Глава II. Ніка

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Глава II. Ніка

30 листопада 2013 року, Київ

Олексій прилетів у Київ на перекладних із Далласа 30 листопада, вдень. Думав пробути з тиждень, змінити заслаблого фотографа, спробувати галушок, сала, горілки й усього, що належить гурманам на цьому клапті землі, який уже понад рік не світився в новинах, ніби його взагалі не було.

Не брав із собою нічого серйозного. Ні броника, ні каски. Після недавніх важких відряджень у Лівію й Сирію чи міг він, досвідчений військовий журналіст, уявити, що не полетить назад ані за тиждень, ані за місяць, ані за півроку? Що його звичайний авіаквиток насправді був не в Київ, а на одну з найдивовижніших, найтрагічніших і найнеобов’язковіших воєн його життя? І, власне, квиток в один кінець.

Він добре знав Україну, Київ, товаришував із багатьма українськими фотографами й не тільки. Чи міг він тоді уявити, що приїхав у найсправжнісіньку війну? Війну між Росією й Україною.

Олексієві йшов п’ятдесят перший рік. Сам він почувався, як то кажуть, у розквіті сил, власне, як і десять років тому, і двадцять. Іншими словами, його розквіт явно затягнувся. Постійна робота на свіжому повітрі війни тримала його форму, і він видавався років на сорок, не більше. Середній на зріст, худорлявий, добре скроєний. Із правильними рисами, глибокими сіро-голубими очима, прямим, майже римським носом і обрамленим сивуватою тижневою поростю ротом. Олексій міг пишатися своєю хвилястою, гарно де-не-де посивілою густою шевелюрою, якій багато знайомих дівчат і жінок навіть заздрили.

Іноді він сам собі нагадував персонажа з плаката американської морської піхоти в старому анекдоті: «Вступай до наших лав! Мандруй світом! Зустрічай цікавих людей! Убивай їх!».

Олексій збирався поспіхом, без особливих тривог. Ксюша допомагала йому складати валізу, акуратно пакуючи сорочки й штани. Нещодавно вона підфарбувала волосся й знову була майже такою ж вогняно-рудою, як двадцять шість років тому, коли вони, випадково зустрівшись, уже не розходилися й вірили, що, як у казці, щасливо доживуть разом до глибокої старості й помруть в один день.

Вони взагалі мало думали про смерть чи хвороби, хоча Олексієве серце починало давати збої. Лікарі переконували, що турбуватися не варто, якщо вчасно вживати правильні ліки від аритмії. Він і вживав — і насолоджувався життям. З нею. А вона — з ним.

Якщо в їхній сім’ї хто й хворів, то це завжди був Олексій (а ще два легкі поранення, контузії, два відрізані пальці — дрібниці). Ксюша була ніби зроблена з криці. Висока, струнка, спортивна, вона бігала на лижах (коли ще жили в Росії) і підтюпцем (уТехасі), завжди швидше від Олексія, по-доброму терпляче чекаючи його на лісових підйомах, і поворотах, і спусках.

У шістнадцять років Ксюша вже була майстром спорту зі спортивної гімнастики — в СРСР це було вагомим досягненням в одному з найпрестижніших видів спорту.

Потім вона пішла в легку атлетику, бігала й стрибала, вступила до інституту на хімію, потім зустріла Олексія й присвятила себе цілковито йому…

Одного разу, вертаючи серед ночі з вечірки, вони спускалися в довгий підземний перехід під Ленінградським проспектом біля Ажурного магазину в Москві. Олексій, сам дуже підшофе, раптом сказав Ксюші, що більше не може тягти на собі її «гарне безживне тіло».

— Я? П-п-п-п’яна? Д-д-дивись!

Ксюша підхопила свою широку спідницю й пішла колесом від початку й до кінця переходу — дарма що туфлі на підборах, — ані разу не зачепившись і не згубивши темпу. На останньому піруеті, ніби в стрибку через коня, вона твердо стада на обидві ноги й балетно розвела руки — навіть не захекавшись.

