Паливні проблеми

Паливні проблеми

Не менш важливий фактор серйозного порушення територіальної зв’язності Росії – відсутність палива. Усі вищезазначені причини призвели як до зниження товарообігу в 1917 р. порівняно з роком 1913-м на 17—37%, так і до подальшого падіння виробництва в ключових галузях народного господарства.[234]

Офіційна урядова ідеологема була сформульована в такий спосіб: падіння продуктивності праці гірників Донецько-Криворізького басейну мало наслідком падіння валового видобутку вугілля; це, у свою чергу, поставило країну перед економічним колапсом. Восени 1917 р. чи не головним популяризатором цієї точки зору був відомий вуглепромисловець, член правління «Південно-Російського товариства торгівлі продуктами гірничої промисловості», помічник головноуповноваженого з постачання металами та паливом, інженер Я. Прядкін. 18 жовтня він виступив на засіданні Особливої наради з оборони з доповіддю про стан кам’яновугільної промисловості Півдня Росії, а за 4 дні надрукував на сторінках «Торгово-промышленной газеты» статтю під красномовною назвою «Загибель кам’яновугільної промисловості Донецького басейну»[235]. Автор статті пояснював падіння видобутку, яке, за його підрахунками, становило порівняно з 1916 р. принаймні 50%[236], такими причинами, як скорочення обсягу підготовчих робіт, зношеність обладнання, погіршення якісного складу гірників тощо. Я. Прядкін попереджав про неминучу зупинку імперської промисловості внаслідок відсутності палива, що, у свою чергу, він пояснював «анархією», «відсутністю дисципліни» та «втручанням найманих робітників у справи найму та звільнення персоналу та в організацію виробництва на підприємствах». «В цих умовах, – писав Я. Прядкін, – вся турбота промисловості спрямована тепер тільки на збереження підприємств, що в теперішній час є єдиною метою їх господарської діяльності та турботи». Єдиною й основною умовою продовження промислової діяльності власники та керівники гірничих підприємств вважали «об’єднання та узгоджену діяльність усіх живих сил країни, що згуртовані навколо уряду, наділеного твердою владою та довірою всіх груп населення країни». Така позиція Я. Прядкіна не була його особистою думкою: озвучену ним точку зору підтримували Рада з’їздів гірничопромисловців Півдня Росії і місцеві товариства заводчиків та фабрикантів[237]. Кількість подібних публікацій у пресі день у день збільшувалася.[238]

27 вересня на засіданні Головного економічного комітету – центрального органу з регулювання всього народного господарства Російської Республіки[239] було ухвалено рішення направити в Донбас спеціальну комісію з метою опрацювання заходів «для ліквідації важкого становища промислових підприємств, що працюють на оборону». Голові цієї комісії надавалися виключні повноваження – права голови Особливої наради з оборони.[240]

Державний економічний комітет вважав цей захід недостатнім. Він «висловився за ухвалення найрішучіших заходів для того, щоби забезпечити нормальний хід життя на металургійних та гірничозаводських підприємствах Півдня Росії». ДЕК визнав «більш доцільним» направити до Донецького басейну вже не делегацію, а «одну яку-небудь особу, наділену диктаторськими повноваженнями з наданням в його розпорядження всіх засобів примусу, які є в розпорядженні урядової влади»[241]. Таке рішення було підтримано торговельно-промисловими колами країни, а також конституційно-демократичною партією[242]. 21 жовтня було названо ім’я диктатора Донецько-Криворізького басейну – ним став О. Орлов, товариш міністра торгівлі та промисловості.[243]

Паралельно набирав ходи процес боротьби із заворушеннями в Донбасі. 5 жовтня Тимчасовий уряд ухвалив «здійснити найрішучіші заходи» для ліквідації існуючого соціального безладу. Опрацювання конкретної програми доручили чомусь міністру шляхів сполучення О. Ліверовському, зобов’язавши його представити документ на закрите засідання уряду[244]. Остаточно такий документ ухвалити не спромоглися. Це стало черговим красномовним свідченням наявності глибоких протиріч серед членів уряду та політичних сил, які вони представляли. Незадовго перед тим уряд так і не спромігся виробити консолідовану позицію щодо введення до басейну козацьких частин з метою наведення там конституційного ладу. Зовнішнім проявом цього стала серія статей в центральній та регіональній пресі, в яких йшлося про неприпустимість прямого використання військової сили в Донбасі[245]. Тим часом прибічники такого заходу здавати свої позиції без бою не бажали. Відбулася серія «приватних» нарад окремих членів уряду та керівників впливових органів державного управління. Збиралися, зокрема, на квартирі заступника голови уряду, міністра торгівлі та промисловості О. Коновалова. Господар помешкання та його гості – голова ГЕКу та товариш міністра торгівлі і промисловості М. Савін, міністр землеробства С. Маслов, голова Особливої наради з оборони П. Пальчинський висловилися за пряме застосування військової сили для наведення законного порядку в Донецькому басейні.[246]

