Глава XIV. Наталія Сергіївна
Глава XIV. Наталія Сергіївна
18 січня 2015 року. Краснокам’янський аеропорт
Сніг випав вранці й пролежав до опівдня. Кіборги навіть у сніжки встигли пограти в тумані до першого обстрілу. Потім налетів «Град», і зима навколо знову перетворилася на непролазну й смертельну осінь.
В Аеропорті чергували й воювали переважно на другому поверсі. Воювали з третім, як говорили кіборги. На третій просочилися «таргани»-сепари. Навіть другий частково був уже сепарським. За товстою стіною, що й досі стояла, хоч і мала пролом завбільшки в половину дверей, уже були сепари. Одне слово, комунальна квартира, не нудно, як пожартував недавно Сєргєїч.
На першому теж не тільки відпочивали, але й воювали. І з сепарами в підвалі, і з тими, які йшли в атаку навпростець зліткою. Після того як на початку січня чеченці приїхали в Аеропорт, вони кілька разів ходили «в психічну», потім припинили. Утрати мали великі, або просто самі втомилися від свого «Аллаху акбар!».
Кіборги готували їжу на пальниках прямо на постах на першому поверсі. Збиралися по троє-четверо й кип’ятили воду, консерви гріли. Синій вогник пальника зігріти, звісно, нікого не міг, але на нього все одно було тепло дивитися.
Як жартували в Аеропорті, кіборгможе невідривно дивитися на три речі — воду, вогонь і на те, як інші воюють. Ідеальним об’єктом спостереження був сам новий термінал.
— Він далі Красного Каменя не піде, — продовжував політичну дискусію Дмитро, позивний «Людоїд», математик із Вінниці (от звідки там математики й нащо, тим паче з таким позивним?). — Йому не потрібна вся Україна. Самі порахуйте. У нього зараз удома рейтинг вісімдесят шість відсотків, а якщо він захопить Україну, то додасть іще сорок мільйонів. Відкинь десять відсотків ватників[154]. Решта дев’яносто відсотків інакше, як х…лом, його взагалі не називають. І рейтинг у нього тоді відразу п…данеться до шістдесяти — сімдесяти відсотків. Воно йому треба?
Троє інших бійців, що протягували руки до пальника, кивали. З «людоїдською» математикою не посперечаєшся.
— А навіщо йому тоді Донбас? — запитав боєць років сорока з косим шрамом через всю ліву щоку, який був помітний навіть крізь кіптяву. — Через вугілля, чи як?
— На фіга йому твоє вугілля, у нього газу завалися, — сказав Скерцо, дістаючи з продуктового мішка коробочку з чаями й обираючи пакетик. — Йому Донбас потрібний як димова завіса. Побуцаємося на Донбасі, побуцаємося, а там, дивись, за рік-півтора сякий-такий мирок укладемо. А про Крим наче як забули. Поїзд пішов. Гудбай, Америка. Головне, щоби не було війни, вакаримас ка?[155]
— Андрій, у вас на прикладі вирізано ім’я Юля, — Олексій спитав закіптюженого зі шрамом. — Дружина?
— Ні, я розлучений, — відповів Андрій, колишній електрик із Дніпра (так усі називали Дніпропетровськ), а тепер старшина-розвідник із позивним «Електрик». — Цю Юлю ніколи не забуду. От багато хто одне одного питає, за що, мовляв, воюємо. От я особисто знаю, за що чи за кого. За Юлю.
— Тимошенко, чи що? — спитав Панас, і всі навколо «вогнища», включно з Олексієм і самим Електриком, розсміялися.
— Та ні, звісно, — вів далі оповідь Електрик. — Юлі цій зараз років п’ять, а було чотири. У Славному це було. Приїхали ми туди минулого вересня. Зайняли оборону. Накопали собі окопів, бліндажів… Почали знайомитися з місцевим населенням. Я підібрав на вулиці молоденьку кішку. Одного ока не було, друге підгнивало. Я їй заварював чистотіл і цим розчином і чайними пакетиками промивав ?чко. Зараз кицька вже виховує своїх кошенят.