Стояла в кінці тунелю ледь помітна, тонким зникаючим обрисом із рудою хмарою на голові. Вони ледь добігли до дому, власне, до ліжка. Чи навіть не зовсім добігли. Він уже не пам’ятав дрібниць. Пам’ятав, що любив її без тями.

Пам’ятав, як вони читали одне одному книги вголос, як реготали, просто каталися по підлозі, коли Олексій театрально намагався читати сцену допиту капітана Міляги із «Пригод Чонкіна» («Іх бін арбайтен ін руссіш гестапо»).

Пам’ятав, як їздили по гриби вихідними у Тверську область, за 250 км від Москви — чотири години туди, чотири назад. Щоби просто посидіти на березі річки, подивитися на низьку присадкувату церкву з іржавим дахом по той бік. Щоб їсти смачні Ксюшині пироги з капустою і закручені нею ж в особливому солодкому маринаді хрумкі огірочки, запиваючи цей сніданок на траві гарячою кавою із Ксюшиного термоса і чаєм «Лапсанг сушонг» з Олексієвого. Ксюша сміючись відсовувалася від нього — мовляв, його чай тхне онучами. Що вона взагалі розуміла… в онучах?

Це були незабутні мандрівки на його «тиху батьківщину», як казав Олексій, цитуючи улюбленого Ніколая Рубцова. Вони сиділи звільна, тихо й спокійно щасливі, на березі, на тому ж місці, де Олексій ще десятирічним хлопчаком перепливав річку, загрібаючи однією рукою. Як Чапаєв. Другою високо над головою тримав корзинку з одягом і кедами, зв’язаними шнурками. Здолавши стометрову річку, швидко вдягався і на цілий день ішов у безкраїй сосновий ліс, де збирав гриби, їв ягоди й пив зимну воду з лісового струмка.

Надвечір, коли сонце відкидало з корабельних сосен довжелезні тіні, він із повним кошиком сідав на розпечений сонцем білий мох, вивалював свою здобич, сортував гриби й акуратно складав їх назад, один до одного. Спершу, аж на денце, — великі, криві й непоказні, потім міцненькі, а малі й гарненькі — зверху гіркою. І вже на готовий натюрморт підкладав для краси гілочку малини з бузковими, набухлими соком ягодами. Кожна така корзинка була мистецьким витвором.

Він знав у лісі кожну стежинку, кожен струмочок і горбочок, знав усі до одного грибні місця — де підосичники ростуть, де білі, де лисички, де хрумкі рижики із зеленкуватою шляпкою й рудою краплею на зрізі. Знав, де наїсться чорниць, де зустріне змію, де лося, де відчує різкий, як у страшній казці, запах справжнього звіра — ведмедя.

Раз він бачив по той бік болітця, як хижак діловито й статечно їв із куща малину. Льошка стояв, мов прикипів, і не міг зрушити, заворожений цією величезною яскраво-коричневою кошлатою спиною звіра метрах у тридцяти-сорока.

Увечері, виходячи з лісу, він зустрічав сільських баб у хустках і довгих платтях, пістряво поплямованих різнобарвними вицвілими латками. Вони сидіти на березі, чекаючи перевозу, а поряд стояли три- й п’ятилітрові жерстяні бідони, повні чорниць і голубиць, які вони називали якось непристойно — гонобобель.

Серед них, було, стрічався один мужик, дід Комар (Комаров). Довгий, худий як жердина, глухий сивий стариган, що взимку й улітку франтив у тій самій гімнастерці та військовому козацькому кашкеті зразка 1914 року. Попри старість і неміч, він мав особливу військову поставу. Дід Комар воював «на німецьких фронтах» Першої світової, де був «отруєний газами».

Підсліпуватий дід набирав повний величезний кошик червивих і трухлявих різнокольорових — жовтих, червоних, синіх і коричневих — сироїжок, які тільки й міг побачити під ногами. Годував ними корову й теля.

