Глава XV. Ксюша

Глава XV. Ксюша

Вони мовчки лежали в ліжку й уважно вивчали стелю, наче десь там нагорі завитим курсивом от-от випливе відповідь на неозвучене питання кожного з них: як жити далі?

Коли стало ясно, що жодного штурму Солегорська не буде, бо «жидобандерівскі карателі, послані київською хунтою»: а) не готові воювати в місті і б) не готові воювати в принципі, — Олексій отримав від редакції дозвіл повернутися до Києва, щоби відпочити й «перезарядити свою обойму».

Ксюша його не дочекалася й повернулася в Даллас рейсом через Франкфурт, бо, мовляв, не може пропустити візит до лікаря, «нічого-серйозного-жіночі-справи». Вони дуже мило поговорили по телефону, запевнили одне одного у вічному коханні й у тому, що безмежно сумують одне за одним, що, загалом, і було чистою правдою.

Коли він зателефонував до Ніки з Харкова (саме тоді найкращий друг Орловський, що сам потрапив до диркінського розстрільного списку і втік із Солегірська, привіз Олексію його речі і, найголовніше, камери), та просто відповіла:

— Моя подруга поїхала до батьків на тиждень. Ти можеш зупинитися в мене, якщо хочеш.

Саме це «якщо хочеш» — перевірена й безвідмовна зброя жіночого шантажу — і переважило всі інші розмисли. Олексій зупинився в неї, хоч у готелі мав заброньований номер. Він зв’язався по телефону з ресепшн і попросив чергову ні з ким не з’єднувати його, сказати, що «в них на поверсі щось із лінією», і попросити того, хто телефонуватиме, набрати його мобільний український номер.

Тож у маленькій затишній квартирі на Тарасівці, у центрі Києва, на широкому зручному ліжку Олексій і Ніка суворо виконували настанови його редакції — «перезаряджали обойму».

Усе бурне, фізичне, біологічне, емоційне, з відкиданням черевичків, зриванням одягу, покривала, ковдри, простирадла, подушок, із криками, стогонами й навіть сльозами було вже позаду. Вони вже встигли віддихатися. Почуття трохи притупилися. І розум знову почав ставити одне й те ж кляте питання: що далі?

Час простих відповідей закінчився. Почався час простих питань. Він, зазвичай, завжди настає відразу після love-making, як темний ранок після світлої ночі. Можна, звісно, ось так, в обіймах одне одного, провести ще годину, ще ніч, іще день. Та все одно рано чи пізно доведеться відповідати на телефонні дзвінки, дзвонити самому, брехати, з’ясовувати, дивитися у ванній собі в очі й обов’язково читати собі вголос осоружну коротку мораль: «Який же ти козел!».

Найстрашніше та найнеприємніше — це з’ясувати все із самим собою, коли всі карти розкриті й крити нема чим. Олексій зазирнув собі в очі. Зрозумів раптом, що немає жодної заповіді, яку б він не порушив. Відвів погляд і повернувся до кімнати, де його, сивого, одруженого мужика, люблячого чоловіка, що розміняв шостий десяток, досвідченого журналіста з глибокими шрамами на тілі й у душі, чекала в ліжку дівчинка, віком молодша за його сина. Яку він хотів, за якою сумував, заради якої повернувся до Києва. У якій йому подобалося все і від якої він не міг відірватися. Там, у ванній, коли дивився в дзеркало, він, як злочинець на суді, виступив перед самим собою з черговим безмовним останнім словом: «Я люблю свою дружину, я не можу без неї жити. Я обожнюю Ніку. Я не можу жити без неї. А тепер кидайте в мене каміння…».

«Но знаешь, хоть Бога к себе призови, разве можно понять что-нибудь в любви?..»[171] Олексій дуже любив цю пісню Булата Шалвовича й часто співав її Ксюші й друзям, але лише зараз зрозумів, у чому зізнавався поет і про що він співав…

Він поцілував Ніку в губи, потім ліг поряд на живіт і обхопив руками подушку. Вона піднялася, сіла на нього, охопивши його боки своїми колінами, і почала водити руками по його спині, вгору й униз.

