В. Винниченко

В. Винниченко

За походженням – селянин. Випускник гімназії (екстерн), виключений з юридичного факультету Університету Св. Володимира. 37 років.

«Державотворча» діяльність цього стовпа «Української революції» – на відміну від М. Грушевського – досить добре описана сучасними науковцями, хоча, на жаль, навіть серйозні дослідники, як, наприклад, Л. Лозинська[68], не уникли компліментарних оцінок. Подавши ґрунтовний історіографічний аналіз існуючої літератури[69], дослідниця цілком слушно відзначила його роль як «одного з теоретиків українського національно-визвольного руху», «основи державотворчої діяльності» якого були закладені до 1917 р. Нагадаємо: 1903 р. Винниченко, якому тоді виповнилося 23 роки, опинився на еміграції, звідки повернувся лише 1917 р. Де він був упродовж півтора десятка років, з ким співпрацював на політичній ниві, які ідеї засвоїв або не засвоїв – усі ці та інші питання, пов’язані з тим періодом життя, коли один з керманичів «Української революції» створив «оригінальну концепцію необхідності одночасного вирішення соціальних та національних проблем українства в їх нерозривному взаємозв’язку і поєднанні», – усі ці та інші питання дослідників обходять. Вони лише констатують наявність двох рушійних моментів у Винниченка-політика: «любов до України, всього українського» та «віру в перетворення суспільства на основі соціалістичних ідей». Як бачимо, відсутність понять у царині державного будівництва, зокрема про те, що ефективну та життєздатну державу можна побудувати виключно на основі права, у студента-недоука Винниченка цілком компенсувалася «вірою» в соціалізм. Саме тому висновок дослідниці, що Винниченком «було зроблено значний внесок у розробку теоретичних підвалин української державності», з нашої точки зору, звучить більш ніж сумнівно. Приписавши Винниченку заслугу обґрунтування ідеї «державності України в формі національної автономії в складі майбутньої, побудованої на федеративно-демократичних засадах, Росії», Л. Лозинська підкреслює: саме голова Генерального Секретаріату, дізнавшись про державний переворот у Петрограді, виступив ініціатором проголошення «самостійної суверенної української держави»[70]. Інший дослідник винниченківського державницького генія змушений констатувати: його уявлення не йшли далі «прийняття системи державної влади в Україні».[71]

В. Винниченко.

Т. Заболотна присвятила своє дослідження аналізу особистісних рис вождя українських есдеків. Зокрема, відзначає вона, той «володів рідкісним даром – умінням настроюватись «на хвилю» реципієнта», був «пристрасним полемістом, що вболіває за право українського народу розмовляти рідною мовою». Прискіпливо проаналізувавши епістолярну спадщину письменника і політика, Т. Заболотна з’ясувала, що «ключовою проблемою» його переписки з М. Горьким була «проблема національної неволі, невирішення якої могло призвести до фізичного винищення українства». Антагоніст М. Горького, В. Винниченко виступав як «лояльний, стриманий реципієнт, щоправда, дещо самозакоханий адресант» у листуванні з Коцюбинським. Але в обох випадках «епістолярній творчості В. Винниченка властивий нігілістичний імпульс, який виявляв його причетність до критики традиції культури. Остання тотожна для нього з поняттям «метафізики» в його Ніцшеансько-Гайдеґґерів-ському розумінні». Мабуть, єдиною людиною, яка змогла до певної міри «розшифрувати» Винниченка, була Леся Українка, яка ставилася до нього «з повагою, бо розуміла силу його таланту»; але в той самий час «вважала згубним проповідництво нових моральних принципів і якостей, які стверджував митець». «Врешті-решт, – відзначила Т. Заболотна, – саме бажання В. Винниченка писати російською мовою викликало непорозуміння та незгоду Л. Українки, вона бачила в цьому зраду – здачу позицій на користь “ласкавих переможців”».[72]

Шизофренічність класика української літератури яскраво проявилася на політичному герці. Упродовж усього свого політичного життя В. Винниченко мав за правило грати одночасно за несумісні між собою політичні сили. Так, наприклад, у 1918 р., по усуненні УЦР, він одночасно вів переговори: з Гетьманом – про формування уряду; з Микитою Шаповалом – про організацію антигетьманського повстання; з більшовиками – також про організацію антигетьманського виступу, лише час від часу інформуючи про них свого поплічника. При цьому, домовившись із прем’єром Ф. Лизогубом про остаточний склад уряду, Винниченко «одразу відмежувався від діяльності кабінету складеного за його участю», а також видав від імені Українського Національного Союзу (УНС) «Заяву про міжнародне і внутрішнє становище України», яка мала виразно антигетьманський характер, «не відповідала вже досягнутим з владою домовленостям». Документ, розрахований на громадську думку країн Почвірного союзу, як підкреслює О. Бойко, був «непридатним для українського суспільства» і дезавуйований Українським Національним Союзом.[73]

Людина без будь-яких моральних гальм або політичних принципів, Винниченко, щойно викинутий з усіх посад у партії та «державі» Директорії УНР, наприкінці березня 1919 р. опиняється в Будапешті. Через посередництво посла УНР в Угорщині М. Галагана та (увага!) керівника комуністичної Угорщини Б. Куна В. Винниченко як приватна особа пише листа до Москви (тобто до Леніна – Троцького), з якою УНР перебувала у стадії війни, з пропозицією укладання союзної угоди.[74]

Відповіді добродій Винниченко чекав «більше тижня, й не діждавшись її, вернувся до Відня». Згодом «відповідь» прийшла – у формі листа лідера більшовицької радянської України Х. Раковського угорським комуністам, в якому згадувався «відомий український поет, тобто Винниченко», який «належить до лівого крила директоріянської банди», є «типовим представником дрібнобуржуазної ідеології, і тому немає ніякої рації не те, що переговорювати з ним про якісь союзи чи вислуховувати якісь його пропозиції й умови, а просто взагалі про це балакати». Відповідь Винниченка була такою: «От скотина! Я так і знав… Це ж Раковський, представник дрібнобуржуазної ідеології. Ну й сволочі…».[75]

Данный текст является ознакомительным фрагментом.