Товариство українських поступовців

Товариство українських поступовців

«Вершки» тогочасного українського політичного інтелекту концентрувалися в Товаристві українських поступовців (ТУП, 1908—1917 рр., біля його витоків стояв М. Драгоманов)[134], коріння якого сягало формально неполітичної «Загальної української організації», яка народилася ще 1897 р. Упродовж 20 років українська політична думка цього напрямку, за словами одного із сучасних її дослідників, «недооцінюючи значення державності для розвитку України та не вірячи в можливість перетворення Росії в демократичну країну… сподівалася забезпечити національні права українського народу через розширення прав місцевого самоврядування у формі так званої національно-територіальної автономії України»[135]. Напередодні 1917 р. «політичними орієнтирами ТУП[136]залишалися…: національно-територіальна автономія України в неполітичному сенсі, а в сенсі поширення прав та розширення рамок місцевого самоврядування на всю територію України, відповідний цьому розумінню автономії федеративний устрій російської держави, демократичний характер місцевого самоврядування, забезпечення прав національних меншин, загалом буржуазно-демократичні підходи до організації соціально-економічного життя»; «ТУП ставив питання про необхідність поширення ідеї національно-територіальної автономії України серед неукраїнського населення України, що сприяло б… зміцненню українського руху, гармонізації його завдань з інтересами національних меншин України».[137]

Останнє, на жаль, ніколи досягнуто не було. Одна з першопричин: у вересні 1914 р. «попри загалом нелегальний характер діяльності» ТУП ухвалив рішення «про необхідність дотримання українством нейтральної позиції у світовій війні». Це рішення «стало відомим досить широким колам українського громадянства і стривожило навіть приязно налаштованих щодо українства російських політиків»; «істотним чином охолодило стосунки тупівців з російською ліберальною демократією»; «наради представників ТУП та російських ліберально-демократичних кіл, що відбувалися з 1915 р. по 1917р., так і не узгодили підходи сторін до вирішення українського питання в Росії».

Розходження на гносеологічному рівні констатував I з’їзд Товариства (25—26 березня 1917 р. (ст. ст.)). Головним політичним питанням, яке роз’єднало «тогочасну українську громадськість», було питання про те, хто повинен проголосити автономію України. М. Грушевський та УЦР вважали, що Українські Установчі збори, «більшість тупівської ради та петроградські делегати» переконували: це можуть зробити виключно легітимні Російські Установчі збори. Основні аргументи прихильників другої точки зору: будь-яка інша санкція буде неправовою, нелегітимною; Українські Установчі збори скликати неможливо, оскільки для цього немає законних підстав; побоювання «викликати опір неукраїнської людности України, витворити свій Ольстер». Остаточно – на цьому етапі – есефи висловилися за санкцію автономії України (при забезпеченні прав національних меншин) на Загальноросійських Установчих зборах, тобто за легальний, правовий шлях створення автономної України у складі демократичної федеративної Росії.

Тут доречно підкреслити, що трансформація ТУП у повноцінну політичну партію завершилася лише в червні 1917 р., але навіть тоді партія не мала затвердженої програми! Натомість засадничі положення в царині майбутнього статусу «України» у складі Росії, а саме – «автономія» та «федерація» – по-різному трактувалися навіть «провідними діячами партії». Єдине, з чим погодилися есефи, так це з необхідністю виступити проти засадничої УЦ-Рерівської ідеї про національно-персональну автономію. Опинившись в іманентно суперечливій ситуації вибору між здоровим глуздом, правовими і демократичними цінностями, з одного боку, і політичною доцільністю та необхідністю задоволення кон’юнктурних інтересів сільських та міських україномовних люмпенів, яке було можливим тільки поза межами права та демократії, УПСФ, нарешті, сформулювала свою позицію: «державний лад в Україні мав утвердитися через Українську Установчу Раду, рішення якої повинна була б затвердити Всеросійська Установча Рада».[138]

Якщо сказати просто, то в практичній політичній площині це означало відмову україномовних інтелектуалів та демократів, об’єднаних у ТУП/СУАФ/УРДП/УПСФ, підтримати правовий, демократичний варіант трансформації Романовської імперії. Адже за демократичної виборчої процедури абсолютну більшість в Українських Установчих зборах отримали б політичні сили, які репрезентували радикальні настрої українського селянства. А для українського села демократія, федералізм, конституціоналізм, право, закон в 1917 р. за своєю цінністю дорівнювали цінності положень сформульованої 1905 р. Альбертом Айнштайном спеціальної теорії відносності. Це – по-перше. По-друге, ніяких законних, правових підвалин для скликання таких Зборів не існувало, оскільки 1917 р. не існувало відмінних від російських «українських» громадян, уповноважених ухвалювати рішення про зміну державного статусу так званих «українських» губерній у складі Російської держави. Унаслідок цього ніякі Російські Установчі збори будь-яких рішень, які санкціонували б окремішній державницький статус південноросійських губерній у складі Російської держави, не затвердили б. Як не затвердили б таких рішень, наприклад, Конгрес США щодо південних американських штатів, парламент Італії щодо Сицилії, обидві палати німецького вищого законотворчого органу щодо Баварії, Верховна Рада України щодо Криму (навіть за умови, якби в земельних зборах згаданих територій знайшлися голоси на підтримку їх виходу зі складу зазначених держав).