— А що це в тебе за два круглі шрами, ось тут? Наче опіки.

— Я в дитинстві був хирлявим хлопчиком і потерпав від фурункулів. Мама купувала мені пивні дріжджі.

— Зрозуміло. А що таке пивні дріжджі?

— Це неможливо пояснити. Ніко, мила моя, якщо вже ти це робиш, чи не могла б ти випустити кігтики, як кицька, і почухати мені під правою лопаткою. Ага, ось так. Трохи вище, трішечки нижче.

— Слухай, їжачок, може, тобі в лазню сходити?

— Я щойно звідти.

Обидва засміялися зі старого анекдоту. Це був той період стосунків, коли ніщо не дратує, нічого не приїдається, коли можна все. Він повернувся до неї лицем, руками затримав її…

Двічі дзвонив телефон, але він не брав слухавку.

Коли вона нарешті накричалася, так, що мешканці будинку мали б викликати міліцію, вона так і залишилася над ним, випроставшись, заклавши руки за голову. Сам він досі не міг віддихатися й мовчки, не відриваючись, у всіх значеннях цього слова, дивився знизу, як піднімаються й опускаються її груди.

— Тобі добре зі мною? — поставила вона зрештою класичне риторичне питання.

— Дуже. А тобі?

— А ти як гадаєш? Інакше мене б тут не було.

— Дуже тобі дякую за шефство над Ксюшею, поки вона була тут.

— Нема за що. Вона така класна, така жива, справжня. Така красива. На нас із нею на вулиці озиралися.

— Ти сама красуня, не прибідняйся. На тебе й без неї озираються, як я встиг помітити.

— Ну, гаразд. Хай буде, як ти кажеш.

— Так і є. Про що ви з нею говорили?

— Це наш жіночий секретик.

— І все-таки?

— Про тебе, мій сивий юначе. Про тебе, коханого.

— І що вона сказала?

— Що ти найкращий чоловік на світі.

— Сподіваюся, ти не кивала у відповідь?

— Я сказала, що ти неймовірний професіонал. І ми обидві реготали. Ми випили забагато шампанського в «Канапі». Потім п’яні гуляли по Андріївському узвозу. Я показала їй дім Булгакова. Наступного дня водила її в Лавру, а ще через день ми їздили в «Межигір’я». Ти кохаєш її?

— Так.

— А мене?

— Тебе обожнюю.

— Ага, її ти кохаєш, а мене обожнюєш. А в чому різниця?

— Ні в чому.

— Так ти кохаєш мене чи лише обожнюєш?

— І те й інше.

— Отже, ти кохаєш двох. Я так не можу.

— Усі люди кохають по-різному.

— Я скасувала весілля.

— Чому?

— Тому що я кохаю тебе.

— Хіба ти не кохаєш Степана?

— Кохала, та перекохала.

— Так он чому він поліз до мене битися…

У цей момент знову задзвонив його телефон. Це була Ксюша.

— Так, кохана, як добре, що ти зателефонувала.

Ніка підвелася з ліжка, загорнулася в широкий рушник і повільно, хитаючись, пішла в душ, не забувши озирнутися у дверях.

— Я дзвонила тобі двічі, — сказала Ксюша. Зв’язок був не дуже, але голос її все одно здався йому дивним, не таким бадьорим і теплим, як завжди.

— О, так, тепер я бачу. Я вимикав телефон, коли летів із Дніпропетровська, і забув увімкнути.

— Але він у тебе дзвонив.

— Це український МТС, він так працює.

— Я телефонувала в готель, там сказали, що на твоєму поверсі щось із лінією.

— Так, після пожежі в сусідньому будинку тут на двох поверхах досі не працює лінія.

— Мені сказали, що на одному. Утім, неважливо. Ти де?

— Як де, у номері своєму. Редагую портфоліо на предмет чергової премії.

— Чудово. Ти можеш відірватися від редагування портфоліо й вислухати мене?

— Я слухаю тебе, кохана.

— Альошо, у мене пухлина.

— Яка пухлина?

— Найімовірніше, злоякісна. Аналізи ще не готові.