Але в мене була помічниця! Маленька чотирирічна дівчинка Юля. Вона приходила щоранку рівно о шостій. Говорила, хто рано встає, тому Бог дає! І допомагала мені лікувати кішку. Годувала нас виноградом, пиріжками та козиним молоком. Одного разу о шостій сорок п’ять нас із Сигнального почали обстрілювати сто двадцяті[156]. Ми вчотирьох — кицька, Юля, я та кулеметник — кілька годин відсиджувалися в бліндажі. Незважаючи на переляк, кішка й малявка заснули. Після обстрілу я їх, сонних, і передав мамі, з рук на руки. А до цього маму під час обстрілу хлопці перехопили й засунули в інший бліндаж. Вона бігла за дочкою. Ридала там весь обстріл, вирватися намагалася. Через два дні Юля з кицькою виїхали. Відтоді в мене на прикладі вирізано «Юля». На пам’ять. Оце так.
Усі мовчали. Олексію підкотив до горла комок, очі стали вологі. Згадався їхній із Ксюшею кіт Вася. Сибіряк. Вісімнадцять років прожив із ними. Розумничок був винятковий. Усіх мишей на дачі переловив. Шерсть густа, блакитна, а на грудях біла манишка, і шкарпеточки білі на всіх чотирьох лапах. Прийде вранці й тихесенько лапкою з утягнутими кігтиками — хап його по обличчю. Олексій вдає, що спить. Тоді він до Ксюші. І теж лапкою — бах по шоці. Несильно так. Вона прокинеться й скаже: «Зайчику ти мій сіренький, дай лапку». Він сидить, не дає. Вона знову попросить. Він витягне лапку, наче послугу робить, а вона візьме її рукою й підніметься легко й ефірно, наче Вася її підняв. І піде годувати його. Він мурчить так, що весь дім трясеться…
«А тепер ні Васі, ні Ксюші. Одна війна й цей Аеропорт клятий. Скільки народу навколо тебе, Альоша, повбивало, а ти живесенький, жодної подряпинки. Не забув, навіщо приїхав сюди?» — «Не забув. Просто звик уже й хочу дізнатися, чим усе закінчиться». — «А хіба зараз не знаєш, що всіх уб’ють?» — «Знаю, але буду з ними до кінця. Якщо пощастить…» — «Пощастить? А іншого слова в тебе нема?»
Такий внутрішній діалог трохи відволік Олексія від загальної розмови, а тим часом Панас розповідав свою історію зі світу тварин.
— …у Пісках почався мінометний обстріл. Так, дрібниці… вісімдесятки[157] били. А ми якраз пішли в магазин, хоч так його й важко назвати. П’ятиповерховий дім… підвал у під’їзді… хотілося пива! У дворі лежала стара східноєвропейська вівчарка, а за три метри від неї гралися чотири кошенятка. А тут саме цей обстріл. Так вона під час обстрілу всіх цих кошенят перетягла за шкірку в підвал.
— А нам собака у Водяному тягав курей і зайців, — радісно повідомив Свєтік, щасливий із того, що він теж має воєнний спогад про тварин. — Вівчар такий здоровезний. Усі звали його Барон. Господарі його, може, виїхали, коли обстріли почалися, може, покинули, може, забрати не встигли, може, вбило їх — не знаю, а Барон прибився до нас. І хто йому таке ім’я дав, ми не знали, але він відгукувався. Такий пес був розумний. Щоранку приносив нам звідкись то курку, то зайця. Ми йому за це тушонку із сухпайка віддавали. Було, прокидаєшся в окопі, а над бруствером уже голова Барона стирчить. Із зайцем у зубах. З курми все ясно, але як і де він зайців ловив, ніхто не знає! Він так і загинув, коли курку нам ніс. Пряме потрапляння. Дві міни одна за іншою. Ні від нього, ні від курки нічого не лишилося.
Усі знову притихли. І раптом одночасно підвели голови. Почули жалісне котяче нявкання. Не може бути! Звідки він тут? Але чули всі, а не хтось один, отже, не здалося. Перезирнулися, прислухалися. Нявкання долинало з дальньої частини оранжевого залу, над якою якраз і була та сама секція, зайнята сепарами й відділена стіною від кіборгів на другому поверсі.
Олексій підвівся. Навів телевік 70—200 на звук і побачив маленьке чорне пухнасте кошеня, що копирсалося на якихось уламках. Кошеня й далі жалісно нявкало і якось неприродно трусило лапкою.
— Піду, принесу його, — Свєтік скочив, перекинув автомат через плече.
— Чека-а-ай, чекай-но, — наводячи камеру, повільно промовив Олексій. — Що за..?