«Обійшовши», проігнорувавши питання про джерело права, УРДП/УПСФ за фактом позбавила себе статусу повноцінного політичного гравця як на території південно-західних губерній, так і в загальноросійському масштабі, опинилася на узбіччі тогочасного політичного мейнстріму, а її діячі – у розстрільних підвалах ЧК/НКВС. Ті ж з них, яким пощастило опинитися в емиграції, лише відтермінували це задоволення.

Ще однією лінією політичного протистояння УПСФ були її стосунки з іншими українськими соціалістичними партіями. «Ідейне розмежування ТУП та УСДРПбуло досить чітке і усувало можливість навіть тимчасової політичної співпраці»; фактичні лідери С. Єфремов, А. Ніковський та М. Кушнір-Якименко та інші есефи «перебували в опозиції до українських соціалістичних партій», хоча УПСФ у структурах УЦР «була представлена найширше з усіх українських політичних сил», оскільки серед членів партії «було найбільше людей, здатних до державної роботи, людей, відповідно підготовлених і з відповідним життєвим досвідом» (за два роки перед тим В. Стрілець «погоджувався» з тезою про те, що в УЦР УПСФ «була представлена дуже слабо і увесь час вела помірковану політику головно в соціалістичній квестії, виступаючи проти есерівських експериментів»).

Водночас соціалісти-федералісти вміло розігрували розбіжності між УПСР і УСДРП: дореволюційне співробітництво в культурно-просвітницькій сфері «сприяло утворенню есдеківсько-есефівської коаліції (серпень – листопад 1917р.)». При цьому, за словами одного з найвпливовіших партійців І. Фещенка-Чопівського, УПСФ «перебувала в опозиції до правлячої більшості в УЦР». Причина – «створення УЦР стало компромісом між ТУП і соціалістами»: ТУП вважав її «чужою собі», а склад – «випадковим». Соціалістичні лідери Ради, насамперед її голова, платили тупівцям тією ж монетою: «почесний член ТУП» М. Грушевський прагнув того, щоб Товариство зійшло з політичної арени, і доклав у цьому напрямку немалих зусиль…». С. Петлюра, у свою чергу, практикував інші прийоми. Так, наприклад, будучи одночасно редактором тижневика УСДРП «Слово» і секретарем есефівської «Ради», він поміщав в останній статті та матеріали, які потім громив у «Слові» як «буржуазні».[139]

У той самий час есефи співробітничали з національно-соціалістичними партіями на «урядовому» рівні, але при цьому «есефи, есдеки та інші соціалісти, які працювали на місцях, залишалися непримиренними політичними опонентами». Суттєвим є те, що соціалісти-федералісти постійно й активно виступали проти самостійницьких та незалежницьких ідей українських соціалістичних партій, а після більшовицького перевороту хоча і формально прийняли українську самостійність, все ж таки розглядали її «як засіб нейтралізації більшовицьких впливів», «як необхідну умову майбутньої федерації і сподівалися на перетворення Української Держави на вагомий фактор майбутньої післявоєнної перебудови Європи».

Необхідно наголосити і на принциповій, практично всеосяжній та постійній конфронтації есефів з іншими націонал-соціалістичними українськими партіями, з одного боку, та їх принциповою політикою награвання протиріч між ними. Зокрема, соціалісти-федералісти вміло розігрували розбіжності між УПСР і УСДРП: дореволюційне співробітництво в культурно-просвітницькій сфері «сприяло утворенню есдеківсько-есефівської коаліції (серпень – листопад 1917 р.).