— Пухлина чого?

— Шлунку.

За годину Олексій був у Бориспільському аеропорті, очікуючи рейс на Париж, аби потім долетіти до Нью-Йорка й звідти до Далласа. Довелося купити бізнес-клас.

З Парижа Олексій подзвонив Ксюші:

— Я кохаю тебе. Усе буде добре.

Нічого доброго не було. Пухлина виявилася неоперабельною. Четверта стадія. Найгірший рак із можливих — низькодиференційований. Майже на три чверті шлунку. Майже без симптомів. Неймовірно. Так, була відрижка після їжі. Але це треба бути американцем, щоби бігти з відрижкою до лікаря. Так, Ксюша худла. Але вона дотримувалася посту щозими й щовесни, не через релігійний фанатизм, а заради здоров’я.

Ну трохи більше схудла, ніж зазвичай.

Болі й відчуття швидкого насичення їжею почалися тільки наприкінці квітня. Найкращий американський онколог сказав, що оперувати не можна. Буде лише гірше. Уся надія тільки на ударну хіміотерапію.

Три тижні в лікарні. Крапельниці й таблетки. Син Арсеній, його дружина Джейн і Олексій змінювали одне одного біля її ліжка. Ксюша танула на очах.

У перерві між першою й другою хімією Ксюшу привезли додому. Вона ще ходила, але їй дедалі важче було ковтати їжу.

Одного разу, повернувшись із крамниці, Олексій застав її у своєму кабінеті. Вона сиділа, не ворухнувшись і не обертаючись, навпроти його увімкненого комп’ютера.

— Любий, нам доведеться з’ясувати стосунки, — сказала вона майже байдуже.

Ідучи, він забув закрити пошту й вимкнути комп’ютер. На екрані світилося їхнє останнє листування з Нікою.

Ніка: «Я обожнюю тебе».

Олексій: «Я теж».

— Вибач, я не хотіла залазити в твою пошту. — так само відчужено сказала Ксюша, дедалі більше схожа на свою тінь. — Я хотіла подивитися погоду.

Вона повернулася до нього й подивилася так, як ніколи ще не дивилася.

— Як ти міг? Я так тебе кохала. Так вірила тобі.

— Це було один раз. Так вийшло. Була війна.

— У тебе було двадцять п’ять війн. І завжди так виходило? Я мала здогадатися ще в Києві, коли вона сказала, що ти «справжній професіонал». Так, Альошо, ти справжній професіонал, і не лише б…дства, але й брехні.

Він почув від неї матюк уперше й востаннє в житті.

— Прости мені. Це була помилка. Емоційний зрив. Війна. Ксюшо, прости мені.

Він сів перед нею й уткнувся головою їй у коліна. Вона почала автоматично гладити його волосся. Потім зупинилася. Відвела руку.

— Бог простить. Я не хочу більше жити.

Ксюша заридала й закашлялася. Олексій подав хустинку. Ксюша надривно кашляла й випльовувала в хустинку частинки пухлини, яка розпадалася. Він стояв поруч і обіймав її. Їй сказали: це гарний знак, що пухлина розпадається, — отже, хімія діє. Йому лікар сказав, що це кінець.

Коли напад минув, вона раптом різко піднялася, обійняла його й закричала йому на вухо:

— Я кохаю тебе, я кохаю тебе! Врятуй мене, врятуй!

Він одніс її в ліжко, і вони знову були щасливі разом.

Коли вона заснула, Олексій вийшов у двір і набрав Ніку. Та відразу взяла слухавку.

— Так, коханий. Ну, як у вас справи? Як Ксенія? Їй краще?

— Ксенія помирає.

— Як же це? За що? Чому? — Ніка заплакала в слухавку, і її сльози були щирі.

— Ніка.

— Так, коханий? — Олексій чув, як вона сякалася в хустинку.

— Вона знає про нас. Мені довелося їй усе розповісти.

Ніка перестала плакати, довго мовчала, потім, нарешті, вимовила таким тоном, якого він від неї ніколи не чув, наче його вухо доторкнулося до крижаної криці:

— Це дуже жорстоко щодо до неї. Це дуже жорстоко щодо мене. Більше ніколи мені не дзвони. — І вимкнула телефон.

