку мало… Та й писарі… Які ж з них писарі? Як «я» або «є» напише, так ніхто й не розбере… Ні, нетреба <…>»

«Кинувся я до Садовського, Шульгина, – пише далі Онацький, – ні, не треба. Побалакав з Христюком, цей каже, що буде мати на увазі. Погано все-таки. Увільнять просто так не годиться, але ж і дужати?/нрзб/ теж не годиться, бо грошей чортма. Тисяч по 20 щодня витрачаються, поступає до нас дуже мало, а є всього тисяч 100. З Петрограду Винниченко давав знати, що сподіватися на гроші не доводиться».[121]

Мабуть, у ті самі дні співробітниця «біжинецького департаменту генерального секретаріату внутрішніх справ українського автономного уряду» Надія Суровцева побачила дещо іншу картину: «Разом з нами в кабінеті містилися ще галичани. <…> Мене вабила їх мова, українська, але не наша, їх європейські манери, а головне те, що вони були справжніми українцями, тобто мова у них хоч і не надто гарна, а була тою мовою, що нею вони не тільки розмовляли, але й училися, думали, відчували, хоча поза нею знали мови польську і німецьку. У нас воно було навпаки, – підкреслювала Н. Суровцева, – інтелігенція наша своєю мовою розмовляла, писала, але для хатнього, родинного вжитку панувала таки мова російська, діти виростали спочатку росіянами, а потім уже їх обертали чи вони самі оберталися на «свідомих» і починали вживати у певних нагодах свою мову».[122]

Час «замальовки» третьої – 1 лютого 1919 р., місце дії – Станіславів (нині – Івано-Франківськ), діячі – член Директорії УНР, Диктатор ЗО УНР Є. Петрушевич, член УЦР та УСДРП М. Галаган та група невстановлених осіб, наближених до п. Петрушевича. Уряд Директорії звертається до уряду ЗО УНР з проханням вислати своїх представників для початку мирних переговорів з Польщею. Слово свідку – М. Галагану: «Коли д-р Петрушевич прочитав подану йому телеграму, то почав високим голосом вигукувати: «Це їх не обходить! З поляками ми маємо до діла, а не вони! Заступників не вишлемо!»<…>» Найважливіше в усьому тому інциденті те, що голова Національної ради д-р Петрушевич виразно розділяв «Соборну Україну» на два табори: «ми» та «вони».[123]

І річ тут не стільки в особистих уподобаннях Є. Петрушевича або тих політичних кіл, чиї інтереси він висловлював та представляв. Ідеться, насамперед, про глибокі конфесійні, світоглядні, історичні, побутові, соціальні, культурні, освітні, політико-правові та інші відмінності поміж русинами – залежно від того, в якій частині міфічної «України-Руси» вони впродовж століть проживали. Здолати ці суперечності одним «стрибком» було неможливо: більшість населення навіть не знала, якою мовою розмовляла. Ще один приклад: місце дії – село Уманського повіту Київської губернії, час – пізня весна 1917 р.: «Багато сіл взагалі ще нічого не знало про те, що сталося в Петрограді (тобто про зречення Миколи II. – Д. Я.), ані про Тимчасовий уряд, ані про Центральну раду». Пригадує Н. Суровцева: один із земських агітаторів звертається до селян: «Товарищи поселяне, на каком языке говорить, по-украински или по-русски?». Юрба, що за тих часів і не уявляла, що воно за «украинский», загула: «По-руськи»… «Як промовляти до вас, – запитувала я, – по-нашому чи по-панськи?». І справа закінчувалася. Усюди, де починали збори ми, вони проводилися «по-нашому».[124]

Це видно з практично позбавленого ідеологічних штампів та кон’юнктурних тверджень дослідження історика О. Старуха. Дослідник цілком слушно констатує, по-перше, що «процес творення демократичних інститутів» розпочався на території дев’яти «українських» губерній лише «з падінням самодержавства». По-друге, на межі XIX—XX століть у зв’язку з переходом людства від аграрного до індустріального виробництва з’явилася «така норма у суспільно-політичному житті, як націоналізм, в якому здійснилося поєднання держави та національної культури». Саме тому «національне завдання» не могло не стати засадничим для будь-якої політичної сили. На підросійській «Україні» розгорталося два «націотворчі» процеси: з одного боку, «російська держава намагалася створити російську націю «зверху», провести асиміляцію українського етносу»; з іншого – відбувався «процес творення української нації через народно-культурну мобілізацію». У 1917 р., за словами науковця, «український політичний ландшафт» характеризувався такими чинниками:

– мобілізація до армії майже 3 млн чоловіків – найбільш активної частини суспільства;

– політична неструктуризованість українського суспільства;

– нездатність українських ліберальних кіл «запропонувати життєздатне рішення українського питання»;

– декларативність програм УСДРП та УПСР у питанні державного статусу України, висування «непевного та малозрозумілого гасла побудови федерації чи то російської, чи то європейської, чи то світової»;

– штучне протиставлення «національного» та «соціального»;

– приписування соціалістами народові «невластивих йому якостей»;

– перманентне відставання «соціалістичного проводу УЦР від перебігу подій» та непослідовність її політики;

– «невизначеність провідних українських партій щодо розв’язання національного-державного питання», що обумовило «більшість невдач революції»;

– ставка УЦР виключно на співробітництво «з політичними та економічними аутсайдерами, нездатними до державотворення», – з «соціалістичними елементами польської та єврейської меншин», – що було «заздалегідь програшним курсом» з точки зору «необхідності побудови національної держави».[125]

Данный текст является ознакомительным фрагментом.