Липень

Липень

«Порозуміння» з «нацменшинами»

Липень лідери УЦР витратили на «порозуміння» з так званими «національними меншинами». Власне, не «меншинами» як такими, адже такого юридичного терміна не існувало та й існувати не могло – навіть у романовській Росії. За царату, нагадаймо, таки існували терміни «інородці» та «інородницькі губернії», але вони підкреслювали лише «невеликоросійське» походження їхніх носіїв і жодних негативних правових наслідків для них не мали: усі були рівноправні (або рівнобезправні – як кому подобається) діти «великого православного московського царя». У конкретному київському випадку літа 1917 р. йшлося про «порозуміння» з представниками різноманітних «революційних» організацій «неукраїнського» національного походження.

Часу на «порозуміння» витратили чимало: 2 липня формулу його обговорювала Мала рада, 3 та 4 липня – «збори» невідомо кого під головуванням М. Грушевського. Саме останнього дня було «максимумом для національних меншостей визнано 30%». Як це не дивно, 7 липня на черговому засіданні невідомо якої інституції роботу «над процентовим відношенням для національних меншостей» продовжили, причому «дебати по цьому питанню зайняли ціле засідання і резолюції не винесено». Не внесло ясності і засідання Малої ради 9 липня, яка ухвалила, «щоби Мала рада звернулась через Генеральний секретаріат до національних меншостей з повідомленням про умови згоди і закликом до організації». Заразом на 14 липня призначили і день спільного засідання – і це при тому, що ані звернення Генсекретаріату, ані виразної щодо нього позиції представників «нацменшин» у природі ще не існувало. Мабуть, для того, щоб не нудьгувати, похапцем визначили, щоб 11 липня «Генеральний секретаріат представив на розгляд проект Конституції»[141]. Спеціально наголосимо на принциповій інновації, запровадженій українськими націонал-соціалістами в царині конституційного будівництва: доповідати проект Основного закону мав виконавчий орган громадської організації, а не спеціально для цього сформована тою-таки Центральною радою профільна комісія!

Попри ці рішення, перше засідання Малої Ради за участі «національних меншин» відкрилося на три дні раніше – 11 липня. Протокол засідання відзначає: «збори дуже численні». Укладачі збірки документів УЦР, посилаючись на відповідне число «нової Ради», окремою приміткою засвідчили – на цьому засіданні були присутні 50 осіб[142]. У цьому випадку знову кінці з кінцями не сходяться. І ось чому.

Вичерпного списку членів Малої ради до сьогодні нікому з дослідників виявити не пощастило. Напевно, тому, що (беручи до уваги рівень дезорганізації та некомпетентності, якими з першого і до останнього дня відзначалася аматорська діяльність радівських політиків) такого в природі просто не існувало. Відомо хіба, що на засіданні 14 липня «були мало не всі 18 нових членів-неукраїнців».[143]

«Російську нацменшину» в Малій раді представляло восьмеро осіб (хоча на згаданому засіданні повідомлялося, що представники більшовицької партії до складу Ради увійти відмовилися), єврейську – чотирнадцять, четверо – польську, загалом – двадцять шість осіб. Українських націонал-соціалістів нараховувалося тридцять чотири, – національну належність однієї особи встановити не вдалося. Якщо це співвідношення делегатів можна трактувати як «пропорційне представництво», то тоді треба принаймні відмовитися від загальновідомих законів арифметики. Про закони політичні згадувати взагалі не доводиться.

Того ж таки 14 липня на пропозицію відомого нам М. Ковалевського обрали комісію, «до якої увійшли б і спеціалісти в військовій справі і яка конкретизувала б думки про націоналізацію війська та про українізацію Південно-Західного фронту»[144]. Не гаючи часу визначили таких фахівців, а серед них – Чикаленка, Чечеля, Бойка, Рябцова та Рафеса. Що в такому шановному товаристві військових мислителів рівня фельдмаршала Шліффена залишалося робити полковнику Пилькевичу, особисто для автора даної розвідки залишається принципово нерозв’язною проблемою. Уже наступного дня комісія запропонувала «послідовне переведення комплектування і реорганізації на Україні армії на національно-територіальних підставах в тилу і частин, одведених в тил для реорганізації, поскільки це не заважатиме боєспособності армії», та формування гарнізонів «з людей місцевого походження». Аби мало нікому не здалося, зажадали від Тимчасового уряду заразом і визнання «українськихрад військових депутатів»[145]на додаток до таких самих рад, але «всеросійського» масштабу.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.