Так вони всі й сиділи годину чи дві на крутому піщаному березі. Чекали, доки перевізник Микола, що мав ногу з цілого шматка дерева, помітить їх і зволить припливти по них на своїй довгій широкій плоскодонці. Суденце було не фарбоване, а лише промащене й смачно пахнуло дьогтем. Він перевозив їх назад у село, по гривенику кожну бабу, і задарма Комара й Альошу. Перед переїздом дядя Коля завжди влаштовував шоу: з протилежного боку протяжно кричав: «А де ж ви взимку були-и-и-и-и?».

Микола «веслував» короткими змахами, не нахиляючись ні вперед, ні назад. Пливли хвилин десять, не менше. Баби, від яких смачно й заманливо пахло потом, молоком і трохи сечею, сміялися й просили Альошу заспівати. Голос у нього був гучний, не по-дитячому сильний, і він задоволено тягнув: «Из-за-а о-о-ост-рова на (какой-то там) стре-ежень…»[9], — сам не дуже розуміючи, про що веде.

Широка річка луною розносила його заливний спів униз течією, назустріч заходу. Баба поряд, молодша, років тридцяти — тридцяти п’яти, гладила своєю синьою від чорниць рукою його скуйовджені вітром кучері. Добра м’яка рука її, міцний пряний жіночий аромат, тепло її багатого плоттю тугого стегна, яким вона тулилася до його кісточок, — одне з найсильніших сексуальних переживань Льошиного дитинства.

Як хотілося йому без упину пливти човном із цією молодою бабою, вткнутися їй у пелену й не розлучатися ніколи! Ось це й була його «тиха батьківщина». Ця річка, ці гриби, ягоди, цей пряний запах водоростей, ведмідь із кавалками жиру й м’язів на лиснючій спині, тепла молода баба, що долонею пестить його гриву…

Тепер від цього всього лишилися тільки «тот же лес, тот же воздух и та же вода»…

Уже батьком, а потім — ніби зразу — і дідусем, Олексій, хоч як намагався, так і не міг утямити: як батьки, наїжджаючи у відпустці його провідати, дозволяли хлопцеві пливти самому через таку широку й холодну річку, цілими днями пропадати в цьому густому-дрімучому лісі? Як його відпускала добра бабуся Поліна Трохимівна, у якої він жив усе літо й мусив щосуботи проти волі своєї паритися у вистеленій соломою щойно пропаленій печі, з якої ось таки взяли й вилетіли почорнілі від сажі гуси-лебеді, змахуючи своїми важкими крилами? Він досі пам’ятав запах керосинки з промащеним ґнотиком.

Електрику провели туди лише в 1976-му. Віковічне село на крутому березі річки Медведиці потроху вимерло, як і тисячі інших довкола, у щасливі й ситі газпромівські часи, так і не дочекавшись газифікації всія Руси.

А річка лишилася та сама, і примарне село з похиленими сірими хатами, дахами з почорнілої дранки й бездонними дірками ще видно було по той бік.

Знелюдніло тамтешнє життя страшенно. Спочатку мужиків повбивали на війні, потім ті, хто вижив, спилися. Потім здохли худі колгоспні корови. Потім зажмурився сам колгосп. Потім вічні баби, залишившись самі на крутому березі, перебралися-таки — хто на кладовище, хто в міста до дітей. І село саме тепер нагадувало цвинтар, де покинутий храм світив вибитими дверима й скельцями малих вікон, і крива берізка росла прямо з маківки.

Твань і болото жабине

Там, де купався колись.

Тиха моя батьківщино,

Я тебе в серці проніс[10].

В один із таких чарівних днів у них із Ксюшею знову був повен кошик акуратно, як тоді, викладених білих і підосичників. Ксюша купалася голяка в крижаній воді. Довго з насолодою плавала до середини річки й назад.