До лапки кошеняті була прив’язана линва, яка йшла нагору до діри в стелі завбільшки метр на півтора. Линва світилася в тих місцях, де на неї падали слабкі промені світла з проломів у стінах і вибитих вікон.
— Це пастка, хлопці, — упевнено промовив нарешті Олексій, наче лікар, що ставить остаточний діагноз. — Я цей фокус в Афгані бачив. Там один хитрий таліб двох морпіхів таким чином завалив із другого поверху.
У 2001-му в Мазарі-Шарифі на півночі Афганістану ув’язнені таліби влаштували бунт, заволоділи зброєю, була справжня бійня. Урешті-решт, американські морпіхи їх усіх поклали. Але було спекотно, це Олексій добре запам’ятав.
Зараз теж було б спекотно, якби не було так холодно.
— Так, Свєтік, Панас, Людоїд, Скерцо, мухою хапайте «мухи», — коротко й тихо наказав Електрик. — Підійдемо до діри метрів на десять і за моєю командою пи…данемо цю замануху відразу з п’яти сторін. Усе ясно?
— Плюс, плюс, — відповів за всіх Панас, і вп’ятьох вони кинулися до підвіконня, під яким лежали гранатомети.
Підійшли, наче в уповільненому кунг-фу. Особливо органічно це виходило у Скерцо. Він був без каски, і косичка на потилиці робила його схожим на ніндзя. «Ні, радше на черепашку-ніндзя», — не встиг подумати Олексій, як Електрик дав команду — і всі п’ятеро майже одночасно вистрілили з «мух» по отвору в стелі.
Вибухи, дим, пил… На підлозі лежав мертвий переламаний стрілець, весь у чорному. Поряд валялася снайперська гвинтівка СВД.
Кошенятка накрила плита, що впала зі стелі, з неї стирчали обламані кінці арматури.
Коли плиту трохи підняли й витягли кошеня, Свєтік довго грів його. Грів руками та своїм диханням, але той так і не ожив. Свєтік відрізав линву з лапки, відніс його в дальній кут зали й поховав під камінням. Снайпера винесли на злітку й залишили поки там. Почався затяжний стрілецький бій між поверхами вгору-вниз і через злітку вперед-назад…
* * *
18 січня 2014 року. Потяг Москва — Харків
Наталія Сергіївна випросталася, відклала книжку й почала шукати очима Сергійка, намагаючись розгледіти рідну голову серед сотень, якщо не тисяч людських голів у воді й на пляжі.
Навколо переважно були діти. Вони сміялися, кричали, верещали, кидали м’яч, ганяли одне за одним, бризкалися, пірнали з головою в баранці мутних морських хвиль, будували фортеці з піску, грали в бадмінтон і просто лежали, гріючись у теплих променях білого сонця, що непорушно повисло над морем.
Наталія Сергіївна не могла знайти його в натовпі, хоч як намагалася. Вона почала хвилюватися й уже була вирішила йти до моря шукати його, коли мокрий дрижачий чоловічок притиснувся до неї ззаду, обхопив руками її голову — і крижані долоньки гострими піщинками обпекли щастям її обличчя.
Щастя повернулося до Наталії Сергіївни рівно на мить — і випурхнуло, як невидимий птах, у зачинене вікно купе, за яким пливли дерева, дерева, танки, танки, гармати, гармати, дерева, дерева, зелені брезентові вантажівки й знову танки, танки, танки. Потяг Москва — Харків надсадно гудів, наближаючись до російсько-українського кордону.
Товста книжка, яку вона безуспішно намагалася читати, так і лежала розгорнутою на тій самій сторінці. Жінка розрізняла там лише літери, літери, літери й краплі своїх нескінченних сліз, що застеляли їй очі.
Вислів «виплакати всі очі» вже не підходив. У неї це не виходило вже кілька днів, відтоді, як вона відкрила у Фейсбуці сторінку українського офіцера-танкіста й знайшла там фото військового квитка Сергійка й те… інше фото…
Вона гнала від себе цю картинку, але та наче приклеїлася до її обличчя, затуляючи очі й заважаючи дихати. І навіть коли вона відривала її від обличчя і, зібгану, відкидала вбік, картинка розгорталася, здіймалася в повітря й у смертельному піке знов і знов атакувала її. А якщо Наталії Сергіївні вдавалося задрімати, вона засинала з цим фото перед очима й прокидалася разом із ним.
