Правобережжя в цілому

Правобережжя в цілому

Процес правового, адміністративного, політичного, соціокультурного «переформатування» правобережних земель під стандарти, які існували в Російській імперії, докладно вивчив М. Бармак. Дослідник констатував: після окупації Правобережжя наприкінці XVIII ст. «довгий час у цьому регіоні діяли різні за походженням джерела права», норми яких «нерідко суперечили одна одній… Литовський Статут, польські конституції, збірники магдебурзького права і звичаєве право залишалися чинними правовими джерелами, дієвість частини їхніх норм спеціально підтверджувала царська влада своїми указами».

З дослідження М. Бармака випливає, що процес інкорпорації цих земель до складу Романовської монархії мав, як мінімум, чотири етапи. Перший – за часів Катерини II, метою якої було «досягнення однорідності й уніфікації» новоприєднаних земель. Правління її сина Павла I «характеризувалося більшою повагою до традиційних у прикордонних землях структур». Розпочаті ним реформи «стосувалися всіх губерній Російської імперії, а не були адресно направлені тільки на правобережні українські, хоча… особливе становище цих територій, пов’язане з недавнім їх приєднанням, продовжувало зберігатися». За часів Олександра I уніфікаційні тенденції набрали обертів: перед військовим та цивільним керівництвом цих земель були поставлені «важливі завдання інкорпорації українських територій у склад Російської імперії шляхом запровадження російської правової та управлінської системи». Але «цивілізаторська» місія негайно наштовхнулася на реалії життя: «незважаючи на те, що російська адміністрація вже функціонувала, Правобережжя України ще довгий час перебувало під польським впливом», що значною мірою обумовлювалося «корпоративним устроєм шляхти». Практично це означало, що «легітимована шляхта Правобережжя отримала, крім інших, гарантованих «Дарованою грамотою» дворянському стану прав, ще й право формувати кадровий склад багатьох управлінських структур і, зокрема, судових органів», хоча, зрештою, російській адміністрації цього «атавізму» вдалося позбутися. Перелом настав після поразки польського повстання 1831 р.: Микола I на повну використав нові обставини для подальшого зміцнення імперських позиції у Краї, зокрема для «соціального знищення правобережної шляхти» – основного стану, який становив загрозу уніфікаційній імперській політиці. «Вся діяльність Миколи I будувалася на принципах централізації, посилення єдиноначальності і бюрократизації». Так, зокрема, імператор скасував рештки успадкованої правової системи, радикально реформував за російським зразком адміністративну систему, заснувавши 1832 р. Київське генерал-губернаторство, яке об’єднало всі три правобережні губернії. «Процес ліквідації правової автономії» у Волинській, Київській та Подольській губерніях завершився у 30—40-ві роки XIX століття остаточним скасуванням дії всіх норм і положень статуту Великого князівства Литовського.[9]

Висновки М. Бармака цілком узгоджуються з висновками, сформульованими О. Комарніцьким та І. Верховцевою. Як установив О. Комарніцький, «після анексії Правобережжя наприкінці XVIII ст., царський уряд головним завданням бачив поборювання польського та українського визвольних рухів. Саме тому, після ліквідації тут державних та адміністративних інститутів Речі Посполитої, у тому числі і місцевого самоврядування, запроваджування нового місцевого самоврядування у вигляді земств відтягували тут упродовж наступних 130років. Під тиском економічних чинників 1911 р. на ці території було поширено дію «Земського уложення» від 1890 р. При цьому новий імперський режим для свого утвердження вирішив зіграти на об’єктивно існуючих польсько-українських протиріччях. Законоположенням про земське самоврядування у Київській, Волинській та Подільській губерніях виборчі права поляків при виборах до земств обмежили; натомість зменшили майновий ценз для українців. Це мало наслідком не стільки збільшення представництва українського населення[10] та зменшення представництва населення польського, скільки підвищення рівня міжнаціональної напруги поміж двома найчисленнішими національними громадами цього краю». Не менш суперечливими були стосунки і поміж іншими національними громадами – російською, українською та єврейською. «Містечка Київської, Подільської, Волинської губерній» Росії, які донедавна були Київським, Подільським та Брацлавським воєводствами РП, але «продовжували залишатися своєрідним економічним містком, що з’єднував міста із селами», та були «своєрідним симбіозом передусім жителів єврейської національності та українського селянства». Дослідник окремо наголосив: «порозуміння українського національного руху та єврейства було надзвичайно актуальною проблемою містечкового суспільства для боротьби із спільним ворогом – російським шовінізмом», більше того – це порозуміння мало «визначальний» характер, оскільки «інші національні меншини були незначними». Інші констатації є такими: «суспільна свідомість нацменшин загалом виявилася неготовою для сприйняття української ідеї, що у ряді випадків виливалося у відкриту ворожість»; єврейські «погроми охопили не менш як 188 містечок»; «весь плин Української революції супроводжувався антисемітизмом».[11]

Говорячи про ситуацію, яка склалася на окупованих польських землях, що потрапили під романовську владу, неможливо абстрагуватися від стосунків по лінії «поляки – русини». Цілісне дослідження Б. Гудя переконливо довело:

– польські впливи на землях, інкорпорованих до складу Російської імперії (Київщина, Волинь, Поділля), залишалися всеосяжними аж до 60-х рр. XIX ст.;

– після скасування кріпацтва (1861) та поразки польського повстання (1863) імперська влада підтримувала високий рівень етнонаціонального конфлікту по лінії «українське село» – «польський поміщицький двір»;

– економічне домінування польських землевласників над українським селянством зберігалося;

– польсько-український селянсько-поміщицький конфлікт на Правобережжі сягнув апогею у роки Першої світової війни й «Української національної революції 1917—1921 рр.»;

– «масовий солдатсько-селянський аграрний рух на Київщині, Волині й Поділлі переважно став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер… Погромниками були здебільшого солдати і селяни-українці, а погромленими – теж здебільшого – поміщики-поляки»;

– селянсько-поміщицький етносоціальний конфлікт осені 1917 – весни 1918 рр. «без перебільшення можна назвати війною», «перевага в силі виразно була на боці селянства»;

– польсько-український конфлікт з етнонаціонального переріс в етнополітичний;

– «можна твердити з високою долею правдоподібності», що «процес захоплення і знищення поміщицьких маєтків був заздалегідь запланований і керований з одного центру»: перший масовий погром на Волині, який спровокував «могутню лавину аграрного селянського руху», на початку жовтня 1917 р. вчинили солдати 2-го гвардійського корпусу Південно-Західного фронту, який очолювала більшовичка Є.Б. Бош;

– саме «після цього погрому ситуація на Правобережжі виходить з-під контролю Центральної Ради, а її III та IV Універсали радикальністю своїх положень в земельному питанні сприяли посиленню безпорядків на селі»;

– жертвами погромів стали 85% усіх польських маєтків на Київщині, Волині, Поділлі;

– зупинити погроми вдалося лише після підписання Брест-Литовської мирової угоди і «вступу на Правобережжя австро-німецького окупаційного війська».[12]

Данный текст является ознакомительным фрагментом.