«Україна» – Антанта

«Україна» – Антанта

Підсумки 90-річних досліджень та спекуляцій навколо цієї теми підбив Ю. Довган. Вичерпні висновки дослідника такі:

– «українського питання» як такого в політиці держав Антанти не існувало;

– держави Антанти та США були зацікавлені у відновленні територіальної цілості Росії у формі федеративної демократичної держави;

– державність України розглядалась ними як німецький витвір і засіб виведення Росії з війни;

– Франція мала особливі інтереси в цьому регіоні, які полягали у створенні т. зв. «Великої Польщі» як противаги Німеччині;

– існувало питання Східної Галичини як частини австро-угорської спадщини;

– політика Франції щодо Східної Галичини була суперечливою: один варіант передбачав її приєднання до Польщі, інший – до Росії;

– український національний рух мав шанси на визнання з боку країн Антанти та США, якби сприяв утриманню Східного фронту, недопущення більшовиків на територію України і співпраці з антибільшовицькими силами.[271]

Ці думки цілком кореспондуються з висновками, яких дійшла О. Кучик. Головний з них звучить так: «Українська політика урядів держав Антанти не становила окремий елемент зовнішньополітичної концепції, а була лише складовою частиною російського, галицького чи польського питань… Вона не стала окремою складовою, логічно завершеною частиною зовнішньополітичної доктрини жодної з країн Антанти, залишаючись швидше інструментом досягнення тактичних цілей, аніж засобом стратегічного характеру».[272]

Згідно зі своїми національними інтересами та взятими відповідно до них зовнішньополітичними зобов’язаннями, світові демократії при формулюванні підходів до так званого «українського питання» керувалися такими міркуваннями:

– «Великобританія не могла допустити виникнення у центрі Європи державно-політичного утворення під егідою Німеччини»;

– Франція розглядала Україну «виключно як складову частину Росії, що ніколи не буде сприйматися як окреме державно-політичне утворення»;

– Сполучені Штати «не мали безпосередніх воєнно-політичних чи територіальних інтересів у Центрально-Східній Європі, в тому числі в Україні»;

– «до часу падіння Тимчасового уряду Україна фактично не розглядалась як об’єкт міжнародних відносин і не була предметом зацікавлення в геополітичному плані для західних держав».[273]

Що стосується самої «України», а якщо точно – українських політичних сил, які діяли в передвоєнний час на підросійській та підавстрійських територіях, то їх зовнішньополітичні концепції (якщо такі існували) детерміновувалися громадянством тих чи інших політиків, які «були приречені зробити свій вибір на користь однієї з воюючих сторін». Саме детермінованість такого вибору невідворотно визначила «полярність політичних орієнтацій різних груп української інтелігенції і їх ситуативний характер, обумовлений мінливою геополітичною та воєнно-політичною обстановкою на європейському континенті».[274]

Результати цитованих доліджень цілком ясно говорять – позиція країн-переможниць у Першій світовій війні наперед принципово та недвозначно заперечувала необхідність та можливість створення окремої від Росії української держави.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.