Практична політична діяльність ТУП/УКРДП/УПСФ характеризувалася, зокрема, напрочуд вдалими спробами створювати собі політичних ворогів на всіх можливих напрямках. Так, 1914 р., «попри загалом нелегальний характер діяльності», тупівці примудрилися раз і назавжди зіпсувати політичні стосунки з можливими союзниками, ухваливши рішення про «нейтральність» українства в Першій світовій війні. Сформулювавши, таким чином, свою антидержавницьку позицію, ТУП водночас так і не спромоглося чітко визначитися і з питанням про майбутній можливий адміністративний/державний статус України. 25—26 березня (за старим стилем) делегати першого легального з’їзду партії обговорили головне питання, яке роз’єднало «тогочасну українську громадськість». Формулювалося воно так: хто повинен проголосити автономію України? М. Грушевський та інші діячі УЦР обстоювали неправовий шлях – це мають зробити Українські Установчі збори. Натомість «більшість тупівської ради та петроградські делегати» підтримували правовий шлях – виключно Російські Установчі збори. Основний аргумент звучав так: «опираючись на неправності іншого рішення, наголошували на неможливості скликати установчі збори українські… боячись викликати опір неукраїнської людности України».

Рішення санкціонувати автономію України легальним, правовим шляхом невідворотно і радикально погіршувало політичні стосунки з націонал-соціалістичними партіями. Під тиском свого «електорату» останні швидко радикалізували свою і без того самовбивчу позицію.

Перейменування ТУП у Спілку українських автономістів-федералістів мало що тут змінило – політична ізоляція від російських та українських партій зберігалася й надалі і всі спроби вийти з патового становища, в яке есефи самі себе загнали, завершувалися нічим. 6—7 квітня під час Національного конгресу вони відновили назву Українська радикально-демократична партія (УРДП), намагаючись «забезпечити у такий спосіб ширше представництво організації у тих чи інших інституціях». При цьому завдання створити хоч якусь організаційну структуру для нового політутворення й не ставилося на порядок денний! І УРДП, і СУАФ, і, власне, УПСФ – усі вони спиралися на одну-єдину слабку і нечисленну мережу тупівських гуртків і, отже, реального політичного впливу не мали та й мати за такого підходу не могли!

Саме цю квазіполітичну структуру навіть вдумливі сучасні дослідники схильні трактувати, і, що найбільш дивно, – таки трактують як повноцінну політичну організацію! Цитуємо: у червні 1917 р. з перейменуванням ТУП в УПСФ «Товариство перетворилося на повноцінну політичну партію… Трансформація ТУП у політичну партію супроводжувалася його протистоянням із соціалістами як у центрі, так і на місцях, що й визначило значною мірою перебіг Української революції в березні—червні 1917 р.».

При цьому – наголошуємо окремо – ця «повноцінна політична партія» не мала ані затвердженої програми, ані поняття про свою позицію в питанні про державний статус «України», ані представництва в єдиній на той час загальноукраїнській громадській організації! Якщо більш точно, то есефи взагалі перебували в опозиції до правлячої більшості в УЦР, а «…на місцях, на відміну від ситуації в урядових структурах, есефи та соціалісти, як правило, залишалися непримиренними опонентами».

Знайомлячись із сучасними фундаментальними дослідженнями про діяльність найбільш інтелектуально спроможної «української політичної сили», мимоволі ставиш собі питання про ментальний та психічний стан цих діячів. Ось приклади, які лежать буквально на поверхні:

– на партійній конференції у вересні 1917 р. «ідея національно-персональної автономії заперечувалася всіма виступаючими і у програму партії не потрапила»;

– «програма не забезпечила одностайності у трактуванні понять «автономія» і «федерація» навіть провідними діячами партії»;

– «згідно з програмою, державний лад в Україні мав утвердитися через Українську Установчу Раду, рішення якої повинна була б затвердити Всеросійська Установча Рада»;

– «протягом усього періоду існування Центральної Ради вони докладали максимум зусиль для утвердження серед народу ідей автономії і федерації та сприяли правлячим партіям (соціалістам-революціонерам і соціал-демократам) у поборюванні самостійників».[140]

Про «повноцінність» політичного буття партії свідчать і такі дані. Чисельність УПСФ в 1917 р. – це, можливо, декілька десятків, можливо, сотень людей. За даними Л. Могильного, у лавах партії в різні періоди її діяльності нараховувалося від 450 до 2000 осіб[141]. В. Стрілець авторитетно стверджує: чисельний склад партії – приблизно 200 осіб, але «не більше 500». Наклад центрального партійного органу станом на 1 червня 1918 р. – 4,5 тис. примірників, що значно перевищувало наклад інших українських видань. У «період розквіту», тобто навесні 1918 р., партія нараховувала майже 30 громад; одна з них – Чернігівська – у цей час складалася аж із 29 членів, у т. ч. 27 – у місті, 2 – у повітах. Між тим усі ці підрахунки особливого практичного значення не мають з огляду на відсутність впливу УПСФ в україномовному середовищі: на муніципальних виборах влітку 1917р. УПСФ зібрала 1% голосів.[142]

Данный текст является ознакомительным фрагментом.