Глава ХІІІ. Розстріл
Глава ХІІІ. Розстріл
12 квітня 2014 року, м. Солегорськ, Донецька область
— Дивися, дивися, Соня, вони міськвідділ штурмують, — Микола Іванович, старший кранівник «Укрсолі» — єдиного комбінату, який більш-менш функціонує (решта вже померли) в цьому глухому містечку, витирав вуса після раннього сніданку, накритого йому на кухні турботливою дружиною. Сніданок складався з чаю з полуничним варенням і бутерброда з маслом і вареною ковбасою. Микола Іванович спостерігав із вікна свого третього поверху за тим, що відбувалося перед головним входом міськвідділу міліції. — А куди це всі менти поділися, цікаво? Прямо кіно. Якщо почнуть стріляти, вважай, вихідний заробив.
Кранівник підсунув стілець до вікна, сів і далі дивився «кіно». Дружина Соня стояла поряд, хитаючи головою, підпертою маленьким зморшкуватим кулачком, і щось голосила собі під носа, осіняючи себе час від часу лаконічним, не розгонистим хресним знаменням.
За кілька метрів від них розгорталися події, яким судилося стати спусковим гачком того, що пізніше Москва офіційно й неофіційно іменуватиме не інакше як «громадянська війна на сході України». І що Київ неофіційно назве «війною за незалежність», а офіційно — «Антитерористичною операцією». І затягнеться ця кривава бодяга, хоч як її назви, на довгі місяці. Тисячі, включно з мирними мешканцями, будуть убиті, десятки тисяч поранені й покалічені. Сотні тисяч біженців опиняться в сусідній Росії або в інших областях України.
Усі діючі підприємства в регіоні зупиняться, інші будуть зруйновані. Як у 1941 році й у два наступні роки Великої війни, Донбас знову клепатиме танки й самохідні артустановки. Соня з чоловіком дивилися тільки російське телебачення (українське в них погано показувало), і там постійно торочили, наче якісь укрофашисти-бандерівці (хто такі й де вони?) вторглися у Східну Україну, де «волелюбний російськомовний народ» готується відбити нову фашистську агресію («Мати Божа! Та не дай Боже!»).
Як саме робив це «волелюбний народ» Донбасу, п’ятдесятисемирічний кранівник і його дружина могли бачити з першого ряду свого бельетажу на третьому поверсі «хрущовки» без ліфта з біло-сірої силікатної (модель «громадський туалет парковий номер 24») цегли вранці 12 квітня 2014 року.
Як кажуть, запам’ятайте цю дату. Вона тепер стоїть практично поряд із іншою історичною датою, 22 червня 1941-го (навіть набір цифр майже такий самий) — днем «віроломного» нападу фашистської Німеччини на СРСР. Коли першого місяця Великої Вітчизняної «непереможна й легендарна» майже в повному складі здалася в полон, Солегірськ одразу відкрив ворота залізній кінноті Вермахту і був звільнений аж у 1943 році. У 2014-му не було ні залізної кінноти, ні Вермахту, ні «непереможної і легендарної», але місто все одно впало під тиском банди кримських бомжів під керівництвом московського психопата-реконструктора.
Але про це трохи згодом, а поки під вікном заслуженого кранівника, чий дід теж воював і був убитий аж наприкінці тієї довгої війни, тривало захоплення важливого органу влади. Його неквапливо проводили незграбні люди в камуфляжі й чорних масках.
Чоловік двадцять, озброєні автоматами, злякано й нерішучо сиділи під вікнами порожнього відділку міліції та спостерігали за подіями. Їхні колеги підігнали мікроавтобус кольору хакі, на якому, імовірно, і приїхали (на той момент іще незрозуміло звідки) представники масового руху «Народний гнів Донбасу».
Автобус задом під’їхав до вікна на першому поверсі. Один кінець тросу нападники причепили до фаркопа автомобіля, другий — до залізних грат на вікні. З другої спроби решітка вилетіла, і двоє бойовиків прикладами розбили вікно.
Їм самим, напевне, ці дії могли нагадувати котрийсь із численних російських серіалів про ментів і бандитів: вчасно викликаний ОМОН, теж у камуфляжі й масках, відважно й професійно штурмує проіржавілий ангар колишнього підприємства (в Україні, як і в Росії, майже всі підприємства колишні, навіть у кіно), знищує бандитів і звільняє заручників.
Але тут усе було якраз навпаки. Цей загін бандитів штурмував будівлю міліції. Таке рідко побачиш у кіно, адже сценаристи й режисери, хай і не найрозумніші, але таки не повні ідіоти, щоби знімати ненаукову фантастику. Або простіше кажучи — те, чого в житті не буває й у що ніхто не повірить.
Події 2014 року в Україні, однак, наочно довели: життя дуже багатогранне, у ньому побачиш і не таке. Штурм пройшов без жодного пострілу, утім, як і раніше захоплення цілого півострова. Тоді в агресорів не стріляла українська армія, тепер не стріляло відділення міліції.
