Легітимність після Віденського конгресу

Легітимність після Віденського конгресу

Цей правовий принцип діяв на європейських теренах упродовж наступної тисячі років, при так званому «Старому Порядку» – аж до кінця XVIII ст. Саме того століття французькими мислителями був сформульований і обґрунтований протилежний правовий принцип: «тільки самі народи мають право розпоряджатися своєю долею, що люди, які належать до однієї національності, мають право утворити націю і що для кожної нації основним принципом життя, принципом почуття гідності є незалежність»[326]. Новий принцип: «джерелом права є народ, який встановлює закони свого життя через обраних ним представників» – став принциповою новацією в політико-правовому житті Європи.

Спроба імплементації цієї норми в життя європейських країн того часу, а практично всі вони за формою політичного устрою були абсолютними монархіями, призвела до загальноєвропейської війни, яка з невеликими перервами тривала впродовж наступних 25 років. 1815 р. країни – учасниці Віденського Конгресу (а всі вони, крім Королівства Великобританії, були абсолютними монархіями) «скасували» принцип «народоправства» і «повернули» принцип «легітимності». Політична мапа Європи у своїх головних рисах набула такого вигляду:

1. Австрія. Абсолютна монархія під рукою Габсбурзького дому.

2. Угорщина. Абсолютна монархія, з 1687 р. – під рукою Габсбурзького дому.

3. Італія. Фактично була перетворена на австрійський протекторат: королівства та герцогства (Моденське, Неаполітанське, обох Сицилій, Пармське, Сардинське, Тосканське) за формою політичного устрою формально були абсолютними монархіями, та фактично (крім Сардинського королівства) були придатками Австрійської імперії, яка окупувала решту італійських територій.

4. Великобританія. Конституційна монархія під рукою Віндзорського дому. Парламент – двопалатний.

5. Пруссія. Абсолютна монархія під рукою дому Гогенцоллернів.

6. На решті території Німеччини було відновлено 33 королівства, князівства, курфюрства тощо та 4 вільних міста, які були «збиті» в конфедерацію Німецький союз. Провідна роль в ньому належала Австрії. Уся повнота влади на території згаданих монархій належала їх суверенам.

7. Бельгія та Голландія були об’єднані в Королівство Нідерландів під рукою Орлеанського дому. Формально в країні діяла Конституція 1815 р., але її вплив, якщо такий взагалі існував, на владу короля для останнього був жалюгідним.

8. Франція. Абсолютна монархія під рукою дому Бурбонів.

9. Іспанія. Абсолютна монархія під рукою дому Бурбонів. З 1837 р. – конституційна монархія з двопалатним парламентом.

10. Португалія. Конституційна монархія дому Браганців. Парламент – однопалатний.

11. Швейцарія. Конфедерація 19 вільних незалежних кантонів; проголошений її «вічний» нейтралітет.

12. Швеція та Норвегія. Окремі держави, які з 1810 р. управлялися одним монархом з дому Бернадотів. Парламенти – однопалатні (відповідно – риксдаг та стортинг).

13. Данія. Абсолютна монархія. До 1863 р. – під рукою дому Ольденбургів, з 1863 р. – Глюксбургів.

14. Ватикан. Абсолютна теократична монархія. Таким чином, абсолютна більшість європейських країн після 1815 р. були за політичним устроєм абсолютними монархіями, а за типом державного устрою – унітарними державами. За століття, яке минуло після Віденського Конгресу, ця картина зазнала радикальних змін. Засаднича ідея Французької революції – заміна принципу «легітимності» на принцип «народоправства» – невблаганно для монархів силою торувала свій шлях до життя.

