Констатація

Констатація

У царині майбутнього державного устрою «України», тобто колишніх земель обабіч р. Дніпра, які 1) увіходили до складу ВКЛ/РП та були розділені між Габсбурзькою та Романовською імперіями у XVIII ст. та 2) були Російською імперією у XVIII—XIX ст. і заселені представниками різних етноконфесійних груп, у т. ч. русинів/«малоросів»/«українців» з правобережних дніпровських теренів, Українська Центральна Рада об’єктивно відбивала стихійно сформовані міфологеми русько/україномовних міських та сільських люмпенів, для яких поняття «права» як такого не існувало взагалі. Його, «право», в їх свідомості наприкінці XIX – на початку XX ст. об’єктивно заступили міфологеми «національна ідея» та «соціальна справедливість».

Сама спроба імплементації цих ідеологем у політичну реальність розірвала зсередини Російську імперію/Республіку. Причини цього, як на нашу думку, як мінімум, є такими:

– неспроможність перетравити окуповані внаслідок поділу Польщі території, які значною мірою зберегли свою національну, культурну, конфесійну, психічну, побутову автентичність попри те, що були позбавлені державної, політичної та формально-правової самобутності в насильницький, нелегітимний, з їх точки зору, спосіб;

– нездатність нових господарів сформулювати нову, прийнятну, зрозумілу, просту міфологію, яка б пояснювала автохтонному населенню необхідність та бажаність прийняти нові політичні, правові, культурні, деномінаційні, адміністративні, економічні реалії;

– зависокі темпи Великої Реформи, наслідки якої поглибили існуючі та сформували нові нездоланні економічні, майнові, соціальні, політичні, освітні, культурні та інші протиріччя поміж індустріальним міським поліетнічним і поліконфесійним та аграрним сільським моноетнічним і моноконфесійним середовищами; – Перша світова війна, яка дала зброю в руки соціальній верстві, представники якої впродовж попередніх століть принципово не допускалися до військового стану. Для селюків, перевдягнених у військові строї, зброя в руках сформувала ілюзію, що вони також можуть і повинні стати панами – адже тільки пани, за їх поняттями, мали право володіти зброєю, встановлювати свої порядки і взагалі «панувати» над іншими. Наявність зброї в руках – самодостатній аргумент для того, аби почуватися вищим за тих, у кого такої зброї не було. А з тими, у кого така зброя була, можна було принаймні спробувати розмовляти на рівних. Причин для такої «розмови» за попередні – від 1772 р. – десятиліття накопичилося більш ніж достатньо.

Окуповане «руське» підросійське село не пропустило історичного шансу помститися кривдникам. Адже воно, руське село – якщо послугуватися терміном сучасного мислителя Ф. Фукуями, мало цілком відмінний від пануючих політично, адміністративно та економічно імперських російських структур «соціальний капітал, тобто суму суспільних вартостей»[408], які не могли продуктивно співіснуваті в одному політико-правовому та соціально-економічному просторі. Для початку руської Жакерії потрібно було лише наявності декількох факторів: нездатності держави силовим шляхом забезпечити правопорядок, декількох харизматичних вождів національного та регіонального масштабу, якоїсь подоби «легітимації» у вигляді, наприклад, абсолютно сурогатної політичної «теорії», декількох ударних гасел, головними з яких стали «землю тим, хто її обробляє!» та «грабуй награбоване!». Перше забезпечило зречення Імператора Миколи I, все інше – Українська Центральна Рада.

Відсутність бодай мінімальної суми суспільних вартостей, нездатність романовського імперського режиму (на відміну від габсбурзького) сформувати та/або нав’язати мінімально необхідний для сталого функціонування спільноти набір таких вартостей населенню окупованих територій Речі Посполитої – основна, на нашу думку, причина глобальної політичної, воєнної, гуманітарної, правової, культурної та соціальної катастрофи, яка спіткала мешканців дев’яти південно-західних губерній Росії, та, власне, і саму Російську Імперію/Республіку в 1917 р.

Ось підтвердження такого висновку. За матеріалами сільськогосподарських переписів 1916—1917 р., тут мешкало 31214,5 тис. осіб, більше 25% з яких етнічні неукраїнці, 80% проживало на селі і мало своїм основним заняттям сільське господарство[409]. Як показали компетентні дослідники, матеріальна ціна «революції» – 16,2 млн десятин поміщицьких, удільних, монастирських, казенних і церковних земель, які спало і бачило обернути на свою користь «українське» селянство. Якщо точно – селяни, які мешкали на території дев’яти південно-західних губерній Росії. До цього треба додати і 13 млн десятин, які перебували у власності т. зв. «заможних» селян. При цьому слід розуміти, що розрив у розмірах землеволодінь між найбіднішими та найзаможнішими сягав 1 порядку – відповідно 2,2 дес. проти 25,4 дес.