Коли сильні Ксюшині руки принесли її назад, на спині, і вона піднімалася з водяної піни, як Ботічеллева Венера, — уся в крупних краплях, що стікали по грудях із тугими рожевими сосками, по мускулястому животу до бажаного світло-рудого трикутничка, — Олексій схопився, пішов їй назустріч із великим махровим рушником. Витер її всю, потім раптом скинув свій одяг і обняв її сильне прохолодне тіло…

Років п’ятнадцять тому вони із Ксюшею змушені були перебратися жити до Америки, обравши мале техаське містечко Коринф. Там поблизу, у Дентоні, передмісті Далласа, навчався їхній син Арсеній. UNT, Університет Північного Техаса, славився хіба своїм випускником — відомим солістом ще більш відомої групи Eagles.

До музики Арсеній не вдався, тому вчився бізнесу. І саме там, де цього вчитися варто, — в Америці. За кілька наступних років він зробив успішну кар’єру брокера й уже не потребував допомоги батьків. Радше сам прагнув допомогти їм. Мав щасливий шлюб із американкою ірландського походження, що подарувала Олексієві та Ксюші двох чарівних онуків.

Тепер тієї річки, грибів і ягід у них не було. Та був свій басейн із блакитною водою, на бортику якого вони сиділи того вечора в теплому промінні вечірнього техаського сонця.

В одній руці вона тримала тонку довгу сигарету із цівкою смачного ароматного диму доброго тютюну, у другій — високий бокал із червоним австралійським «Ширазом». Він сидів поруч у глибокому шезлонгу з келихом крижаного мозельського рислінгу. Життя, типу, вдалося. Але обоє сумували за його річкою, за своїм прохолодним щастям на її самотньому березі.

По телеку за годину починалася трансляція матчу його улюблених Mavericks[11], а ще треба було дозбирати речі для поїздки, щоб уже не морочитися вранці.

Вони разом об’їхали півсвіту, зустрічаючи холодний вогненний світанок в Ісландії, мандруючи з важезними рюкзаками в Забайкаллі й милуючись північним сяєвом у Лапландії. Вони обидва однаково тяжіли до північної природи, лиж, лазні.

Вони кохали одне одного, як кохають у французьких романах і в американському кіно, а їхні розставання через постійні небезпечні відрядження Олексія лише посилювали це взаємне тяжіння.

Ними милувалися перехожі на вулицях, знайомі та друзі заздрили їхньому щастю — хто чорною, а хто білою заздрістю.

Олексій гарно грав на семиструнній гітарі, любив виконувати пісні Висоцького, Окуджави, Візбора, Городницького й Галича. Ксюша не підспівувала через відсутність музичного слуху, але обожнювала слухати й часто вечорами просила його зіграти й заспівати.

В одному популярному радянському фільмі закохані гуляють заспаним ранковим містом, а на горизонті піднімаються такі величезні чорні цифри — 1941. Більше хлопець і дівчина не зустрічаються. Героїня гине. На війні.

Так і Льошина героїня загинула. Тільки на війні була не вона, а він. Цілий довгий рік. І загинула вона, безмежно хвилюючись за нього, думаючи про нього, перебираючи його страшні воєнні фотографії й молячись за його здоров’я й удачу.

Вона врятувала його цим своїм чеканням, своїм коханням, своїми молитвами, забувши про себе. А сама згоріла вщент.

Коли він був на війні в Іраку в 2003 році, а Ксюша тимчасово повернулась у Москву, щоби «бути ближче до нього», багато російських журналістів, його друзі та знайомі, часто їхали назад до Росії, змінюючи одне одного. З кожним він надсилав додому латунний чи мідний старовинного вигляду чайничок або глечик із чорненою арабською в’яззю на боках. А сам і далі лишався на тій затяжній блискавичній війні. Коли він сказав їй, що не може повернутися до Москви, а полетить одразу до Америки, вони мчали туди навперейми, хто кого зустріне.

Рижик (так називали її рідні, і так із любов’ю він сам її кликав) уже чекала його там із цілою колекцією різноманітного арабського посуду.

Вона приїхала на два дні раніше і, чекаючи його повернення, сиділа два вечори у вітальні, милуючись їхньою новою колекцією, перебираючи предмети, наче намагаючись уловити тепло його рук, розглядала його воєнні фото в газеті й тихо плакала.

