Хто такий О. Ейхельман[311]

Хто такий О. Ейхельман[311]

Ім’я найвизначнішого, з нашої точки зору, вченого-юриста, громадського та державного діяча практично забуто на його Батьківщині. Як видається автору даної розвідки, в історії вітчизняної правничої думки йому належить місце, співставне з тим, яке в історії руської/української філософської думки посідає Г. Сковорода.

«Ейхельман, Отто (1854—1943), учений-правник, спеціаліст різних ділянок держ. і міжнародного права; професор Київського Університету, а на еміграції професор і декан УВУ, професор Української Господарської Академії в Подебрадах і Високого педадогічного Інституту в Празі; дійсний член НТШ. В 1918 р. Е. активно включився до української державної роботи, працюючи в Міністерстві торгівлі й промисловості і в Міністерстві закордонних справ УНР на становищі товариша міністра. Е. брав участь в 1918 р. у переговорах українського уряду з Австрією і Німеччиною (економічна конференція) і з совєтською Росією. На еміграції віддався гол. науковій діяльності. Важливіші праці українською, німецькою і російською мовами: «Військове заняття неприятельської території» (докторська дисертація), «Проект конституції основних державних законів УНР», «Сучасний культурний розвиток міжнародного права», «Промислове право», «Історія держ. конституції» й ін.».[312]

Сайт «Юридическая Россия», посилаючись на довідник Університету Св. Володимира, подає такі відомості: «Оттон (Otto Nikolaus) Оттонович Ейхельман (Eichelmann), доктор міжнародного права, екстраординарний професор Демидівського юридичного ліцею по кафедрі державного та адміністративного права. Його кандидатська дисертація, захищена 1878 р. у Дерптському університеті, мала назву Ueber die Kriegsgefangenschaft (О плене)».[313]

У доступних нам архівних та бібліотечних фондах інформацій про життя, наукову, педагогічну та практичну юридичну діяльність професора О. Ейхельмана залишилися буквально одиниці. Так, наприклад, у листі до юридичного факультету Університету він залишив про себе таку згадку: «Предмет международного права всегда был моею преимущественною специальностью, хотя кафедру по этому предмету мне до сих пор занять не удалось. Но и при сложных занятиях по кафедрам государственного права и истории иностранных законодательств, по которым я читаю до сих пор, моя работа по международному праву постоянно продолжалась и литературная деятельность моя (диссертации, статьи и рецензии), как известно факультету, почти всецело относятся к разработке вопросов международного права. 11 ноября 1883 г. О. Эйхельман».[314]

Питання міжнародного права не були єдиним предметом зацікавлення вченого. Він був серед тих небагатьох юристів у Російській імперії, яким належать піонерські дослідження в царині «правосуб’єктності федеративних утворень… які залишилися по суті одинокими прикладами неупередженого підходу до визначення статусу суб’єкта федерації у відносинах з іноземними державами – суб’єктами іноземних федерацій або регіонами іноземних унітарних держав».[315]

Наукова, педагогічна та громадська діяльність принесли професорові Ейхельману широку популярність серед різних соціальних груп киян, його вважали людиною надзвичайних професійних та моральних стандартів. Про це свідчать навіть окремі документи, які зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Так, у вітальній адресі від 19 лютого 1902 р., направленій професору Ейхельману «от признательных приказчиков г. Киева» читаємо: «Высокоуважаемый Оттон Оттонович! Много лет ходатайствовали мы о сокращении праздничного труда и безуспешно, но благодаря Вашему горячему и настойчивому участию мы дождались желанного результата, и в этот, 19-го февраля, первый день сокращенного труда, все мы, приказчики г. Киева, считаем долгом совести и сердца принесть Вам искреннюю и сердечную благодарность»[316]. 18 березня 1903 р. Київський сирітський суд з нагоди чвертьвікового ювілею перебування О. О. Ейхельмана на посаді спрямував йому такого листа: «Глубокоуважаемый Оттон Оттонович! Сегодня исполнилось 25лет Вашей профессорской службы, Вашей многоплодной деятельности на поприще образования, развития и просвещения будущих граждан… Указание на этот Ваш высокий скромный труд далеко не исчерпывает всех тех заслуг, которые Вы имеете перед обществом, не только как профессор-воспитатель наших детей, но и как гражданин… Вам не приходилось задумываться над выбором пути, Вы, воспитаны в правде, бескорыстии, в любви к ближнему, пошли под этим знаменем прямым путем, уверенным и смелым шагом. Ваша деятельность как представителя общественного самоуправления нам тоже дорога и вызывает в нас, как гражданах, чувство глубокой благодарности».[317]

У вітальній адресі університетського студентського хору від 6 лютого 1914 р. читаємо, зокрема, такі рядочки: «Немного осталось у нас достойных и близких к учащейся молодежи учителей, сторонников общения с нею. Одним из них являетесь Вы, дорогой Оттон Оттонович. Доброе и внимательное отношение к студенчеству отражается в Вашей полезной деятельности… В тяжелое для нас время мы встретили истинного друга, близко принявшего к сердцу интересы нашего дела и оказавшего ему неоценимые услуги советом, моральной поддержкой и активным участием в нашей работе… Наша студенческая организация, верная традициям лучших времен, просит Вас принять звание Почетного Члена хора студентов университета Св. Владимира».[318]