Але в Криму українська армія була принаймні на місці. Просто не було наказу стріляти. А раз нема наказу, то й узяти нічого. Натомість Солегорському міськвілділу міліції за визначенням і за законом не потрібен був жоден наказ, щоби стріляти в бандитів і порушників. Його обов’язком було денно й нощно підтримувати порядок і захищати спокій мирних громадян.
У відділку тієї ночі й того ранку просто не було кому стріляти! У міськвідділі міліції нікого не було! Взагалі! Навіть собаки Мухтара в наморднику.
Ну припустимо, у банку рано вранці може нікого не бути. Ну в якійсь невеликій або хай навіть у великій організації. Але у відділку міліції, вибачайте! Може, як співається в пісні, «кое-где у нас порой», а саме в Солегорську, бувають такі відділки міліції, де нікого не буває. Може, вони всі, врешті-решт, просто були на терміновому виклику або на ще більш терміновому завданні?
Утім, заради об’єктивності треба зауважити, що в Києві міліціонерів у формі, й особливо даїшників, теж шукали вдень з вогнем цілий тиждень після перемоги майданівської революції, поки вистигав народний гнів. Потім, щоправда, знайшли й знову поставили тих самих на кожному перехресті, наче на згадку про повалений режим.
У Солегорську їх не довелося довго шукати. Вони знайшлися самі. Через пару днів після повалення законної влади в одному окремо взятому за дупу місті вони скромно так, у цивільному, заявилися в міськвідділок тепер уже «чорних масок» і соромливо попросили віддати їм їхні особові справи і документи із сейфів.
— Зброю можете залишити собі, якщо треба. Але ми будемо дуже вдячні, якщо ви бодай папірці (не грошові, звісно, ха-ха) із сейфів віддасте, — вкрадливо попросив дядя в пом’ятому сіренькому костюмі, що показав посвідчення начальника міськвілділу міліції головній «масці», яка навіть не спромоглася відрекомендуватися. — Ну хоча б наші особові справи.
— Личные получите, а остальные ваши бумаги нам самим пригодятся, — сказала «маска» чистою російською мовою без жодного українського чи південноросійського акценту. — Завтра приходите[102].
Старший мент урочисто вручив старшому бандиту ключі від міста, тобто від усіх сейфів у відділку, від збройової кімнати, від службових машин, і пішов у безстрокову неоплачувану навіть рублями відпустку. А могли б, звісно, і заплатити, «за розуміння й співробітництво».
Того-таки дня, коли був віроломно захоплений міськвідділ міліції, або «ментовка поганая», як її з любов’ю називали місцеві мешканці, СБУшників[103], наче за змовою, теж не виявилося на роботі у їхньому міськвідділі, коли його навідало те саме шапіто «маски-шоу», що гастролювало провінцією.
Звісно, лицарі плаща й кинджала, а то й паяльника й плоскогубців не мають бути видні сторонньому оку. Але ж не настільки, коли заходь до їхньої контори хто хочеш і забирай зброю та секретні документи з іменами й прізвиськами всіх стукачів міста. Література корисна. Стукачі для будь-якого режиму — річ незамінна.
Ось так, на кінець другого дня перебування в Солегорську зі своїм і без того чималим арсеналом «маски» без жодних проблем отримали стрілецької зброї на пару рот і БК для них же на тиждень щільного бою. І тепер на порозі Солегорської адміністрації їх уже очікувала, заламуючи руки, дебела дама передповажного віку з гідроперитною перукою замість волосся — мер міста Авдотья Щепкіна.
— Все в порядке! — зверталася вона у спортивний мегафон «времен очаковских и покоренья Крыма» до ріденької юрби, яка складалася переважно з жінок її ж віку та статури, а також військових і соляних пенсіонерів, що метеляли російськими триколорами. — Это не какие-то пришельцы с запада. Это наши ребята с Донбасса. Я… я… я всегда выступала против новой власти, и вот она закончилась, правда?[104]
Питання адресувалося тому, хто стояв біля неї на сходинках адміністрації, — високому худорлявому чоловіку в кашкеті часів «Білої армії», у високих, начищених до блиску чоботах, у синьому новенькому галіфе й у такому ж новому з голочки френчі вигорілого кольору й фасону. Він був підперезаний шкіряними ременями, як білогвардійський контррозвідник із фільму «Невловимі месники». У правій руці в білій шкіряній рукавичці він тримав стек, яким методично постукував по блискучому чоботу, наче наспівуючи «Поручик Голіцин». Через чорну маску на обличчі важко було зрозуміти, чи є на ньому пенсне. Як неможливо було побачити, наскільки реінкарнований герой іще тієї, справжньої Громадянської війни схожий на поручника зі скаженими білястими очима з білогвардійського гестапо, якому його шеф, полковник Щукін із найпопулярнішого радянського серіалу, якось зауважив: «Я сумніваюся, поручик, чи була у вас мати!».