— Вам же сказали русским языком, что ваш сын был уволен в запас по истечению срока службы и покинул расположение части, — повторив сухий, наче в’ялена корюшка, капітан із високими залисинами по боках стриженої, з безбарвним волоссям голови, з так само безбарвними очима й вузьким ротом, який за кольором не відрізнявся від усього блідого, неживого, як маска, обличчя. — Вот приказ о его увольнении, а вот его подпись. Вам сделать копию?[158]
— Но Сережа звонил мне не так давно, — знову спробувала заперечити Наталія Сергіївна, наче сподіваючись, що капітану Риб’ячому Оку раптом урветься терпець, він відчинить коричневі двері за своєю спиною, і звідти вийде, ні, вибіжить її хлопчик. Її єдиний син, її Сергійко — красивий, стрункий, у випрасуваній новій формі, зі своїм звичним прищиком на підборідді — і обійме її, і вони вже ніколи не розлучаться. — Он сказал, что находится на учениях в Ростовской области. Он ничего не говорил ни про какое увольнение в запас. Говорил, что еще на год остается по контракту. Мы еще чуть не поссорились. Я говорю: зачем? Он говорит, обстановка такая. Какая обстановка? Что у нас, война что ли?[159]
— Я повторяю, что говорю вам только то, что мне известно из имеющихся в нашем распоряжении документов, — капітан відвернувся й почав вдавати, що перебирає якісь вицвілі картонні папки. Тисячі цих папок містилися в нескінченних ящиках, що заповнювали півстіни праворуч від нього, поряд із маленьким вимкненим допотопним, вкритим пилом комп’ютером. — Может, он и хотел остаться по контракту, да передумал. Я не знал его лично, но мне известно, что он не докладывал, куда намерен направиться по окончании воинской службы. Все причитающееся ему денежное довольствие за последний месяц он получил. Вот его расписка[160].
— Но вот, пожалуйста, посмотрите на это. — Наталія Сергіївна дістала з простої замшевої сумочки (перший подарунок Сергійка їй на сорокап’ятиріччя) складений аркуш паперу, розгорнула його тремтливими пальцями. Це були роздруківки її вхідних і вихідних телефонних дзвінків за минулі два місяці. — Последние семь звонков Сережи, до того как его номер перестал отвечать. Вот, отмечены как «Укртелеком»[161].
Капітан відвів рукою протягнутий папірець і сухо, але довірливо промовив:
— Ростовская область граничитс Украиной. В некоторых местах на территории России действует украинская мобильная связь, а в Украине, наоборот, российская. В этом нет ничего удивительного. Меня даже жена спрашивает. Говорит: почему ты мне с Украины звонишь? Тут у всех такая путаница. Хорошо, что в деньгах разницы нет, как говорят[162].
Він зазирнув їй в очі й запитав, як міг зображуючи делікатність:
— А может, он к девушке поехал или к друзьям? Молодежь, знаете, какая, веселятся себе. Забудут все. И мать родную[163].
Наталія Сергіївна склала аркуш, опустила голову й пішла до дверей, підносячи до очей хустинку. У дверях озирнулася й спитала:
— Я могу встретиться с его прямым начальником или с командиром части?[164]
— Конечно, можете, — в’ялена корюшка витиснула з себе подо- бизну усмішки. — Они сейчас все на учениях. Вві сколько будете в городе?[165]
— Я сегодня уезжаю[166].
— Хорошо, я вам позвоню, когда они вернутся[167].
Наталія Сергіївна, підтягнута, струнка жінка, навіть без косметики видавалася молодшою за свої роки. Вона працювала рентгенологом в обласній лікарні у Воронежі. Була гарним лікарем, виконувала свою роботу чесно, але від грошей за знімки не відмовлялася, і кожні 500, а то й тисячу рублів на день, на додачу до 16 тисяч рублів на місяць, відкладала на спеціальний рахунок — Сергійкові на весілля.
Подруги й колеги по роботі жартували, що вона така молода, бо працює з радіацією. Але вона знала, що видавалася, як видавалася, бо була щаслива. Повністю розчинилася в Сергійкові. Він був її єдиним другом. Вона не нав’язувала себе йому, не опікала його надокучливо й щосекунди, але завжди думала лише про нього й жила тільки для нього. І ось він зник. «Звільнився в запас».
Вона ніколи не забуде, як колись, у десятому класі, Сергійко прибіг додому щасливий, аж сяяв.
