Русини та їх звичаєве право
Русини та їх звичаєве право
Як було показано вище, одним з найголовніших приписів, які з дохристиянських часів регулювали правовідносини між русинами та між державою та її підданими, були норми так званого «звичаєвого права».
Сучасні дослідники переконливо довели, що:
– «право є складним соціальним явищем (особливим соціальним результатом), що має власну об’єктивну природу, яка не залежить від волі чи свавілля держави»;
– правові відносини можуть виникати як всупереч волі держави, так і поза нею;
– офіційні правові пам’ятники «не відображають усіх типів правової поведінки»;
– «звичаєве право є первісною формою права, що функціонує і в даний час, виявляє його універсальні властивості, ілюструючи здатність тієї чи іншої групи людей, суспільства в цілому самостійно виробляти найбільш доцільні в даних умовах норми життєдіяльності»;
– «звичаєве право не має всіх традиційних ознак права»
– «звичаєвому праву властиво бути мірилом свободи та поведінки людини»;
– звичаєве право формується на протодержавних стадіях розвитку людства;
– до XVI ст. включно на території ВКЛ «продовжували розвиватися правові традиції попередніх періодів», тобто традиції часів «Руської правди»;
– загальний розвиток правової системи на землях, окупованих Росією, «відбувався шляхом централізації і уніфікації, поступової відмови від місцевих національних особливостей»;
– «у генетичному аспекті звичаєве право збереглося також у спеціальних нормах “Місцевих законів Полтавської та Чернігівської губерній”», що містилися у «Зводі законів Російської імперії».[370]
В останньому за часом академічному дослідженні переконливо доведено:
– «побутування того чи іншого звичаю завжди пов’язане з його господарською діяльністю»;
– одна з головних рис українського інституту власності на землю – «подвірне землеволодіння»;
– «“общинне землеволодіння” не притаманне українській економічній і правовій звичаєвій культурі»;
– «українці тяжіють не до колективних, а до індивідуальних, а точніше, сімейних форм буття»;
– в уявленні народу «спільна власність» є «квазі-власністю»;
– «звичаєво-правова традиція в Україні географічно і хронологічно неоднорідна». При всій відмінності історичних доль різних «українських земель», «звичаєво-правові майнові відносини є ідентичними», що не виключає «регіональної і локальної специфіки реалізації» цих відносин;
– попри перебування більшості «українських земель» у складі Російської імперії, «тут практикувався відмінний від решти території Росії поділ селян на основні групи за майновим станом і, відповідно, за сплатою або відробітком повинностей»; «ця традиція пов’язує українську систему земельних відносин та селянської організації з європейською»;
– «Місцеві положення», прийняті в контексті реформи 1861 р., формулювали положення «цілковито мертвонароджені як для української дійсності»;
– «інститут власності на селі в означений період значною мірою базувався і регулювався звичаєм, часто всупереч закону».[371]
Данный текст является ознакомительным фрагментом.