Що розповідають мемуари Миколи Залізняка?

Що розповідають мемуари Миколи Залізняка?

Немає потреби говорити, що до цих споминів, як і до будь-яких інших, треба підходити з надзвичайною обережністю. Ось один красномовний приклад: цей панок стверджує, що, беручи участь у переговорах, одного дня «випадково» знайшов «якусь пом’яту російську (підкреслення наше. – Д. Я.) газету», «що валялася в кімнаті наших нарад на канапі. Я взяв її до рук, – пригадує мемуарист, – і почав переглядати. Це було число «Київської мислі», в якому я прочитав опублікований там російський текст IV Універсалу», про який, мовляв, «недавно прибулі з Києва» Любинський і Севрюк нічого не знали. Саме ця обставина, за М. Залізняком, радикально змінила ситуацію на переговорах. Він нібито особисто повідомив графа Черніна про проголошення самостійності УНР, нібито після чого той на офіційному засіданні оголосив про визнання делегації УНР.[329]

Цього не могло бути ніколи, тому що ніколи не могло бути. О. Чернін виступив із такою заявою ще 12 січня. «Киевская мысль», як і інші київські газети, ознайомила своїх читачів з Універсалом 13 січня. Потрапити до Бреста примірник газети раніше 15 січня не міг – хіба за сприяння Воланда або когось із його почту. Попри це, спомини Залізняка, інших учасників подій, опублікованих у збірці, підготовленій під егідою МЗС та НАН України, не залишають каменя на камені від конструкцій сучасних фальсифікаторів історії нашого народу та нашої країни з їхніми твердженнями на кшталт «Український уряд мав дуже вузьке поле для маневру, тому попри всі свої симпатії до країн Антанти був змушений (підкреслення наше. – Д. Я.) сісти за стіл переговорів з державами Центрального блоку, тим більше, що більшовицька Москва їх вжерозпочала<…>».[330]

Але не забігаймо наперед.

У дев’ятнадцятирічному віці Залізняк, за його власними словами, «за участь в українському національному русі був заарештований царською владою». Наприкінці лютого наступного, 1908 р., – згадував він, – «пощастило мені втекти з Києва з в’язниці, звідки я мав йти етапом на вічне поселення в Сибір з позбавленням усіх прав»[331]. Власне, тут міститься перша загадка: за яку таку справу нікому невідомий юнак міг отримати такий присуд? Наприклад, чи не найвідоміша есерівська терористка М. Спиридонова була засуджена до кари на горло з заміною на безстрокову каторгу за вбивство губернського чиновника, яке здійснила за два роки перед тим.

М. Залізняк ніде, ніколи і ні за яких обставин не розповідав ані про свою справу, ані про щасливі обставини, які, по-перше, витягли його із в’язниці, по-друге, дозволили впродовж наступного місяця перебувати на «нелегальному становищі» в рідних пенатах, а звідти – і це по-третє – з фальшивими документами перебратися з Сімферополя через Волочиськ та Броди до Львова.

Можливо, розповісти про це могли би документи Окремого корпусу жандармів або Департаменту поліції МВС, але це вже тема іншого дослідження. У Львові він нібито став «активним учасником студентського руху у Галичині», але сам пан Микола того не підтверджує. Натомість повідомляє, що на початках Першої світової війни вже був «головою Закордонного Комітету Українських Соціалістів-Революціонерів», політичної партії, яка конституювалася на установчих зборах лише у квітні 1917 р., а отже, не існувала на пору війни. До того часу на території підросійської «України» існували поодинокі групи молодиків, які називали себе «українськими есерами», але хто з них, коли і як уповноважив Миколу Залізняка представляти їхні «інтереси» за кордоном, відомо було також співробітникам або Окремого корпусу жандармів, або того-таки Департаменту поліції, або профільному австро-угорському відомству. Нам, зі слів самого Залізняка, відомо інше: міфічний ЗК УПСР «одноголосно станув на тому, що в війні між Австро-Угорщиною і Росією треба в імені організації виставити політичний постулят незалежної Української Держави, а для осягнення цієї цілі всякими спробами підривати силу Росії й увійти в контакт і порозуміння з відповідними чинниками тих держав, які будуть провадити з нею війну».

