Корпоративні структури

Корпоративні структури

Найстаршою корпоративною організацією промислових підприємців Імперії, яка вже більше 40 років діяла на території Південно-Західного краю, була Рада з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії[178]. Головою Ради був некоронований король гірничопідприємців Микола Федорович фон Дітмар.

Активно функціонував і Союз представників металургійної та залізоробної промисловості, який об’єднував власників та вищих керівників підприємств цих галузей. У керівному комітеті Союзу головував відомий на всю країну Петро Тікстон[179]. Паралельно з найбільшими корпоративними організаціями промисловців та підприємців діяли й інші галузеві об’єднання.

Організаційна та політична консолідація великого фінансово-промислового капіталу відбувалася також навколо товариств заводчиків та фабрикантів (ТЗіФ), позапартійних корпоративних об’єднань великих промисловців та представників фінансових кіл. Утворювались ТЗіФ за територіальним принципом. Процес створення товариств заводчиків і фабрикантів був звивистим та довгим – він ще чекає на свого дослідника. Для даного дослідження важливо знати, що черговий і останній етап перетворення ТЗіФ на загальнодержавну структуру завершився влітку 1917 р. 15 серпня було створено Всеросійський союз ТЗіФ, який об’єднав 19 місцевих товариств. Найбільшими з них були Петроградське, Московське, Нижньогородське, Катеринославське (об’єднувало власників 200 підприємств, на яких працювало 75 тис. робітників та службовців), Київське (180 підприємств, 40 тис. зайнятих), Харківське (відповідно 150 підприємств і 100 тис. зайнятих). Головною метою діяльності ВСТЗіФ було проголошено «об’єднання дій фабрично-заводської промисловості в зв’язку із гостротою моменту, що переживається».[180]

Місцеві товариства ЗіФ, які діяли на території українських губерній, уже з березня 1917 р. відігравали у створенні Всеросійського товариства роль якщо не провідну, то, бодай, дуже активну. Найбільшим і найвпливовішим з них було, напевно, Товариство заводчиків і фабрикантів Півдня Росії на чолі з І. Новінським. До складу цього об’єднання входили товариства Катеринославське та Харківського району, а діяльність розповсюджувалася на Катеринославську, Таврійську, Харківську, частину Полтавської губерній та Область Війська Донського[181]. Друге – Київське товариство ЗіФ, створене наприкінці квітня – на початку травня 1917 р., діяло на території Волинської, Київської, Подільської, Чернігівської губерній і частини Полтавської[182]. До складу Всеросійського входило також і Одеське ТЗіФ, голову якого С. Соколовського було обрано заступником голови ВСТЗіФ. Ще двома заступниками стали віце-голови Київського та Харківського товариств М. Буковинський та М. Гет. Голова Катеринославського товариства О. Герман був обраний одним із чотирьох членів президії Всеросійського товариства, яке очолив голова Петроградського товариства О. Бачманов.[183]

14 вересня основні цілі та завдання ВСТЗіФ було викладено в програмній статті «Наші цілі та наші завдання». Вона вийшла з-під пера головного редактора «Ізвєстій Всеросійського ТЗіФ» С. Соколовського і вміщена в першому числі цього часопису. Принципово важливі положення були сформульовані так:

– загальноросійська промисловість опинилась як без «батьківщини», так і без захисту центрального уряду;

– Тимчасовий уряд та робітничі організації проводять спільну цілеспрямовану антимонополістичну політику;

– у цих умовах великий капітал не докладатиме ніяких зусиль для того, щоби наладнати господарське життя в країні;

– цей курс буде продовжуватися до того, поки класова боротьба в країні не увійде в правові межі.

Досягнути останньої мети, на думку автора статті, можливо було трьома шляхами. Перший – тиск великого капіталу на уряд. Другий – консолідація сил самого великого капіталу. Третій – клас буржуазії в цілому повинен нарешті перестати «ховати обличчя» в лавах тієї чи іншої політичної партії, повинен відкрито виступити як клас, повністю усвідомлюючи свою роль, «яку йому відвела історія».[184]

Головним статутним завданням товариств заводчиків та фабрикантів, які діяли на території Південно-Західного краю, оголошувався «захист інтересів вітчизняної промисловості». Задля цього товариства погодилися утворювати необхідні капітали, укладати різноманітні угоди, захищати свої інтереси в судах загальної юрисдикції, утворювати «третейські» суди для вирішення суперечливих питань між своїми членами, розробляти умови праці для різних галузей промисловості, надавати підтримку своїм членам у разі виникнення конфліктів з робітничими організаціями. Члени товариств брали на себе зобов’язання координувати свою поточну діяльність, а найголовніше, при вирішенні питань, які мають спільний та принциповий характер для всієї або даної галузі, як, наприклад, встановлення загальних умов праці та внутрішнього розпорядку в промислових підприємствах, встановлення мінімуму заробітної плати, тривалості робочого дня тощо, керуватися постановами товариства заводчиків та фабрикантів.[185]

Документом, який визначав організаційні принципи побудови товариств, був Статут. Він вимагав від кожного свого члена безумовного виконання рішень загальних зборів товариства. Кожен з них при вступі до товариства повинен був передати останньому вексель на пред’явника. Сума векселя визначалася схемою: 25 карбованців за кожного найманого працівника, але не менше 5 тис. карбованців для кожного окремого підприємства. Ще одне джерело поповнення бюджету товариства – штрафи, які мала право накладати президія товариства за порушення статутних вимог. Члени товариства мали право залишити його лави. У цьому випадку частку внесених сум повинні були вирішувати загальні збори[186]. Однак нам не вдалося зафіксувати жодного такого випадку.

