Галицько-Волинське князівство

Галицько-Волинське князівство

У середині XII ст. єдина держава розпалася на 14 самостійних князівств. Правонаступницею її стало Галицько-Волинське князівство (1199—1340 рр.). Після смерті останнього нащадка Ярослава Мудрого владу в 1199 р. захопив Роман Мстиславович, син «українського» волинського князя Мстислава Ізяславовича та польської княжни Агнеси. Після його загибелі 1205 р. князівство пережило десятиліття смутних часів. 1238 р. син Романа – Данило об’єднав два князівства – Галицьке та Волинське, перенісши його столицю до Холма. Волинню при цьому правив брат Данила – Василько. 1239 р. Данило приєднав до свого князівства Київ. До 1246 р. йому вдавалося уникати визнання над собою влади Орди, але кінець кінцем під загрозою татарського вторгнення він погодився взяти ярлик від хана. 1235 р. Данило як організатор антитатарського хрестового походу за участі католицьких Литви, Польщі та Угорщини дістав королівський титул від Папи Інокентія IV. Це, на нашу думку, витворило унікальну з правової точки зору ситуацію: влада Рюриковичів була легітимізована як Патріархом Константинополя, так і Папою Римським. У політичному сенсі це означало, що надалі законне право володіти землями Галицько-Волинського князівства належало тільки і виключно нащадкам Данила. Політична практика з таким розумінням легітимності та законності влади на руських землях цілком узгоджувалася, наприклад, онук Данила, Юрій Львович, мав титул «Король Руський (regis Rusiae), принцепс Володимирщини».

Ситуація кардинально ускладнилася, заплуталася, змінилася по смерті його синів – Андрія I та Льва II. Оскільки рід законних правителів урвався, а принцип легітимності володарювання за принципом «крові» зберігався, бояри запросили на престол їх небожа, сина мазовецького князя Болеслава. Останній перейшов на православ’я та правив державою під іменем Юрія II. Саме Юрій підписав так звану Вишеградську угоду, згідно з якою по його смерті трон мав перейти до польського короля Казимира III. Дізнавшись про угоду, бояри 1340 р. отруїли його, проголосивши волинським князем зятя Юрія II – Любарта.[344]

Данный текст является ознакомительным фрагментом.