Помираючи від швидко прогресуючого рака шлунку в липні 2014 року, свого останнього дня вона теж просила його заспівати. Під привезену з дому гітару Олексій співав кілька годин поспіль усі пісні, які вони знали. Вона раптом підняла висушену хворобою руку, усміхнулася самими очима й прошепотіла: «Милий, ти вже другим колом пішов».

Через кілька хвилин вона померла. Тижнем раніше їй виповнилося сорок вісім років.

А поки що, в листопаді 2013-го, ніщо не віщувало біди. Вони спокійно розсталися. Вона зайнялася хатніми й іншими необов’язковими справами та очікувала його побачити, як і було обіцяно, за тиждень.

Опівночі 30 листопада він стояв на мрячному Хрещатику в центрі Києва і з сумом дивився на жалюгідну замерзаючу групку з п’ятдесяти, не більше, молодих людей, хлопців і дівчат студентського віку. Все, що лишилося від кількох сотень демонстрантів, які вимагали відставки президента Віктора Януковича.

Неподалік нудилися десятки київських міліціонерів, членів спеціального загону «Беркут», покликаного запобігати, лупити й не пускати. Того доленосного вечора вони до пори до часу не виконували ні першого, ні другого, ні третього і, мляво переступаючи з ноги на ногу, постукували одне одного й самих себе кийками по латах і щитах, аби зігрітися.

Студенти, схоже, теж обнімалися зі своїми дівчатками переважно теж для того, щоби зігрітися. Для цього ж, певно, вони час від часу співали хором гімн України. У них тоді навіть палок і каміння не було, вже не кажучи про щось серйозніше.

Нездійснена мирна антиурядова революція (або так званий другий Майдан), здавалося, понуро пленталася до свого банального завершення. Майже всі журналісти до першої години ночі розійшлися по своїх готелях і строчили нудні історії для третьої сторінки на шістсот стандартних слів, надсилали похмурі ніякі фотографії й готувалися до від’їзду. Політичний коїтус інтеруптус[12] на Хрещатику з приводу непідписання Асоціації з Європою — першого кроку до остаточного розриву з колишнім СРСР — їх більше не надихав.

О третій ранку Олексій зрозумів, що з іноземних фотографів на майдані залишився він один.

Якась душевна тривога ледь чутною луною того, що називають внутрішнім голосом або інтуїцією, умовляла його лишитися. І річ була не тільки в «Беркуті», ряди якого раптом почали енергійно перешиковуватися все ближче й ближче до студентів, а в незрозумілому незвичному хвилюванні, яке дедалі зростало й пояснити причину якого він не міг.

Так часом трапляється: варто тобі несподівано подумати про когось далекого, про знайомого чи знайому, яких давно не бачив, — і раптом, за кілька кроків, на наступному перехресті ти зустрічаєшся з ним або з нею. Чи не є це непрямим доказом існування певної незвіданої енергії простору, яка пов’язує нас одне з одним постійно, яка збурює нас і готує до якоїсь події чи зустрічі?

Люди бентежаться, не довіряючи своїм передчуттям, і майже ніколи не здатні вчасно перекласти людською мовою цю містичну азбуку Морзе. Не чують загрози, не дослухаються попереджень згори, збоку чи знизу…

Коли менти, вдягнені в усе чорне, опустили свої заборола, підняли щити й кийки в бойове положення та клином рушили на студентів, Олексій зрозумів, що має робити. Він побіг за ними. При цьому він усвідомлював, що в отриманих ним сигналах було ще дещо, значно більш важливе й значуще, ніж побиття, яке нарешті почалося в об’єктиві його камери.

Олексій одразу опинився в самій гущі подій. «Беркутівці» працювали мовчки, по-діловому швидко й зосереджено. Беззахисні молоді люди намагалися тікати, збиваючи одне одного з ніг. Кийки методично піднімалися й опускалися, вгрузаючи в плоть, ламаючи кістки, розбиваючи голови. Берці — високі формені армійські бутси з тупими кованими носками — смачно і з відтяжкою стикалися з тілами, руками, ногами й головами лежачих без розбору.