Серед основних християнських європейських держав того часу унітарними продовжували залишатися Франція, Італія, Іспанія та Португалія – країни з абсолютно переважаючим або істотним впливом Римської церкви. При цьому Франція після поразки у війні з Пруссією повернулася до республіканського устрою, Австро-Угорщина перетворилася на «дуалістичну» монархію (основні унітарні католицькі частини її – Австрія та Угорщина – управлялися на підставі власних конституцій, а об’єднані були лише особою Імператора з Габсбурзького дому та трьома спільними «рейхсміністерствами» – закордонних справ, військовим та фінансовим). Іспанія стала конституційною монархією. Королівська Португалія від 1885 р. жила за надзвичайно ліберальною конституцією. Об’єднане Королівство Великобританії та Королівства Ірландії на початку XX ст. продовжувало залишатися унітарною за формою державного устрою конституційною монархією: нею управляв єдиний парламент у Лондоні.[327]

Пруссія вступила в гостру боротьбу за впливи на членів Союзу з Австрією. Війна 1866 р., яку Австрія програла, мала наслідком створення Північнонімецького союзу, в який об’єдналися князівства та ганзейські міста, розташовані на північ від р. Майн (у конфесійному відношенні, нагадаємо, Німеччина була поділена лютерівською реформацією на католицький Південь та протестантську Північ). Союз управлявся на підставі власної Конституції. Панівне становище в цьому конфедеративному об’єднанні відігравала Пруссія. Після її перемоги у війні з Францією 1870 р. до конфедерації приєдналися решта німецьких земель – Баварія, Баден, Вюртемберг, Ельзас та Лотарингія. 1871 р. це об’єднання було проголошено Другим Німецьким рейхом, на чолі його постав Король Пруссії Вільгельм I, який прийняв титул Кайзера (Імператора). При цьому окремі міста, землі та князівства, що входили до її складу, зберегли своїх монархів та представницькі органи влади. Отже, станом на 1917 р. Німеччина була за формою державного устрою федерацією (якою, між іншим, вона залишається і донині), а за формою устрою політичного – конституційною монархією.

З Оттоманської Порти, яка представляла іншу самодостатню ментальну, культурну та правову традицію, виділилися самостійні християнсько-православні держави: республіканська Греція (1821); князівства Валахії та Молдавії (з 1829 р. – конституційна монархія під російським протекторатом, з 1859 р. – конституційна монархія); королівство Румунія; Чорногорія (конституційна монархія з 1905 р.); Сербія (конституційна монархія з 1869 р.); Болгарія (конституційна монархія з 1878 р.).

Отже, є цілком очевидним, що всі континентальні («теллурократичні», якщо послуговуватися термінами класичної геополітики) європейські держави (окрім, хіба, Швейцарії) станом на 1917 р.:

– були унітарними державами;

– деякі з них об’єднувались у федерації – Австро-Угорську та Німецьку;

– мали історичні природні кордони (наприклад, Піренеї, Рейн або Ла-Манш); їх «спільним» природним східним кордоном була Ельба;

– утворилися на базі провінцій Західної Римської імперії;

– знаходилися у сфері впливу Католицької церкви (з часів I Вселенського собору, тобто з III століття н. е.);

– з часів розвалу Західної Римської імперії у другій половині V ст. вони були, як правило, спадковими монархіями або вільними містами;

– мали одну на всіх мову богослужінь та науки (латинську), але окрему від інших побутову мову, кожна з яких мала латинське коріння;

– всі континентальні держави дотримувалися римської правової традиції;

– влада йшла від сюзерена до васала; або

– влада належала вільним громадянам торгових міст (Венеція, Гамбург).

Отже, цитований вище висновок сучасного українського дослідника А. Присяжнюка щодо змісту конституційного проекту професора Київського університету, товариша міністра закордонних справ УНР О. Ейхельмана (запровадження державного устрою на фундаменті територіальної, а не етнічно-національної федерації; розподіл влади на 5 гілок (установчу, законодавчу, виконавчу, судову і фінансово-контрольну); наявність конституцій у суб’єктів федерації; референдум, як інститут прямого волевиявлення громадян; тяжіння цього проекту доромано-германської правової сім’ї; проект був «передовим для свого часу проектом конституції демократичної держави», «не поступався кращим тогочасним взірцям світових демократичних конституцій», «є видатною пам’яткою вітчизняної конституційно-правової думки») є науково коректним, але неповним. До інших висновків дослідника (конституційний проект О. Ейхельмана «навряд чи» міг бути реалізований в УНР навіть за сприятливих умов державотворення з двох основних причин. Перша – рівень правової культури переважної більшості населення не відповідав рівню цієї «демократичної та гуманістичної конституції». Друга – проект був федералістичним[328]) слід додати хіба що декілька очевидних міркувань.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.