— Мамо, мамочко, привітай мене, — ще з дверей закричав він. — Я єдиний з класу пройшов медкомісію! Придатний до стройової!
— Дурнику ти мій маленький, — обняла його мати й повела на кухню, де вони їли вареники з вишнями й запивали їх індійським чаєм.
Сергійко перестав дзвонити їй у середині грудня. Вона тиждень жодної ночі не спала як слід. Телефонувала в його десантну частину в Прстов. Не могла додзвонитися. Поїхала в Прстов. З’ясувалося, що вся частина разом зі штабом передислокована в Ростов.
Наприкінці грудня в Ростові відбулася ця жахлива розмова з капітаном у відділі кадрів Південного округу, куди була прикомандирована Сергійкова частина.
Уранці вона від’їжджала потягом назад, у Воронеж. До кого вона могла звернутися? Де шукати сина? Звернулася до міліції за місцем мешкання. Ті прийняли заяву, сказали, що зв’яжуться. Глухо.
Життя її обірвалося, зненацька перетворилося на минуле, яке вона гортала й гортала, наче книжку, перед очима. Книжку, яку вона знала напам’ять, але гортала знов і знову. У цій книжці Сергійко був живий, здоровий і радісний, яким він завжди й був. Вступав до МДУ на журналістику, не пройшов. Забрали в армію. В армії йому все подобалося, він обожнював стрибки з парашутом, йому припала до смаку навіть ранкова пробіжка.
Ось як він описав її в одному зі своїх торішніх листів: «Ми біжимо порожньою вулицею. Шоста ранку. Усі мешканці ще сплять. Холодно. Але не нам. У всіх нас голий торс, нам тепло, тому що ми всі разом, ціла колона, крок у крок. Під ногами тріщать порцелянові блюдця калюж…»
— «Порцелянові блюдця калюж…» Хлопчику мій… Хлопчику мій…
Вона випустила лист на підлогу. Знову розплакалася. БатькоСергійка нічого не знав. Вони розійшлися ще до того, як Сергійко народився. У нього інша сім’я, двоє дітей. Сергійко з ним зрідка спілкувався. Вона — ні, хоча він і допомагав час від часу.
«Ну подзвоню я йому… — думала вона. — Ну що він може зробити? Звичайний провінційний хірург…»
Майже місяць минув, як порожній сон. Вона телефонувала в штаб округу. Частина досі була на навчаннях. Міліція мовчала. Вона туди перестала дзвонити. На роботі їй подовжили відпустку ще на два тижні.
І ось дзвінок із Києва.
— Вас турбує Дар’я Чутковаз ГГ, «Головної газети», спеціальний кореспондент у Києві.
— Напевне, ви помилилися.
— Ви Наталія Сергіївна?
— Так, а в чому річ? — серце відбійним молотком застукало в скронях. На лобі виступив холодний піт. Одразу. Вмить. Закапав струмочком.
— Прийміть мої співчуття, — сказала журналістка. — Чи могли б ми з вами трохи поговорити?
Наталія Сергіївна випустила слухавку, осіла на підлогу, наче розпалася на атоми. Знепритомніла.
Отямившись, випила води й відразу передзвонила на київський номер.
— Ради Бога, простіть мені, — заголосила журналістка. — Я думала, ви знаєте…
Вони говорили довго, кілька разів розмова переривалася. Щоразу Наталія Сергіївна потребувала трохи часу, щоби прийти до тями. Вона викликала «швидку». Гіпертонічний криз. Вона ніколи не скаржилася на тиск і вела здоровий спосіб життя. Навіть ходила в басейн чотири рази на тиждень.
Урешті після двох днів рваних розмов з’ясувалося, що якийсь український офіцер опублікував на своїй сторінці у Фейсбуці пост про те, що в Пісках біля Краснокам’янського аеропорту він знайшов на полі бою пораненого російського десантника, який помер у нього на руках. У померлого офіцер знайшов військовий квиток на ім’я Сергійка. І найголовніше, найстрашніше — він сфотографував тіло її вбитого сина й опублікував фото на своїй сторінці.
Пост мав заголовок «Лист російській матері» й закінчувався пафосним віршем Михайла Свєтлова «Італієць»:
Чорний хрестик беріг італійця.
Без узорів і глянцю, із криці
Його викував дід для онука,
Щоб і горе минало, й розпука.