При цьому жодне, підкреслюємо – жодне! – з державних утворень (крім більшовицького), які намагалися накинути свою владу на території «Східної або Великої України» – від Тимчасового уряду до Директорії, у тому числі денікінський режим, «так і не знайшли порозуміння з своїм народом», ані у сфері аграрної, ані у сфері робітничої політики. Попри війну та політичні події в країні, «селянство жило своїм суперечливим і вкрай нестабільним життям, вістря якого було спрямовано на бажання селян негайно оволодіти поміщицькими землями». «Особливої гостроти» ця нестабільність набула на територіях Правобережжя та частини Лівобережжя, тобто в районах «найбільшого селянського малоземелля». І. Хміль та І. Куташев звернули увагу й на наступну обставину. Якщо «екстремальні форми боротьби в березні—червні 1917р. були поодиноким явищем» (936 виступів; основні форми – зниження орендних цін, передача селянам земель, які не оброблялися), то в липні—серпні ситуація і якісно змінилася, і почала виходити з-під контролю місцевої та центральної влади. За ці два місяці мали місце принаймні 817 аграрних виступів (основні форми – захоплення поміщицьких земель, реманенту, врожаю в 7 з 9 губерній – за винятком Катеринославської та Таврійської). Саме липень 1917 р. ознаменував початок «другої селянської війни» – цього разу проти найбільш заможних селян. У відповідь влада, де могла, застосувала військову силу, але стабілізувати, припинити «безпрєдєл» не вдалося. Селяни в жупанах та кучмах швидко порозумілися із селянами в солдатських строях та фуражках. 26 вересня – 2 жовтня 1917 р. об’єднані сили землеробів у цивільному та землеробів у солдатських шинелях, насамперед 2-го гвардійського корпусу, заходилися громити поміщицькі маєтки на Волині. Запалав кожний п’ятий повіт. У вересні—жовтні екстремістська, злодійська, руйнівна погромницька хвиля піднялася ще вище – дослідниками зареєстровано принаймні 849 виступів[410]. Тобто, якщо в березні—червні мали місце принаймні 9 селянських виступів у день, то в липні—вересні їх зареєстровано майже 14.

Одна з головних причин цього, як на нашу думку, полягає в тому, що в умовах непевного становища на фронтах війни, карколомного наростання економічних проблем у воюючій країні, падіння авторитету центральної влади, її розбалансованості на центральному та регіональному рівнях, нездатності цивільних та військових властей протистояти насильницьким, погромницьким діям, відсутності елементарної правової та політичної культури в абсолютної більшості населення частина люмпенізованого українського селянства під впливом погромницької агітації антидержавних елементів, особливо російських та українських більшовиків та української націонал-соціалістичної партії соціалістів-революціонерів, вирішила скористатися слушною, на їх думку, нагодою, аби відновити «історичну справедливість» – винищити як ненависних поміщиків, так і більш успішних економічно односельців. Від липня 1917 р. «українська» сільська голота перейшла до відкритих, збройних, екстремістських форм боротьби проти існуючого демократичного режиму, у якого в конкретних обставинах місця та часу не було ані сил, ані можливостей підтримати та/або відновити правопорядок.

Саме цей процес упродовж 1917—1991 рр. називали «Великою Жовтневою революцією та громадянською війною в Україні», а після 1991 р. заходилися перефарбовувати в кольори «Української революції» або «Українських національно-визвольних змагань».

За цими термінами намагалися й намагаються приховати комбінацію різновекторних та різнохарактерних конфліктів, які під впливом воєнно-політичних та економічних обставин Першої світової війни почали трансформуватися з латентних у відкриті форми. У часі і просторі одночасно розвивалися як мінімум декілька таких конфліктів.

Перший – «буржуазний», «демократичний», європейський та міський за своїм характером – за перетворення Російської імперії на демократичну республіку та створення необхідних умов для економічної, політичної та соціальної модернізації постімперського суспільства на основі права та закону. Цей шлях підтримували центральний уряд, буржуазні та поміщицькі елементи, чиновники, офіцерський корпус, а також т. зв. «національні меншини».