Він спробував передзвонити, але почув автовідповідач, що говорив так само крижаним тоном: «У абонента не лишилося місця для запису повідомлень».

* * *

Як дивовижно часом підвішене життя — на такій тонесенькій ниточці, що багато, якщо не більшість, подій у житті відбуваються абсолютно випадково. І часом шанси на те, що щось відбудеться, мізерні, і подія видається абсолютним дивом. Але дива трапляються.

У далекому 87-му році, спекотного й задушливого московського серпня, він повернувся з офіцерських таборів — засмаглий, зубастий, підтягнутий, мускулястий і веселий. Він не був тверезий жодного дня цього літа.

Якщо бути до кінця чесним, він не був тверезим жодного дня відтоді, як повернувся з армії в 1984 році та вступив до священного ІКАА, Інститута країн Азії й Африки при МДУ, який зазвичай всі називали по-старому — Інститутом східних мов.

На третій парі, а іноді й на другій він був уже фактично й хімічно напідпитку, і решта дня, а дні тоді були нескінченні, складалася з портвейну, дівчат, гітари, портвейну, дівчат, жінок, портвейну й знову дівчат. Або жінок. Утім, під вечір ця непевна грань стиралася начисто.

Уранці, ніби нічого й не було, він пробігав свої п’ять кілометрів берегом Хімкінського водосховища, робив свої коронні тридцять шість підйомів із переворотом на турніку й не мав ані найменшого уявлення про те, що таке похмілля. У його жилах замість крові був портвейн, а в голові були тільки дівчата й жінки, або навпаки, і більше взагалі нічого.

Цього серпневого вечора він випивав зі своїм приятелем Сашком Філімоновим у маленькій потайній комірчині. Двері до комірчини відчинялися через стінку шафи в диспетчерській готелю «Супутник», де Сашко, його однокурсник, що через здоров’я відкосив від таборів, підробляв черговим.

Сашко відлучився на годинку в якихось справах (бігав по портвейн; за тих билинних радянських часів портвейн не лише був найпопулярнішим напоєм передової радянської молоді, але й зазвичай несподівано закінчувався на найцікавішому місці). Сидячи в зашаф’ї, він прийняв кілька телефонних дзвінків за Сашка і, сам того ще не розуміючи, став володарем інформації, яка вже за кілька хвилин переверне все його життя й життя інших людей.

Невдовзі Сашко повернувся, пиятика продовжилася, і от уже забігав-заковзав нестійкий палець по Раях, Наташах, Оленках і Ольгах у засмальцьованому записнику, але тут у головній кімнаті раптом утворилася чиясь присутність у вигляді стукоту в двері, шелесту кроків і сукні.

Сашко вийшов із шафи й долучився до розмови з невідомої дівчиною, яку цікавив час прильоту гурту німецьких туристів із ФРН. Сашко не знав про це анічогісінько.

Його друг, що володів тією самою інформацією, отриманою під час короткої телефонної бесіди з невстановленою особою, гучно вигукнув із шафи: «Їм скасували рейс з Іркутська. Вони завтра прилітають, о цій же порі».

— Ой, а хто там у вас у шафі? — живо, з непідробним інтересом спитала гостя.

— Це в нас песик балакучий у шафі живе, — пожартував Сашко.

— А цього вашого песика часом звуть не Альоша Молчанов? — наполегливо і з якоюсь надією в голосі вела далі дівчина.

Заінтригований Альоша, похитуючись, вийшов із шафи. Після вигуків, сповнених подиву, захвату, насолоди, передчуття й обіцянок, міцних обіймів і дружніх, але в процесі перетворюваних на щось нове, взаємних поцілунків, дівчина-гід-перекладач, а за сумісництвом писана красуня, далека родичка Льва Толстого й просто комсомолка-спортсменка, яку звали Таня, була затягнута до шафи. І після того, як Сашко ще разок зганяв за портвейном, бенкет продовжився.