Ти, що зріс під неапольським сонцем,
Що шукав у російській сторонці?
Чим тобі не вгодила широка
Твоя рідна славетна затока?
Я, тебе під Моздоком убивши,
Про вулкан себе мріями тішив.
Я, на Волзі купаючись вволю,
Так хотів покататись в гондолі.
Але ж я не прийшов з пістолетом
Італійців хапати в лабети.
Не приносив я зброю смертельну
У священні краї Рафаеля.
Я стріляв там, де я народився,
Де складав із товаришем пісню,
Де билини, співанки весільні
Без перекладу всім зрозумілі.
Чи досліджував пильно чужинець
Біля Дону розкішну рослинність?
Нашу землю — прекрасну Росію —
Хіба ти розорав і засіяв?
Ні, тебе привезли в ешелоні
Для загарбання дальніх колоній.
Щоб той хрестик зі скриньки фамільної
Виростав до масштабів могильного.
Ні, не дам батьківщину я вивезти,
Ліпше згину за неї в бою.
Я стріляю — й нема справедливості
Понад праведну кулю мою!
Ти не був тут повік. Та сьогодні
Розпростерлася в сніжних полях
Італійського неба безодня,
Запечатана в мертвих очах…[168]
«А я побачив сіре російське небо, запечатане в його мертвих очах», — написав власник сторінки капітан Андрій Калюжний.
Наступного дня Чуткова опублікувала в ГГ те, що вона назвала інтерв’ю, із заголовком «Мати негероя».
День потому посивілій і постарілій Наталії Сергіївні вже дзвонили з десяток російських та іноземних журналістів, але всім їм вона відмовила й відключила телефон.
Далі події продовжували розвиватися, як у поганому сні.
Чуткова дізналася номер телефону Калюжного, домовилася про його зустріч із Наталією Сергіївною в Харкові, звідки той погодився довезти її на місце «тимчасового поховання імовірно» її сина на окраїні Пісок.
Зустрівшись у Харкові, вони не обнялися, не потиснули рук. У машині їхали водій, Чуткова, Калюжний і вона. Наче крізь сон, вона слухала розповідь офіцера, поки «УАЗик» трясся по вибоїнах.
«Три танки «прасували» наші окопи, але ті викликали вогонь на себе, — розповідав Калюжний. — їх добряче накрило «Градом». Коли я під’їхав на своїй Т-64-ці, все було кінчено. Усі наші були вбиті, крім одного бійця, якого засипало землею, ми його відкопали. Три російські танки й два БТРи були підбиті та згоріли. Поряд лежали тіла російських солдат, посічені осколками. Я підійшов до першого з них, перевернув його, він ще дихав. Я дав йому води. Він плакав і кликав маму. Потім помер у мене на руках. Ми хотіли перевірити інші тіла, але тут нас накрив мінометний обстріл. Ми влізли в машину, затягли туди пораненого українського солдата й змушені були поїхати звідти.
Чуткова з палаючими від збудження очима записувала за ним кожне слово! Який матеріал! Знову перша шпальта!
Перед від’їздом Калюжний устиг своїм телефоном зробити фотографію загиблого, потім помістив її на Фейсбуці разом із фото його військового квитка. Через два дні після того бою Калюжний знову опинився у Пісках. Він спитав на передовій, що сталося з убитими росіянами, де тіла. Йому відповіли, що через масований багатогодинний обстріл тіла були самі поховані під шаром мерзлої землі, вибитої вибухами.
«Вони там зараз так і лежать», — закінчив розповідь Калюжний. Він покаже місце.
Наталія Сергіївна втратила свідомість, але швидко отямилася. «Просто заснула через втому», — сказала вона, і машина рушила далі.
У Красноармійську вони перелізли в БТР. Їхали до Водяного[169] півгодини під обстрілом.
Дорогою по броні щось цокотіло. Чуткова прикрила голову руками. Наталія Сергіївна сиділа незворушно.
Поки їхали, стемніло. Замість світу була війна, замість дня ніч. Наталія Сергіївна провела ніч без сну на першому поверсі якогось приватного будинку. Вона й не торкнулася запропонованого чаю з печивом. Не випускала з рук Сергійків військовий квиток. Гладила сухими пальцями його маленьку фотографію, наче намагалася викресати звідти іскорку його життя.
Поряд на підлозі хропли два солдатики на карематах, і Чуткова між ними, не роздягаючись, у теплій куртці, вовняній шапочці й джинсах, напившись чаю, горілки та коньяку.