Олексій раптом відчув якісь бризки на своєму обличчі. Провів лівою рукою по щоці, відвів руку й побачив кров.

Він зупинився на секунду, тильною стороною долоні похапцем витер обличчя і… побачив її.

Вона сиділа на колінах, випроставшись і відхилившись трохи назад, то закидаючи голову, то хитаючи нею з боку в бік, наче в трансі.

З-під її темних локонів, збитих ударом кийка, на високий лоб і вниз по обличчю стікала кров. Фігура дівчини відбивалася темним силуетом у калюжі перед нею, у відблисках туманного світла ліхтарів. Очі її були заплющені.

Олексій опустився перед нею на коліна й зробив кілька close-up[13] кадрів практично впритул, очікуючи, що вона ось-ось отямиться й розплющить очі.

Кількома секундами пізніше так і сталося. Її очі й губи одночасно привідкрилися, наче вона прошепотіла щось, молитву чи благання.

Олексій натиснув на гашетку й зробив дев’ять золотих кадрів. Клацання камери змусило дівчину знову заплющитися та зіщулитися, наче в очікуванні нового удару.

Несподівано для самого себе Олексій раптом вирішив з’ясувати, наскільки серйозно розсічена голова дівчини й чи може він надати їй першу допомогу. Він потягся рукою до її обличчя. Очі дівчини швидко розплющилися, вона щосили смикнула головою, піймала ротом руку Олексія й буквально прокусила її.

Він відсмикнув руку, озирнувся й побачив міліціонера, який біг до них із кийком наперевіс. Олексій жваво, натренованим рухом перехопив ремінь камери кілька разів так, аби вона стала ніби частиною зап’ястя, обома руками обхопив дівчину, повалив її на асфальт, притримуючи їй голову ззаду однією рукою, і накрив, як міг, своїм тілом.

Спопеляючий біль вистрілив спочатку в шию, потім у потилицю, коли кийок двічі опустився на нього з усього розмаху.

— Коля, Коля, йо… твою мать, то ж журналіст! Кинь його. Пакуй краще оно того хлопчика! — крикнув хтось менту, який старанно клепав спину Олексія кийком.

Удари припинилися. Стукіт підків об бруківку швидко віддалявся. Неподалік хтось верещав, кричав і плакав. Побиття тривало.

Олексій ще кілька секунд міцно притискав дівчину до асфальту. Потім різко скочив на ноги й допоміг підвестися їй, притягнувши до себе. На той момент вона вже зрозуміла, що відбувається, і не заважала Олексію тягти її за собою вниз, у бік Європейської площі.

Дівчина бігла поруч, міцно стискаючи його пальці своєю маленькою холодною долонькою.

З травмпункту, де їй наклали кілька швів і визначили, що струсу мозку нема й вона житиме, вони пішли відзначити цю оптимістичну новину в цілодобовий ресторан, який називався просто — «Мафія».

Звідти між двома великими портвейнами Олексій послав у редакцію те саме фото Ніки — так звали дівчину. Одразу після появи на сайті фото блискавично перекупили всі основні новинні служби й газети. Це був класичний ексклюзив. На ранок закривавлена Ніка, що безслівно волала до небес, облетіла весь світ і надовго стала символічною візитною карткою всіх наступних драматичних і героїчних перипетій протистояння на Майдані.

«Як тобі пощастило з моделлю, Льошику! Будь обережний, коханий!» — написала йому двозначне смс Ксюша, щойно фото Ніки з’явилося на сайті The Los Angeles Herald — великої американської газети, в редакції якої Олексій працював штатним фотографом протягом останніх двадцяти чи близько того років.