Таня й Олексій ходили до одного дитячого садочка (вона навіть пам’ятала, як він очолював у садочку гонки на горщиках — історичний епізод, що зовсім випав із його пам’яті), а потім навчалися шість років у паралельних класах, аж допоки його сім’я не переїхала до іншого району. Одного разу, років у тринадцять, вони двома класами ходили в похід. Там біля вогнища Альоша співав усі поспіль пісні Висоцького, поки зірвав голос на «Парусі», який «порвали». «Каюсь, каюсь, каюсь…» — хрипів Альоша, і всі дівчата включно з Танею дивилися на нього схвильованими, якшо не закоханими очима. Кожній із них цієї миті хотілося зануритися рукою в його пишні кучері…

І волею випадку й долі після тривалої розлуки Тані судилося впізнати в кількох словах, що долинули з шафи, знайомі хрипаві нотки Альошиного голосу.

Після трьох годин, двох пляшок портвейну, двадцяти поцілунків, тисячі анекдотів і моря спогадів Таня й Альоша мчали з Південно-Західної, самі, у темному салоні інтуристського автобусу. Його виписав задля цього Сашко незадовго до остаточної втрати свідомості. Мчали вони крізь темну дощову Москву на вулицю Правди, у будинок з ідіотичним, але нестерпно символічним номером 1/2, де для Олексія назавжди й безповоротно закінчувалася перша п’яна половина його життя та починалася друга, не надто тверезіша, звісно, але зовсім інша, сповнена кохання, щастя й найрізноманітніших супутніх проблем.

Сувора Танина мама, удова, викладач гірничого інституту, була у відпустці в Криму. Танина сестра Ксюша, на два роки молодша за неї, теж була у відпустці, в Абхазії. А Танин трирічний син від першого швидкоплинного шлюбу, Єгорка, відпочивав і лікував слабкі легені в санаторії в підмосковному Звенигороді. Таким чином, у розпорядженні заново віднайдених, але зі швидко мінливим статусом друзів дитинства було трикімнатне… ліжко, гаряча вода, три пляшки портвейну та дві «Кассісу», — і вся решта ночі, що тривала ще два чи три дні.

Якоїсь рідкісної миті просвітлення посеред алкогольно-тестостеронового сп’яніння, коли Альоша, похитуючись, вибрався в довгий коридор, він раптом зустрів там граційно сором’язливу тінь рудоволосої дівчинки, яка втиснулася в стіну, наче намагаючись пройти крізь неї спиною й назавжди зникнути з його життя, як геній швидкоплинного видіння. Так відбулася перша зустріч Альоші та Ксюши, тієї самої Таниної молодшої сестри.

Через кілька днів після остаточного пробудження Таня повідомила Альоші, що вона їде у відрядження, і попросила за її відсутності навідати Єгорку, що нудився в санаторії під Москвою. До слова, запальний Альоша на той момент уже встиг зробити Тані пропозицію руки й серця, і Таня мала вибрати між ним і десятком інших женихів, що оббивали пороги будинку першої красуні Москви.

Вибір вона, звісно, уже зробила, і зрозумію який, але заявила, що повідомить своє рішення за тиждень, після повернення з поїздки. У цьому «конкурсі», звісно, не працював принцип fair play, оскільки Альоша вже певний час безвилазно перебував, так би мовити, усередині дому й мав неспростовну перевагу практично свого поля перед тими претендентами на руку, які маялися від невизначеності назовні.

На час їхньої розмови й передачі доленосних інструкцій на кухню нечутно ввійшла, а точніше, впливла повітрям, наче в режимі уповільненої зйомки, легка, граційна, хоч і трохи заспана, ботічеллівська Ксюша, що складалася переважно з веснянок, вогняно-рудого волосся й підсліпуватих очей за товстими скельцями окулярів.

І тут Таня зробила фатальну помилку: вона недооцінила підступність Альоші, її рідної сестри та Долі. Вона спитала Ксюшу, яка обожнювала Єгорку й за частої відсутності Тані виховувала його, як рідного сина, чи не хоче та за компанію з Альошею з’їздити у Звенигород. Ксюша, з якої моментально злетів сон, змінившись, щоправда, певним трепетом, без роздумів погодилася.