Уранці прийшов Калюжний, бадьорий, поголений. Сказав, що в Пісках дуже небезпечно, але погодився сам відвезти туди Наталію Сергіївну. У БТРі більше не було місця, і похмільну журналістку, незважаючи на її істеричні протести й тупання ногами, так і залишили у Водяному.
Якби Наталія Сергіївна озирнулася навколо, коли вилізла з БТРа на підставлене коліно Калюжного, вона побачила б страшну картину: у Пісках, на окраїні Красного Каменя, де до війни жили тисячі людей, не було жодного цілого будинку. Усе було зруйновано. Як у Сталінграді.
Уже в БТРі на неї надягли невеликий бронежилет і каску, навпаки, явно не за розміром. На зруйнованій мінами й снарядами вулиці, що складалася переважно з мерзлого бруду, вона відчула, що нездатна в цьому панцирі й кроку зробити. Таким важким він їй здався.
«Терпи. Христос терпів і нам велів», — пролунав тихий голос із глибин її пам’яті. Цитата з якогось фільму.
«Що ж, от у мене свій хрест, — подумала вона й перехрестилася вперше в житті. — Буду нести його до Сергійка».
Поки Калюжний ходив по передовій, від бліндажа до бліндажа, з’ясовуючи, як дістатися до цього місця й чи можливо взагалі, наскільки це небезпечно, Наталія Сергіївна стояла, опершись спиною на холодну брудну сталь бронемашини. Раптом вона відчула, як щось м’яке й тепле треться об її ногу.
Вона опустила погляд і побачила білого, неймовірно брудного лабрадора, який сидів біля її ніг і дивився на неї відданими очима.
— Це наша Аліна, — сказав приземкуватий немолодий мужичок, у ватнику, без бронежилета, але в касці. — Господарі кинули. Вона годується у нас, але цілий день проводить на дорозі, кожну машину зустрічає й проводжає. Як вона вас признала! Одразу лащиться, пройда. Видно, хазяйка в неї була. Чекає її. Ми навіть імені її не знаємо. Наш прапорщик-завгосп назвав її Аліною на честь своєї дружини, щоби не так сумно було. Вона вже відгукується, правда, Аліно?
Наталії Сергіївні здалося, що очі Аліни наповнилися сльозами. Вона дістала з кишені куртки урочисто вручену їй пачку печива, до якого вона так і не доторкнулася, опустилася на коліна й почала відкривати паперову упаковку. Аліна закрутила хвостом й облизала їй лоб.
— Дівчинко моя, — сказала їй жінка, і в голосі її вперше за всі ці тижні з’явилася тепла ніжність до когось іще крім її сина, яку вона й сама з подивом відчула. — Ти вір, вони повернуться. Ти їх обов’язково дочекаєшся. Війна не назавжди. Розумничка моя, вони обов’язково приїдуть, рідна.
Голос її тремтів, і руки дрижали, з очей котилися сльози. Аліна їла запропоноване печиво й запивала сльозами з рук жінки. Їй хотілося, щоби ця добра сумна жінка забрала її з собою. Вона буде вірною-вірною. Носитиме їй капці, газети. Лапу подаватиме, м’ячик приноситиме. Любитиме її все життя, аж до смерті.
Добра сумна жінка поцілувала її в лоб і поїхала на скреготливому металевому возі.
Поле було так порите слідами боїв, розривами мін і снарядів, що Калюжний, коли зупинилися, почав розгублено озиратися по сторонах.
— Це десь тут, — сказав він, нарешті, невпевненим голосом. — Шкода, що підбиті танки відвезли.
Наталія Сергіївна вперше подивилася на нього. Вона всім серцем заздрила Калюжному. Її син помирав у того на руках.
«Якби я була поряд, то врятувала б його», — подумала вона, опустившись на коліна на мерзлу багнюку. Чому мати не може з сином поїхати на війну? Решта солдатів підуть далі в атаку, чи кудись там іще, у воєнних справах, а вона залишиться з ним, буде доглядати його, поки приїде «швидка допомога», чи що там приїжджає. Вона врятувала б його. Вона притисла б його до себе. Вона зігріла б його своїм теплом.