Треба сказати, що погляди пана Миколи не були оригінальними. Такі погляди були притаманні й таким відомим діячам, як В. Липинський, Д. Донцов, В. Степанківський, А. Жук та всім іншим, хто свідомо й послідовно «виступали за використання майбутнього військового конфлікту для досягнення Україною незалежності. <…> Політемігрантам була властива австрофільська орієнтація, зумовлена підтримкою австрійського державного курсу з боку українських структур Галичини і Буковини». Частина з цих діячів самими словами не обмежилися – за прямої підтримки Німеччини та Австро-Угорщини пішли на створення Союзу визволення України, метою якого було досягнення державної незалежності України. Як показав С. Адамович, крім СВУ, вже восени 1914 р. у Стамбулі за якнайактивнішої участі М. Меленевського, Й Безпалка та В. Ганкевича було сформовано «сателітне СВУ» політичне утворення – Українську соціал-демократію. Важливо також підкреслити, що провідники галицьких та буковинських українців в особах К. Левицького та М. Василька «використовували наддніпрянців як інструмент для втілення своїх вузькопартійних завдань».[332]

Микола Василько.

Свідомо ставши на шлях державної зради, Микола Залізняк негайно скооперувався в цій справі з іншими достойниками, щирими та послідовними українськими патріотами – членами Союзу визволення України та Галицької загальної ради, але, на відміну від нього, підданцями Австро-Угорщини. «Я був свято переконаний, – пояснював пан Микола, – що в результаті світової війни, все одно, чи Росія вийде побічницею, чи буде побита, мусить наступити там революція, а в результаті цієї революції може і мусить прийти до відділення України від Росії і сотворення самостійної української держави».

Задля осягнення цієї історичної мети М. Залізняк, за згодою австро-угорського МЗС (і, певно, його ж таки коштом) переїхав до Стокгольма, де розгорнув активну антиросійську діяльність. Саме тут він «увійшов в зносини» зі своїм університетським професором М. Грушевським та В. Винниченком, з яким «теж познайомився у Львові на еміграції ще задовго перед війною». За словами Залізняка, на початку війни, під час перебування Грушевського у Відні, «я день за днем інформував його про всі мої зносини з австро-угорським урядом». Згодом, на одному з засідань Малої ради, М. Грушевський «з великою прихильністю характеризував мою політичну діяльність»[333], – стверджував М. Залізняк.

Офіційне уповноваження на проведення підривної анти-російської діяльності, письмову «повновласть» на це надали Залізнякові барон М. Василько та К. Левицький – члени австро-угорського парламенту від Буковини та Галичини. У це треба вдуматись: парламентарії однієї держави «уповноважують» громадянина іншої провадити підривну діяльність проти його батьківщини на користь супротивника під час війни! Принагідно зауважимо, що під час будь-якої війни таких «уповноважених» у випадку упіймання вішали всі сторони. Часто-густо навіть і на формальний суд часу не витрачали. Отож саме на підставі цієї «повновласті» М. Залізняк розгорнув активну діяльність, всебічно інформуючи про неї «спочаткууряд і головну військову команду Австро-Угорщини, а потому ще й Німеччини». Робив він це, судячи з інформації, яку мав інший галицький посол Л. Цегельський, небезкоштовно до австрійського сойму.

Мрія життя Миколи Залізняка почала здійснюватися в грудні 1917 р. – січні 1918 р. Саме тими тижнями він, «з подачі» барона М. Василька та санкції тогочасного австро-угорського посла у Берліні князя Гогенлое й начальника штабу Східного фронту, генерал-майора Макса фон Гофмана, був відісланий до Бреста з одним-єдиним завданням. Завдання сформулював Микола Василько особисто: «вам не треба навіть говорити з українською делегацією, щоби гарантувати йому (графу Черніну. —Д. Я.), що без його згоди на відділення Східної Галичини і утворення з неї окремого коронного краю, в якому вся влада належала би Українцям, не може бути ніякої мови про заключення миру з Україною». Не існувало в світі обставин, за яких таку місію можна було провалити: Василько точно знав, що «граф Чернін теж є щирий прихильник миру і має особистий наказ від цісаря Карла за всяку ціну цей мир заключити».

З цим М. Залізняк, за його словами, і прибув до Бреста приблизно 12 січня. Професійний рівень членів української делегації він схарактеризував у таких висловах: ані один з них «не знав тоді німецької мови, ані жадної іншої європейської мови», вони «слабо орієнтувалися <…> в загальному міжнародньому положенню, а особливо щодо Центральних Держав», «хибно розуміли Німців і Австрійців», їм «бракувало також взаїмного психольогічного розуміння», вони не мали «жадного досвіду», «знання ширшого світу», «попередньої дипльоматичної практики». Саме Любинський, Левитський, Севрюк, а також студент-недоук Київського комерційного інституту Сергій Остапенко за «генерального дорадництва» самого Залізняка нібито і склали свій варіант мирової угоди. «Політичні точки» сформулювали Севрюк та Любинський, «юридичні» – Левитський, економічні – Остапенко. «Нарис, – пригадує «генеральний дорадник», – доручили перекласти комусь із Січових Стрільців, а самі лягли спати».

Данный текст является ознакомительным фрагментом.