Міркування автора
Міркування автора
Покоління українських істориків, перечитуючи, цитуючи, узагальнюючи, зіставляючи та аналізуючи наведені документи та свідчення, якимось дивом не помітили (або не мали бажання помітити) очевидне: суб’єкти й об’єкти тодішнього політичного життя мусили сформулювати своє ставлення до факту окупації та виробити modus vivendi, прийнятний як для себе, так і для окупаційного російського режиму. На це пішло життя принаймні трьох поколінь «українців», поляків, євреїв та інших народів.
Ті з них, що опинилися під рукою Габсбургів, не мали на що особливо нарікати. Дунайська монархія дала їм якщо не все, то майже все – громадянські та політичні права, свободу віровизнання та, й, власне, саму назву їхній церкві, національні інсигнії, громадські організації, університет, кредитні спілки, – тобто все, що потребувала ця частина нашого народу для продуктивного національного розвитку. Саме тому всі без винятку галицькі політичні сили зберігали лояльність до двоєдиної монархії навіть після її офіційного розпаду.
Держава Романових пішла шляхом уніфікації новоприєднаних територій та народів. У цих умовах погляди суб’єктів колишнього, польського, політичного життя на подальші перспективи існування розділилися. Частина пішла шляхом відмови від національної ідентичності, шляхом цілковитої інтеграції до російських імперських структур, стала невід’ємною частиною панівної верстви нового володаря. Інша, демонструючи лояльність назовні, обрала інший шлях, а саме – підтримку та розвиток відмінної від імперської національно-культурної ідентичності.
На рівні політичному така позиція вимагала сформулювати адекватну обставинам місця та часу відповідь на системотвірне питання, а саме: за якого політичного устрою російської держави можливий національний розвиток «українців», якщо дійсний устрій такому розвитку не тільки не сприяє, а навпаки, робить усе для знищення національно-культурної ідентичності тих, кому відмовили навіть у праві на самоназву, вигадавши для них термін «малороси», «хохли», «южноукраинцы» і т. п.?
Як показала вся історія XIX ст., «українська» суспільно-політична думка, яка розвивалася в межах Російської імперії, вийшла на фундаментальний висновок про необхідність заміни її державного ладу на республіканський. Усвідомивши цю необхідність, громадські діячі розділилися принаймні на два табори. Представники першого вважали найбільш доцільним варіантом переформатування унітарної Російської імперії на федерацію демократичних національних республік. В очікуванні сприятливих політичних умов для реалізації цього сценарію вони тимчасом зосередилися на реалізації програм національно-культурного розвитку та просвіти народу. Саме цим шляхом пішли «Стара громада» та її послідовники.
Представники другого табору обрали революційні, радикальні підходи. На рівні політичної практики це передбачало «стимулювання» активних форм боротьби проти чинного ладу – аж до методів індивідуального терору. На рівні політтеорії прихильники цього варіанта виразно ділилися на три групи. Перша була орієнтована на створення соціалістичної національної української республіки як федеративної частини майбутньої соціалістичної Росії. Друга сповідувала необхідність створення окремої від російської, самостійної, але також соціалістичної української держави. Третя, в свою чергу, орієнтувалася на тих політичних діячів, які поставили за мету будь-що повалити монархічний лад у Росії, а тоді викликати всесвітню соціалістичну революцію, яка нібито здатна позбавити усі народи світу від будь-яких форм національного чи соціального гноблення.
В умовах глобального світового збройного конфлікту «старогромадівська» частина «українського» політикуму, у згоді з російськими однодумцями, для реалізації обраного сценарію пішла на створення Центральної Ради – представницького координативного органу всіх національних соціалістичних і демократичних партій та груп, які діяли на теренах південно-західних російських губерній. Уся легітимність Центральної Ради в цьому сенсі походила від квітневого Національного конгресу, була детермінована ним. Радикальна націонал-соціалістична частина українського політикуму на чолі з В. Винниченком, об’єднана в Раді, використовувала її в своїх цілях. Саме їм заважали помірковані, «консервативні», «буржуазні», недостатньо, на їхню думку, національно свідомі елементи в УЦР – чи то соціалісти-федералісти, чи то кадети, чи то російські та польські політики соціалістичної орієнтації.
Саме ці політики – аби позбутися «родових плям» Національного конгресу – і пішли на скликання так званого I Всеукраїнського з’їзду робітничих, селянських та солдатських депутатів, який мав дати «нову» легітимацію УЦР, «санкціонувати», «узаконити» перед народом їхні дії, спрямовані на ліквідацію приватної власності на все, передусім на землю. Оскільки в межах чинного тоді правового простору зробити це було неможливо, остільки треба було цей правовий простір геть зруйнувати. Це, в свою чергу, було неможливо без ліквідації держави та її інститутів і подальшого адміністративно-територіального переділу відірваної від неї «української» частини.[364]
Для того щоб ліквідувати державу, треба було будь-що-будь добитися її поразки у війні. Для цього треба було вступити у відповідні переговори з супротивником, але перед тим оголосити бодай паперову державну незалежність, щоб дістати можливість взаємодіяти з іншими державними суб’єктами на міждержавному рівні. Оголосити державну незалежність можна було, лише маючи під рукою квазідержавну інституцію, якою і стала УЦР, підтримана «київською» частиною I Всеукраїнського з’їзду рад.
«Харківська» частина цього з’їзду пішла тим самим шляхом – проголосила свою радянську «українську» соціалістичну «державу» на чолі з Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом цього з’їзду та Народним (а не Генеральним, як у «киян») секретаріатом. Метою цього утворення було максимально сприяти всесвітній «соціалістичній» революції. Реалізувати амбітну програму такої революції можна було тільки по ліквідації попереднього державного устрою, а для цього треба було підписати зрадницьку мирову угоду, нацькувати на представників політичної й економічної еліти якнайбільше їхніх співгромадян та перед тим відібрати все, що було в приватній власності володарів і розпорядників тої держави. Саме звідси й пішли вікопомні гасла «Грабуй награбоване!», «Землю – селянам!», «Фабрики – робітникам!», «Владу – народу!», тобто більшовикам з їхньою ЧК. Не маючи змоги втримати владу самостійно, ця частина «українського» політикуму негайно звернулася по допомогу до «держави» Леніна – Троцького.
Ще одна група радівських діячів, лідером яких був М. Грушевський, торувала курс на укладання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу – і то не тому, що мріяла про всесвітню соціалістичну революцію. Весь їхній життєвий та, даруйте на слові, інтелектуальний досвід казав: розвиток «українського» народу можливий лише на принципах, реалізованих в Австро-Угорщині, а політична форма цього розвитку – самостійна українська держава на чолі з монархом – австрійським ерцгерцогом. А що самостійно втримати владу ця група «українських» політиків не могла, то вона негайно звернулася по допомогу до країн Почвірного союзу. Для нього, голови УЦР, усі ті Голубовичі, Любинські та їм подібні були лише «хлопчиками на побігеньках», таким собі гарматним м’ясом, якому ніколи так і не пощастило зрозуміти всієї величі політичного проекту М. Грушевського. Проекту, створеного у співавторстві з відомим австрійським консулом та його колегами з відомства Франца Конрада фон Гетцендорфа.
Усе це й досі уперто називають «Українською революцією» та/або «національно-визвольними змаганнями українського народу».
Данный текст является ознакомительным фрагментом.