Альтернативну урядовій точку зору на процеси, які відбувалися в ключовому для подальшої долі країни регіоні, сформулювали на 1-й конференції рудникових комітетів Донецького басейну, яка відбулася під проводом більшовиків у Дебальцево наприкінці вересня – на початку жовтня. Основними причинами економічних негараздів логічно назвали війну, дикунські методи видобутку вугілля, відсутність підготовчих робіт, низьку заробітну плату, напівголодне існування робітників. До цього долучили і чинники цілком політичного характеру, а саме: відмову власників та керівників залучати робітників до вирішення виробничих питань, а також «індиферентне ставлення адміністрації рудників до виконання своїх службових обов’язків, втечу зі своїх посад та залишення… рудників на милість долі».[247]

Як свідчать статистичні дані, зменшення валового видобутку донецького вугілля в 1917 р. порівняно з 1913 р. становило менше 2%. Натомість вивезення палива в лютому – вересні зменьшилося на 20%, у жовтні – до 66% від рівня 1916 р., тобто склало 55% видобутку. Головний винуватець – керівництво Катерининської залізниці, якою вивозилася основна маса донецького палива. Наслідок – наперед визначене подальше радикальне падіння промислового виробництва зокрема та економічної активності взагалі. Суха статистика свідчить: падіння виробництва як на промислових, так і на добувних підприємствах набуло незворотного характеру. Найбільш яскравий приклад – підприємства металургійної промисловості – хребет економіки країни, які визначали рівень її техніко-економічного розвитку взагалі. Хоча рівень організаційно-технічного забезпечення металургійних гігантів, розташованих на території Південно-Західного краю, був у цілому вищий за інші, все одно і тут спостерігалися як низький ступінь механізації робіт, так і технологічна відсталість. Навіть ті підприємства-гіганти, які споруджувалися головним чином іноземними інвесторами, були розраховані на використання передовсім дешевої робочої сили. Красномовний факт: за 1900—1917 рр. в Імперії не збудували жодного нового заводу чорної металургії; жодне з існуючих підприємств не зазнало істотної реконструкції діючих потужностей, обладнання не оновлювалося, ручна праця не механізовувалася. Станом на 1917 р. морально та фізично застаріле обладнання було зношене на 35—40%[248]. Наслідок не забарився чекати на себе: виплавка чавуну та виробництво готового прокату в 1917 р. порівняно з 1913 р. скоротилися майже на третину. Механізму контролю за використанням готової продукції у воюючій країні так і не було створено. Існуюча система розподілу являла собою сприятливе середовище для відкритих зловживань з поставками, крадіжок, спекуляцій[249]. Відомий економіст В. Гриневецький кваліфікував її «рішучо невдало централізованою і чисто бюрократичною системою»[250]. Принагідно зауважимо, що це одна з найбільш поміркованих оцінок, які ми зустрічали. Зауважимо також, що будь-які спроби внести будь-які зміни до неї блокувалися особисто головою Особливої наради з оборони П. Пальчинським, як це мало місце у випадку з діями Уповноваженого з металу на Півдні Росії.[251]

Наслідок: 21 жовтня уряд видає черговий циркуляр про скорочення норм поставок металу на останні два місяці поточного року[252]. Наслідок: закриття нових виробничих потужностей, збільшення кількості безробітних робітників промислових підприємств до 5000 тис. по країні, у т. ч. до 104 тис. на території самопроголошеної на той час УНР[253]. Буквально напередодні трагічних подій жовтня в Петрограді уряд оголосив про запровадження нових твердих цін на чорні метали та вироби з них[254]. Наслідок: новий стрибок цін на продовольство та товари першої необхідності. На порядок денний знову постало питання підвищення заробітної плати, що неминуче вело до нового зростання рівня інфляції тощо. У листопаді 1917 р. – уже після більшовицького путчу і повалення Тимчасового уряду – світ побачив черговий номер харківського часопису «Горнозаводское дело», який редагував видатний організатор важкої індустрії, лідер заводчиків та фабрикантів країни М. Ф. фон Дітмар, який, власне, і формулював погляди вугільних та металургійних магнатів країни. У статті «Теперішнє та майбутнє російської промисловості», зокрема, відзначалося: «російська промисловість перебуває в теперішньому часі в стані повної руїни та розкладу…». Причинами такого стану справ називалися війна, амортизація обладнання, а також те, що «стихійний та руйнівний початок в революції ще не поступився місцем органічному творчому початку». Висновки робилися такі: по-перше, існуючий апарат контролю та керівництва промисловою діяльністю є неефективним; по-друге, «здійснення соціалістичних методів лікування нашої промислової кризи означає невідворотність загибелі всієї російської промисловості»[255]. Але попри всі, навіть самі розумні висновки кваліфікованих експертів, ситуація розвивалася вже неконтрольовано: наростали процеси руйнації єдиного економічного, територіального та адміністративно-управлінського просторів, системи грошового обігу, витіснення його натуральним обміном, лавоподібно скорочувалося виробництво та збільшувалося безробіття, критично підвищився градус соціальної напруги в суспільстві.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.