Хто такий М. Ковалевський?

Хто такий М. Ковалевський?

Голова Всеукраїнської селянської спілки та головний редактор її ультрареволюційного друкованого органу, газети «Народна воля», завжди виходив на авансцену Педагогічного музею, де відбувалися засідання Ради, в найбільш відповідальні моменти – тоді, коли, на думку М. Грушевського та його прихильників, ситуація або «зависала», або була близька до того, щоби «зависнути». Саме в ці моменти на трибуні і з’являвся Ковалевський, який озвучував думки, які, на нашу думку, не міг дозволити собі оприлюднювати (з огляду на посаду та вік: 1917-го йому виповнився 51, і інакше як «Дідом» його не називали) Михайло Грушевський. Питання про рівень його фаху як діяча кооперативного руху та рівень публіцистичного таланту, наскільки нам відомо, українські історики серйозно не досліджували, якщо не брати до уваги ґрунтовного довідника «Діячі Української Центральної Ради»[134] та кількох згадок про нього у статті компетентної О. Бойко. Ця дослідниця виявила свідчення про те, що партійні товариші звинувачували цього панка у привласненні 5 млн крб. нібито на потреби ЦК УПСР та «ряду інших українських організацій». Усі вони, звичайно, тих грошей в очі не бачили. Урятував Ковалевського, до речі, не ЦК всієї УПСР, а лише ЦК її «лівої» частини, що запевнив усіх, нібито ЦК гроші отримав і пустив їх на «справу впровадження земельного закону»[135], – який, насправді, нещасну «Україну» і зруйнував дощенту.

А проте уже перше систематичне ознайомлення з документами, вміщеними у фундаментальній збірці документів УЦР, відкриває досить дивні, як на нас, речі. У свої 25 років М. Ковалевський не тільки член УЦР, але, що найважливіше, – голова Селянської спілки, організації, на яку УПСР спиралася у своїй повсякденній діяльності. Інакше кажучи, Селоспілка – головне і єдине ресурсне джерело партії, яку формально очолював сам М. Грушевський.

Певно, саме це обумовлювало надзвичайний вплив лідера організації. Елементарний підрахунок показує: за весь період діяльності Ради, тобто від березня 1917 р. до квітня 1918 р., її лідер та голова М. Грушевський виступив перед її членами аж 162 рази. Беззаперечним лідером тут був В. Винниченко із показником у 171 виступ. Тридцятивосьмирічний Михайло Ткаченко, голова правничої комісії УЦР та голова Українського правничого товариства, за цей час звернувся до членів Ради 161 раз. М. Ковалевський із 110 виступами впевнено посів четверте місце. У сумі вони говорили більше, ніж усі інші члени УЦР (тобто декілька сотень осіб), разом узяті! Для порівняння: один із соціал-демократичних лідерів Ради, голова Генерального військового комітету С. Петлюра із 71 виступом замикає п’ятірку найактивніших промовців в УЦР. Якщо у випадку Грушевського, Винниченка й Ткаченка такі показники цілком зрозумілі (перший очолював саму організацію, другий був спочатку заступником першого, потім – першим головою уряду та незмінним лідером другої за значенням фракції соціал-демократів, а третій – авторитетний політик з дореволюційним стажем та чи не одинокий фаховий юрист у Раді), то у випадку Ковалевського не все так однозначно.

Під час аналізу конкретних промов М. Ковалевського впадає в очі його крайня, ультрарадикальна позиція у питаннях державного статусу територій, на які УЦР прагнула поширити свою «юрисдикцію», а також у питаннях економічних, соціальних та національних. Після його виступів Рада, як правило, ухвалювала максимально радикальні постанови, її позиція ставала непримиренною, виключала (або значно утруднювала) порозуміння чи то з центральним урядом, чи то з усеросійською та/або місцевою «неукраїнською» демократією.

У цьому сенсі радівські діячі націонал-соціалістичного ґатунку впевнено та послідовно брехали і собі, і своїм прихильникам – врешті-решт ця брехня мала фатальні для всіх наслідки. Річ у тім, що «демократія» не може бути ані «українською», ані «неукраїнською». Вона може бути тільки демократією, тобто загальнообов’язковою для всіх прозорою процедурою ухвалення рішень, і в цьому сенсі національність тієї чи іншої особи (конфесійна, політична, мовна абощо) є лише її, особи, приватною справою. Адже демократичні норми, правила та процедури існують, власне, лише для того, щоб забезпечити особі можливість вільного та свідомого ідентифікаційного вибору та його максимально повної реалізації.

У межах даної розвідки ми знову повертаємося до сформульованого вище припущення: М. Ковалевський, відомий своєю близькістю до формально безпартійного голови УЦР, діяв у тісному контакті та в координації з М. Грушевським, щоб підштовхнути членів «великої» ради до такого рішення, якого добивався М. Грушевський, хоча не міг відкрито агітувати за нього і не міг його відкрито підтримати з огляду на загальні політичні міркування. Адже за віком, науковим авторитетом та формальним політичним статусом він мав зберігати образ діяча, який стоїть «понад чварами», покликаний гармонізувати різнобарвні думки всіх суб’єктів місцевого політичного життя, з одного боку, та «російської» демократії – з другого, а також Києва та Петрограда.

Отже, 28 червня М. Ковалевський просто з воза запропонував такі тези, як засоби розв’язання ситуації (оскільки сподіваного рішення Тимчасового уряду не було та й бути не могло):

1. «Ми беремо на себе державну владу».

2. «Ми даємо національним меншостям місця не більше 30% і в Генеральному секретаріаті», тобто 2—3 місця з 12.

3. «Сесію ми закриємо».

4. Уся повнота влади переходить до Комітету УЦР.

5. «Універсал сей єсть перший лише ступінь, котрий дасть нам змогу окопатись, закріпити свої позиції».[136]

Данный текст является ознакомительным фрагментом.