Таня, не відчуваючи підступу, не вагаючись і не думаючи про наслідки, радісно розцілувала обох і зникла за дверима, духами дишачи й туманами.

Альоша нарешті поїхав додому в Тушино, де сказав мамі, що одружується. Мама перехрестилася й зварила йому пельмені. Уранці наступного дня спекотний п’яний серпень змінився на прохолодний тверезий вересень. Ксюша й Олексій, як і було домовлено, зустрілися біля Білоруського вокзалу (обидва прийшли хвилина в хвилину), звідки й вирушили порожньою електричкою в бік Звенигорода, попередньо припасши газети й журнали з кросвордами у привокзальному кіоску «Союздрук».

Дорогою Олексій демонстрував освіченість, а Ксюша, не підводячи очей, вписувала нерівні літерки в рівні клітинки. А за «пропиленим дряпаним склом» тим часом миготіли станції з дурнуватими назвами — Робітниче селище, Тестівська…

У звенигородському дитячому санаторії оголосили карантин, і Єгорку можна було побачити лише через високе вікно на першому поверсі пошарпаної старовинної будівлі ядучо-салатового кольору. Ксюша стояла, залізши на Альошине коліно, і спілкувалася з Єгоркою через скло. Альоша, своєю чергою, бережно підтримував Ксюшу за талію й інші частини спини для стійкості конструкції, й вони обидва вже починали відчувати ці зростаючі вольти й ампери електричних розрядів, що сполучали їхні тіла, життя й долі того прохолодного вересневого опівдня.

Через півгодини вони вже сиділи в якійсь звенигородській «склянці». Сміялися, пили тепле «Советское шампанское» на Альошині останні кишенькові (інших у нього ніколи й не було) гроші та були щасливі. Так само, як і всі наступні двадцять сім років.

Мов одна мить, минув тиждень, і коли Таня повернулася, Ксюша чесно розповіла їй про те, що сталося. Таня суворо подивилася їй в очі й сказала тоном схвильовано-гарного гіда-перекладача: «Ксюша, ти збожеволіла! Подивися на нього! Йому ж у голові самі жінки й випивка! Він же тебе за тиждень покине!».

«Танюшо, навіть якщо він кине мене через тиждень, я буду щаслива всю решту життя», — вимовила Ксюша тремтячим голосом, і веснянки попливли наввипередки її блідим, схвильованим обличчям…

* * *

Двадцять сім років потому, помираючи в найкращому техаському онкологічному шпиталі, Ксюша, неймовірно виснажена й схудла за короткий час хвороби, але досі така ж молода й гарна, неслухняними пальцями набирала повідомлення для Альоші. Той вийшов із лікарні чогось перекусити в сусідній В.В.Q.-забігайлівці.

Допиваючи свій еспресо без цукру, Олексій прочитав повідомлення від Ксюші, у якому було тільки одне слово — Zvenigorod!

Коли він повернувся до Ксюшиної палати й вона отямилася від забуття, то найперше спитав її про це дивне смс в одне слово.

Ксюша взяла його руку своїми довгими, холодними й висхлими пальцями, з яких уже давно сповзли всі кільця й персні, притисла її до своєї ще холоднішої щоки й прошепотіла: «Хоч ти нічого і не пам’ятаєш, я все одно так кохаю тебе, дурника!».

Ксюша померла наприкінці червня в нього на руках. Її поховали на затишному зеленому просторому кладовищі неподалік їхнього будинку. Навколо не було ні хрестів, ні надгробків. Лише суворі могильні плити.

На її сірій мармуровій плиті ви карбувано два імені: Ксенія Верховська, дати народження й смерті, та Олексій Молчанов, дата народження…

* * *

Через дев’ять днів Ніка та Степан повінчалися в Михайлівському соборі в Києві. Степан був у парадній військовій формі, вона в стриманій чорній сукні. Церемонія теж була сувора, як і сукня нареченої, і найменше нагадувала весілля. З гостей були тільки родичі. Наступного дня Степан повернувся до себе на війну.