Між тим Олексій і Ніка вже пару годин вели жваву бесіду в «Мафії». Олексій навіть забув про свій jet lag[14]. Говорила переважно вона. Олексій швидко дізнався, що їй лише двадцять два роки, родом вона з Володимира-Волинського (цікаво, його взагалі можна знайти на Google maps чи Yandex-картах?) Вона була студенткою останнього курсу філологічного факультету Київського національного університету.

Її очі були великі й блискучі, «устричного» кольору, за її власним визначенням. Її голос був соковитий і дзвінкий. Таким, напевно, співають українські народні пісні. Але Ніка не співала. «Слуху нема», — сказала вона тим самим глибоким голосом, майже контральто, який неодмінно зачіпає якісь чоловічі струни, змушуючи ще раз уважніше придивитися до обличчя співбесідниці.

Ніка була трохи нижчою від середнього зросту. Її навряд чи можна було назвати худорлявою, але й від зайвої ваги вона явно не потерпала. Лице з чистою смаглявою шкірою без жодного гриму, з акуратним прямим носиком, чуттєвим ротом і постійною усмішкою, що відкривала рівний ряд білих аж сяючих зубів, випромінювало органічний, не напускний позитив, незважаючи на всі, більш ніж драматичні події, що передували цій зустрічі.

В усьому її вигляді було щось невловно східне або південне. «Я дівчину зустрів, півмісяцем брова…»

Ніка говорила російською дуже добре, іноді, щоправда, з кумедними вкрапленнями виразної української інтонації, на кшталт світла на полотнах Куїнджі, і з теплими просторічними українськими конструкціями, на зразок «они смеялись с меня».

Вона ідеально відповідала радянському кіношному образу першої подруги головної героїні — бадьора, відкрита, щира, енергійна, позитивна, відмінниця, передовичка, комсомолка, спортсменка й просто красуня.

Від неї променився той природний аромат здорової молодої жінки, який нема потреби маскувати навіть найкращими парфумами.

Одягнута була простенько, легко. Джинси, тепер діряві на подряпаному колінці, светрик із комірцем під горло. Курточка з капюшоном. Жодної біжутерії ні на шиї, ні на пальцях, лише дві натуральні перлини в маленьких рівних вушках. «Подарунок нареченого», — гордо сказала вона й зайшлася своїм соковитим сміхом. Чи то правда, чи то жарт. Олексія, що не спав уже понад добу, цей сміх разом із портвейном окутував теплотою й комфортом, які відчуваєш від зустрічі з близькою людиною, з любим другом…

Олексій усміхнувся й підняв келих.

Вона пила крижаний «Просекко», без угаву говорила про своє життя, навчання, подруг, Київ, політику, жартувала й сміялася. Викид адреналіну робив свою справу. При цьому Ніка встигла обдзвонити друзів і з’ясувати, що багато студентів були затримані й провели решту ночі в міліції, дехто потрапив у лікарню, і що марш протесту на Хрещатику вже призначений на першу годину дня 1 грудня.

Вони розійшлися близько восьмої ранку. Він рушив пішки у свій готель «Дніпро» — класичну відрижку совка, починаючи з обслуговування й закінчуючи ціною скибочок білого й чорного хліба, указаною в ресторанному меню.

Ніка поїхала на таксі в однокімнатну квартиру, яку знімала разом із подругою на Тарасівці, теж у центрі, поруч, як вона кумедно висловилася, «за ботсадом». Саме так. Ботсад, Кабмін, облвобл…

Уже біля дверей готелю Олексій раптом прикро зрозумів, що вони не обмінялися телефонами.

— «Где эта улица, где этот дом? Где эта барышня, что я влюблен?» — наспівував він у ліфті собі під носа дурнувату пісеньку з не менш дурнуватого радянського кіно про бидло-героя на прізвисько Максим[15]. Ліфт повільно й рипучо віз його на одинадцятий поверх, і тут він згадав, що не відповів на Ксюшине смс і забув їй подзвонити.

Йому раптом почала трохи саднити кисть лівої руки, між великим і вказівним пальцями, де зубки Ніки залишили свій слід.

Він згадав, що Ніка при ньому теж не дзвонила своєму «нареченому»…