Другий – радикально «соціалістичний», селянський, охлократичний – за скасування інституту приватної власності, негайний перерозподіл приватної власності, насамперед землі, на користь українських селян, що передбачало вихід за межі права як такого взагалі та існуючого правового поля зокрема. Вістря цього конфлікту мало принаймні чотири вектори:

– перший – усього селянства проти поміщиків;

– другий – сільських люмпенів – проти селян заможних;

– третій – «українських» селян – проти євреїв та поляків;

– четвертий – мононаціонального, моноконфесійного села проти мультинаціональних, мультикультурних міст.

Цей варіант обстоювали ні на що не здібні і ні на що в продуктивному, творчому сенсі не здатні українські «інтелігенти» – письменники, учителі, студенти-недоуки та селяни, які об’єдналися в Українській Центральній Раді.

Саме вони сформували базу соціальної та політичної підтримки так званого «українського державотворення». Саме вони всього за неповних чотири роки довели свою Отчину до того стану, коли більшість її населення встановлення терористичної диктатури стали вважити меншим злом порівняно з роками отої «Української революції» і отих «Національно-визвольних змагань».

Такий висновок цілком ясно випливає з дослідження Я. Мотенка, який на прикладі Харківської губернії (90% населення якої належали до селянського стану) ясно вказав на першопричини цього руйнівного конфлікту. Нею стала, як це не дивно, аграрна реформа П. Столипіна, яка спровокувала конфлікт між «общинним селянством і власниками хуторів та відрубів з приводу відчуження общинної землі». Запропонувавши суттєво новий принцип поділу селянського стану на власників індивідуальних господарств, общинне селянство і тих, хто поєднував працю на землі з роботою в промисловості та інших галузях економіки, дослідник показав, що:

– «низький освітній рівень більшості селян заважав зрозуміти їм безперспективність екстенсивного ведення господарства», тому

– «міф про зрівняльний розподіл земельного фонду губернії як найефективніший засіб аграрного прогресу виявився надзвичайно стійким у свідомості більшості хліборобського населеня краю», а

– «погіршення внутрішньоекономічної ситуації в країні внаслідок Першої світової війни лише посилило прагнення селянства до примусового перерозподілу землі».

За своєю суттю селянський рух березня 1917-го – січня 1919 р., – пише Я. Мотенко, – це «низка спроб самоорганізації найініціативнішої чистини хліборобського населення з метою захисту власних економічних, політичних і національних інтересів… Справжніми причинами його виникнення було гостре аграрне і національне питання в дореволюційній Російській імперії». Рушійні сили руху – «общинне селянство і селяни-власники індивідуальних господарств», спільна мета яких полягала в ліквідації великого поміщицького, церковного і державного землеволодіння. Очевидно, що для реалізації цієї програми поняття «право» і «закон» у традиційному, усталеному варіанті мали бути відкинуті за визначенням. Вплив на регіональний селянський рух третьої групи селян – які поєднували працю в аграрному секторі із заробітками в промисловості – якщо й існував, то був незначним.

В конкретних обставинах часу і місця, а саме – навесні 1917 р. намагання Тимчасового уряду і Генсекретаріату «знайти компромісний шлях вирішення земельного питання було розцінено місцевим селянством як зволікання з вирішенням його потреб». Власне, ситуація почала поступово виходити з-під контролю органів державної влади вже з перших днів після усунення від влади Романових: «вже на початковій стадії свого існування селянський рух продемонстрував ознаки соціальної нетерпимості і внутрішнього розколу… Протягом 1917р. у свідомості сільського населення міцно утверджується ідея «чорного переділу», «домінуючим у суспільній свідомості селянства став національно-утопічний міф про зрівняльний розподіл землі, як оптимальний засіб вирішення аграрного питання». Саме тому харківські (та й всі інші) селяни вели пасивну або активну війну проти всіх – Тимчасового уряду, УЦР, гетьманського режиму, німців, більшовиків, Директорії, Денікіна. При цьому «інтуїтивні пошуки державницького ідеалу більшості селянства обмежувалися радянською моделлю політичного устрою республіки, яка б передусім захищала економічні та національно-культурні інтереси українського селянина». Очевидно, що при цьому «економічні та національно-культурні інтереси» всіх інших верств – тобто НЕселян і НЕукраїнців, але громадян своєї країни – українських селян просто обходили.[411]

Ще одним дослідником, який мав мужність поставити основоположні питання, а саме: які соціальні групи підтримували так звану «Українську революцію», а які – ні; наскільки «широкою і міцною була підтримка українського державотворення»; «які сили та обставини перекреслили надію українського народу на власну державу»? – стала Г. Кривоший. Відповіді, зокрема, були сформульовані такі:

– «століття русифікації спотворили соціальну структуру українського суспільства», але

– «основні соціальні групи, характерні для інших народів, що перебували на подібному рівні розвитку», збереглися і

– всі вони «були зацікавлені у відновленні української державності»;

– «Українська революція набула масової підтримки», яка зберігалася впродовж усього 1917 р., «дещо звузившись на початку 1918 р.»;

– соціалістична УЦР, як політичне керівництво «Української революції», своєю соціалістичною та федеративною програмою в конкретних умовах 1917 р. вела Україну у глухий кут;

– «ліберальні та консервативні елементи українського суспільства» прагнули порозуміння з УЦР на основі збереження інституту приватної власності (тобто на основі права та закону. – Д.Я.), але соціалісти відкинули цю альтернативу;

– ставлення національних меншин до «Української революції» було складним і суперечливим, вони були в опозиції до неї, а в деяких випадках «переходили до відкритої боротьби з нею»;

– поразка УЦР у війні з більшовиками була обумовлена «не відсутністю у неї опори, а неорганізованістю цієї опори, її неструктурованістю, дезорієнтацією у складних умовах»;

– «відсутність національного за складом українського міста негативно позначилася на розвитку національної революції 1917 р.»;

– до жовтня 1917 р. росіяни в своїй абсолютній більшості не сприймали гасло автономії України, євреї, а подекуди й поляки – схилялися до такого прийняття, «але в низах російського, польського і єврейського населення продовжувало домінувати насторожене, а то і вороже ставлення до українського національно-визвольного руху»;

– паралельно у часі і просторі існували дві соціальні структури – феодальна (поміщики, селяни), головним чином українська за національним походженням, та буржуазна (буржуазія, наймані робітники, інтелігенція), в якій питома вага українців була меншою, що породжувало численні суперечності;

– найбільшу політичну активність виявила інтелігенція;

– головною підпорою УЦР (тобто «Української революції» або «Національно-визвольних змагань». – Д.Я.) було селянство;

– її активно підтримували військовики (тобто ті ж самі селяни. – Д.Я.);

– вона мала своїх прихильників (але не більше. – Д.Я.) серед найманих робітників;

– поміщики та буржуазія «не були допущені у роботі в Раді», що мало відчутний негативний вплив на процес розбудови національної держави;

– «соціалістична інтелігенція, незважаючи на свою активність та самовідданість, не могла замінити на ниві національно-державного будівництва кваліфікованих чиновників, військових, спеціалістів поміщицько-буржуазного походження».[412]

Підсумовуючи, доводиться констатувати також таке: про всі вищенаведені факти, обставини та процеси будівничі українських державних утворень (деякою мірою, хіба, за винятком конструкторів Української Держави та Західноукраїнської Народної Республіки зразка 1918 р.) навіть не здогадувалися. Вони не мали адекватного поняття про країну, в якій жили і яку відчайдушно заходилися змінювати. Більше того, вони принципово відкидали будь-які факти, послідовно знищували будь-яких осіб або будь-які політичні течії, наявність яких вважалася прямим запереченням їх державотворчого ентузіазму.

Аналогічно не мають поняття, яку країну заповзято взялися розбудовувати і якою керувати, їх нинішні послідовники – поза їх політичним зафарбуванням. Агресивне невігластво, дурисвітство фанатизму, неповага до себе і, отже, до опонента-партнера, невиліковна клептоманія, всеосяжна безвідповідальність та принципова безпринципність – це головні риси сучасного українського державотворця, політичного діяча, професійного українця. Для них країна колосальної та незбагненної культурної традиції, всі її громадяни, яких вони зневажливо по сьогодні називають «населенням», є лише ресурсом для задоволення власних первинних тваринних рефлексів – наїстися та розмножитися. Будемо свідомі: задовольнити це можна лише на шляху викоренення засадничих понять «БОГ», «ПРАВО», «ЗАКОН», «СОВІСТЬ», «КУЛЬТУРА», «ЛЮДИНА», «ГІДНІСТЬ», «МОРАЛЬ».

Далі буде…

Наступна частина Навчального посібника для Президентів, Прем’єр-, віце– і просто міністрів, голів Верховної Ради та їх заступників, секретарів та заступників секретарів Ради національної безпеки і оборони, народних депутатів, лідерів політичних партій та їх активістів, журналістів, політологів і просто коментаторів усього сущого в усіх українських та закордонних ЗМІ, а також фахівців та аматорів з написання, переписування та удосконалювання Конституцій України

готується до друку…

Данный текст является ознакомительным фрагментом.