Упродовж 1917 р. відбувався жвавий процес об’єднання територіальних та галузевих організацій промисловців. Офіційно це сталося 20 вересня у Харкові, де відкрилися засідання III конференції промисловців Півдня Росії. Участь в її роботі взяли 460 представників від Гірничого союзу, Антрацитсоюзу, Вуглесоюзу, Союзу металургів, ТЗіФ Катеринославського, Ростовського, Харківського районів, а також окремі промисловці, які не увіходили до складу жодної із зазначених організацій[187]. Вступним словом конференцію відкрив М. фон Дітмар. Промовець засудив робітничий рух у створенні перешкод у розвитку демократичного революційного руху в країні, підкреслив, що головний тягар у боротьбі з робітничим рухом повинен лягти на рамена не держави, а промисловців. Учасники зібрання гарячими оплесками зустріли пропозицію оголосити про солідарність з «офіцерами-керівниками армії»; службовцями підприємств, яких робітники піддали незаконним арештам; відомим підприємцем та меценатом П. Рябушинським, арештованим Сімферопольською радою робітничих та солдатських депутатів. Конференція зажадала від Тимчасового уряду застосування рішучих заходів проти робітничого руху, заявила про можливість оголошення масового локауту. По всіх пунктах порядку денного: про стан антрацитової, залізорудної, металургійної промисловості, про заробітну плату робітників та службовців, про продовольчий стан країни та Донецького басейну, про законотворчу діяльність Міністерства праці, про залізничний страйк, про політичний момент, про створення Постійного бюро Донецької конференції тощо – було ухвалено розгорнуті рішення. Програмні вимоги було викладено в «Умовах, за яких можливе існування промисловості». У них містилися вимоги підвищення продуктивності праці мінімум до рівня 1916 р., скасування 8-годинного робочого дня для робітників та службовців, заборони втручання робітничих організацій у процес приймання та звільнення робітників і, тим більше, в управління діяльністю підприємств. Документ вимагав від Тимчасового уряду «здійснення рішучих заходів» для придушення революційного руху в країні, ліквідації фабрично-заводських та рудникових комітетів. Принципово важливими були вимога постачання продовольства та сировини для промислових підприємств на рівні норм Діючої армії, відмова від подальшого підвищення заробітної плати. Вимога до уряду запровадити «планову, систематичну боротьбу із дорожнечею»[188] мала, сказати правду, абстрактний характер.

Конфронтаційною щодо Тимчасового уряду була резолюція «Про законотворчу діяльність Міністерства праці». Документ констатував, що практична діяльність Міністерства має «яскраво висловлений класовий характер, захищаючи виключно інтереси робітничого класу», та «абсолютно ігнорує інтереси іншої сторони – підприємців». Промисловці висунули вимогу надати їм право розробляти законопроекти з робітничого питання[189], ухвалення яких, на їх думку, було б можливим в умовах «нормально функціонуючих законотворчих установ», а запровадження – за умови, що такі закони будуть сприяти збереженню «соціального миру» в країні. Ухвалені урядом закони документ кваліфікував як такі, що «докорінно ламають економічне та соціальне життя країни», та висував вимогу «утримуватися від їх втілення в життя»[190]. Учасники конференції в рішучих висловах звинуватили Тимчасовий уряд у захисті інтересів робітників за одночасного ігнорування інтересів промисловців при підготовці відповідних законопроектів, внаслідок чого вони мали суттєві недоліки як за формою, так і за змістом. Особливо нищівній критиці було піддано зміни, внесені урядом до закону 1912 р. про страхування робітників, які, на думку промисловців, намагалися покласти «нові фінансові тягарі на плечі монополій». Негативну реакцію викликав і закон про забезпечення робітників у випадку хвороби. Гірничопромисловці від імені всіх промисловців заявили: «непотрібно поспішати із заявами щодо старого закону, а готувати матеріали для широкого, всебічного розгляду питання та видання закону про загальне страхування трудящих майбутніми, нормально функціонуючими законодатними установами»[191]. Рішучому осуду було піддано закон про комісарів праці. На думку промисловців, політика як Міністерства праці, так і його органів на місцях не заслуговує на довіру. Урядове положення про фабрично-заводські комітети (ФЗК) від 23 квітня і самі ФЗК було оголошено «гальмом», яке заважає «правильному функціонуванню підприємств». Конференція висунула вимогу радикального обмеження як кількості їх членів, так і покладених на них функцій[192], зажадала допуску представників промисловців до повсякденної діяльності робітничих страхових комітетів, ухвалення необхідних, на їх думку, поправок до «Проекту закону про свободу страйків»[193], розробленого Радою з’їздів гірничопромисловців Півдня Росії та Радою з’їздів представників промисловості та торгівлі. Тут основні вимоги зводилися до «безумовної заборони» страйків на залізницях, пошті, телеграфі, інших «підприємствах суспільного значення» у випадках, якщо такі «тягнули за собою очевидні збитки суспільним та державним інтересам», запровадження кримінальної відповідальності «за збитки від дій, скоєних при здійсненні встановлених законом про страйки прав», можливості денонсації угод про найм у випадках проведення страйків на підприємствах. Проект закону проголошував рівне право як на проведення страйків робітниками, так і локаутів промисловцями, містив інші новації.[194]

Данный текст является ознакомительным фрагментом.