Мати стояла на колінах посеред вмерзлої в бруд війни й кликала свого єдиного хлопчика, свою кровинку, розхитуючись у такт безгучної жартівливої колискової, яку він любив слухати в дитинстві, під яку швидко засинав і яку їй співала ще її бабуся:
— На болоті, на мисі
Просить зайка у лиси.
Лиса зайку не дає.
Зайка лапкой дістає.
Вона пам’ятала, як Сергійко запитував, що лисиця не дає зайчику. Вона цілувала його в заспані оченята й говорила:
— Яблучко, морквинку, полуничку…
Неподалік пролунала кулеметна черга. Незрозуміло, хто стріляв і по кому. Усе-таки лінія фронту.
Калюжний кинувся на неї, закривши своїм великим тілом. Стрілянина припинилася так само несподівано, як і почалася. Коли Калюжний, і далі притискаючи Наталію Сергіївну рукою до землі, підвів голову та спробував визначити, звідки стріляли, пролунала друга черга, і йому здалося, було чути, як над головою свистять кулі.
Вони обоє втислися в холодну землю й так лежали, обнявшись, кілька довгих хвилин. Російська мати й український солдат. На полі, де інший український солдат убив російського солдата, її сина, який сам прийшов сюди вбивати.
— Навіщо? За що?..
На зворотному шляху в потягу Харків — Москва вона знову намагалася читати ту саму книжку, з тієї самої сторінки. Але літери знову не складалися в слова. Виходячи, вона забула розгорнуту книжку на столику в купе.
* * *
У КАПі, посеред порохового смороду, посеред обстрілів, що йшли один за одним, Олексій сидів, прихилившись спиною до холодильника з «днювальними» й переглядав на екрані камери те, що назнімав за день. Раптом у правому стегні щось завібрувало, пікнуло й урвалося. Олексій дістав ожилий телефон і прочитав повідомлення від Ніки: «Я кохаю тебе! Повертайся!».
Перед тим як вибухова хвиля підняла його в повітря, ударила головою об залізну палю підвіконня, і тьмяне світло дня змінилося для нього ніччю, він устиг відправити їй коротку відповідь з одного слова: «Iloveu».
* * *
Коли виснажена за добу провідниця зайшла в купе, де була Наталія Сергіївна, щоби забрати склянку в металевому підскляннику — гордість і фірмовий знак російської залізниці, вона знайшла на столі розгорнуту товсту книжку. Усілася, підперши голову рукою, і почала читати:
Людмила Миколаївна підійшла до могильного пагорба й прочитала на фанерній дошці ім ’я свого сина та його військове звання. Вона відчула, що волосся її під хусткою заворушилося, чиїсь холодні пальці перебирали його.
Поряд, праворуч і ліворуч, упритул до огорожі, широко стояли так само сірі горбки, без трави, без квітів, з одним-єдиним прямим дерев’яним стебельцем, що стрільнуло з могильної землі. На кінці цього стебельця була фанерка з ім’ям людини. Фанерок було багато, їхня одноманітність й густина нагадуванії стрій зернових, які щедро зійшли на полі…
Ось вона нарешті знайшла Толю. Багато разів вона старалася вгадати, де він, що він робить і про що думає, — чи дрімає її маленький, прихилившись до стінки окопу, чи йде дорогою, чи сьорбає чай, тримаючи в одній руці кухлик, у другій шматочок цукру, чи біжить полем під обстрілом…
Їй хотілося бути поряд, вона була потрібна йому. Вона б долила чаю в кухлик, сказала: «З’їж іще хліба». Вона б роззула його й обмила натерту ногу, обмотала йому шию шарфом… І щоразу він зникав, і вона не могла знайти його. І ось вона знайшла Толю, але вона вже не була потрібна йому.
Далі виднілися могили з дореволюційними гранітними хрестами. Могильні камені стояли, як натовп стариганів — нікому не потрібних, усім байдужих, — одні повалилися набік, інші безпорадно прихилилися до стовбурів дерев.
Здавалося, небо стало якесь безповітряне, наче відкачали з нього повітря, і над головою стояла наповнена сухим пилом порожнеча. А беззвучний потужний насос, що відкачав із неба повітря, працював, працював, і вже не стало для Людмили не лише неба, але й не стало віри й надії, — у великій безповітряній порожнечі залишився тільки маленький, у сірих змерзлих грудках, пагорб землі.
Провідниця змахнула сльозу, закрила книгу, прочитала назву — «Життя і доля»[170]. Узяла її з собою й вийшла з купе, забувши підстаканник…