Не менш цікаво ознайомитися і з таким документом – він з’явився у відповідь на безпідставні звинувачення, висунуті проти професора Ейхельмана тодішнім Київським міським головою: «Из всего состава Думы, к чести этого состава, не нашлось ни одного гласного, который решился бы поддержать это заявление городского головы, и Дума единогласно постановила, сняв этот неприятный вопрос с повестки, уничтожить самые следы его обсуждения… Мы, Ваши сотоварищи по общественной службе, слишком хорошо знаем Вас как талантливого, авторитетного, бескорыстного, энергичного, идеально честного и благородного общественного деятеля. Такая репутация настолько прочно за Вами установилась, что не только всякому гласному, но и всякому киевскому обывателю, сколько-нибудь интересующемуся общественными делами, она хорошо известна. Она Вами вполне заслужена, она завоевана Вашим многолетним блестящим трудом на общественной ниве. Это – безупречная репутация человека нравственно чистого как алмаз, при могучем уме, высоком образовании и выдающейся деловой опытности. К этой репутации не примешивается никаких досадных “но”». Під документом – автографи 37 думських гласних, серед яких найвідоміші громадські діячі – Страдомський, Голубинський, Юскевич-Красковський, Бурчак, Туроверов, Волковинський, Томашевський та ін.[319]

Вписав своє ім’я київський професор і до історії передреволюційного музичного мистецтва. У перше десятиліття ХХ століття великою популярністю в Імперії користувалися романси славного киянина Ніколая Харіто, у першу чергу, написаний восени 1910 р. «Отцвели хризантемы», який за популярністю конкурував з іншим шедевром українського походження – «Очи черные». Після завершення курсу ялтинської гімназії Ніколай Харіто поступив на юридичний факультет Університету Св. Володимира. Про нього та професора Ейхельмана говорили так:

«Не все хорошее забыто,

Не всюду царствует обман.

Среди студентов есть Харито,

А в профессуре – Эйхельман».[320]

Останнє свідчення, на яке нам пощастило натрапити, належить Миколі Галагану. Час та місце дії – 12 червня 1920 р., залізнична станція Жмеринка, осідок уряду УНР: «Зайшов я до «міністерського» вагона. Нікого там не застав, окрім радника Міністерства закордонних справ, старого проф. Київського університету О. Ейхельмана. Він сидів одиноко, вглибившись у якусь книжку… «Ось, відітєлі, ізучаю версальський договор… Большой… Велікая праця… Трудно піддайотса ізученію…». Слухав я старого професора, якого знав ще з перших років свого студентства; був він многолітнім деканом правничого факультету, і через це студенти-юристи звали його своїм «папахеном».

Думав я, що саме привело його до нас і що примушує його терпіти оту поневірку. Я пригадав собі одну маленьку сценку в Міністерстві закордонних справ у Києві за часів гетьмана: одна панночка-урядовка міністерства запитала професора, відколи він став українцем. На це він відповів жартівливим запитом: «Ізвініте за нескромний вопрос… сколько вам лєт?» Та відповіла: «Так, около 25 вже є». Старий професор продовжував, усміхаючись: «А я ось, відітє лі, 35 лєт живу в Києвє. Значит, я українець старше Вас на десять лєт». Цією коротенькою реплікою не вичерпується, звичайно, все те, що стимулювало О. Ейхельмана перейти на наш бік, а не піти разом з противниками нашого визволення – росіянами. Які б там не були в нього внутрішні імпульси, але фактом є те, що він пішов разом з нами і тепер на старості літ терпів усі невигоди разом з українським урядом, якому служив. Від інших людей, яких тоді зустрів я в Жмеринці, чув слова жалю й нарікання, але старий професор ні одним словом не згадав про якісь незручності чи невигоди вагонового життя, яке справді було тяжке. В обставинах більш ніж несприятливих старий професор і радник нашого міністерства виучував Версальський договір, бо, казав він, нам треба бути в курсі міжнародної політики. Я відчув велику пошану до О. Ейхельмана, який виявив таку відданість до нашої справи».[321]

Єдиним відомим нам українським фахівцем, який, крім автора даної розвідки та В. Крюкова, дав собі раду ознайомитися та проаналізувати підготовлений ним конституційний проект УНР, став той-таки А. Присяжнюк. Дослідник справедливо наголосив, зокрема, і на пропозиції запровадити державний устрій на фундаменті територіальної, а не етнічно-національної федерації; і на принциповій новації —розподілу влади на п’ять гілок (установчу, законодавчу, виконавчу, судову і фінансово-контрольну); і наявності конституцій у субєкті федерації, і на тому значенні, яке професор Ейхельман надавав референдуму як інституту прямого волевиявлення громадян; і на тяжінні цього проекту до романо-германської правової сім’ї. За справедливим висновком А. Присяжнюка, проект О. Ейхельмана був «передовим для свого часу проектом конституції демократичної держави», «не поступався кращим тогочасним взірцям світових демократичних конституцій», «є видатною пам’яткою вітчизняної конституційно-правової думки». При цьому висловив гіпотезу, що конституційний проект О. Ейхельмана «навряд чи» міг бути реалізований в УНР навіть за сприятливих умов державотворення з двох основних причин. Перша – рівень правової культури переважної більшості населення не відповідав рівню цієї «демократичної та гуманістичної конституції». Друга – проект був федералістичним.[322]

Підтримати або заперечити ці два висновки фундаментального і добросовісного дослідження неможливо, якщо не пригадати деякі добре відомі з давніх-давен емпіричні факти, зокрема, в якому загальному політико-правовому полі розвивалися європейські країни, скільки їх було станом на 1917 р., що вони були з точки зору політичного режиму та державного устрою та на яких правових засадах вони ґрунтувалися?

Данный текст является ознакомительным фрагментом.