Цей дивний чоловік був не хто інший, як колишній спецслужбіст, донедавна режисер-любитель і такий же продюсер масових історичних воєнізованих реконструкцій, «російський публіцист і письменник» (якщо вірити Вікіпедії) Аполон Бальзамінович Диркін, що діяв нині під містким і лунким позивним Розстріл.
Диркіна свого часу випхали з «установи» за зрушення по фазі «на грунті націоналізму й великодержавного шовінізму». Але, як відомо, колишніх кадебешників не буває, і талановитий псих дочекався-таки свого другого шансу, який і відкрив дорогу до його зоряного часу. Країні, звідки він приїхав, батьківщині-матері талановитих психів, знову знадобився його талант, і Диркін її не підвів.
Поки влада в Києві думала, як відреагувати на нове вторгнення північно-східного сусіда тепер уже в материкову Україну, Диркін розвинув у Солегорську бурхливу діяльність. Він роздав стрілецьку зброю під запис у блокнот «найкращим людям міста» — безробітним, бомжам, наркоманам, колишнім зекам, персонажам, у яких життєве кредо й професійне резюме відображалися в їхніх татуюваннях. Таким чином він збільшив чисельність своєї маленької народно-визвольної армії до двох повних рот.
На той час у місто на підсилення «повстанців» прибули два БМП і чотири БТРи, «віджаті беззбройним народом в українських силовиків».
Місцевих похмільних гвардійців він розставив по всьому місту й наказав на кожному перехресті зводити барикади. Свій штаб він розмістив у будівлі СБУ. Він страшенно радів наявності глухого підвалу з мережею дрібненьких кімнат-камер, які закривалися зовні на ключ. Але найбільше він уподобав крихітну кімнатку-шафу, без вікон, без дверей, убудовану якимось чином у стіну сходового прольоту між першим поверхом і підвалом. Там стояв один-єдиний стілець і лишався крихітний простір, щоби поряд могла стояти людина і, наприклад, махати руками. Диркін не міг знати, для чого цю кімнату використовували попередні господарі,та це й не мало значення. Головне — він знав, для чого використовуватиме її він.
* * *
13 квітня 2014 року. Солегорськ
— Ого, знайома картинка, — майже одночасно промовили журналісти Тимур Орловський та Олексій Молчанов, коли їхнє таксі в’їхало в місто Солегорськ і зупинилося біля першого блокпосту, прямо посередині мосту.
Барикада повністю складалася з автомобільних покришок. Її охороняли троє людей невизначеного віку в цивільних лахах всепроникної фірми «Адідас». Двоє з них були озброєні залізним пруттям, третій — бейсбольною битою. Поряд, біля покришкової стінки, стояли три автомати АКМ. Видно було, що люди в масках почувалися з підручними засобами впевненіше, ніж із автоматами, особливо гравець у бейсбол. «Напевно, одна з найпопулярніших ігор у тутешніх місцях», — зауважив подумки Олексій, не розуміючи, чому покришки досі не спалахнули від перегару чергових по блокпосту.
Перевіривши багажник, салон і документи, «адідаси» в масках пропустили машину.
— Україна — країна старих покришок, утім, як і Росія, — промовив Олексій уголос, поки їхня «Антилопа Гну — 2» тряслася на першій швидкості між бездонних воронок, залишених у міському асфальті не війною, яка ще не почалася, а безтурботно-багатостраждальним мирним життям, яке, скидалось на те, вже закінчувалося.
— У них навіть є національний герой на ім’я Кожедуб Покришкін, — вставив Тимур.
— Ага, а Карл Маркс і Фрідріх Енгельс — не чоловік і дружина…
— …а чотири різних комуністи, — підхопив Тимур.
Вони давно знали одне одного й могли між собою старі жарти просто називати по номерах.
І, далі петляючи між вибоїнами, друзі насолоджувалися міським ландшафтом. Місто складалося переважно з понурих, пошарпаних п’ятиповерхівок, які давно не знали ремонту. І якщо у відомій повісті Андрія Платонова фігурувала республіка, яка була «однією з найнещасніших республік» Радянського Союзу, то для Солегорська цілком підійшло б визначення одного з найнещасніших міст на колишній одній шостій частині світової суші. Народу на вулицях не було зовсім, до того ж день був сірим і прохолодним.
Нарешті, після п’яти чи шести блокпостів вони дісталися центральної площі Солегорська. Будь-яку центральну площу практично в кожному російському чи українському місті можна було впізнати за гігантським пам’ятником вічно живому гранітному або залізному вождю, професійному сифілітику-графоману.
— Зупинимося тут хвилин на десять, — сказав Олексій водію, і друзі вийшли на площу, де, на відміну від решти містечка, життя било ключем.
Від моменту спільного виступу колишнього мера й нового військового губернатора міста Диркіна народу помітно прибуло. З’явилося чимало молодих і середнього віку людей, які тримали російські прапори й портрети Путіна з голим торсом, біцепсами Шварценегера і в незмінних чорних окулярах. Один із таких навіть повісили на широку ленінську грудь.
Люди з прапорами й портретами безперервно підігрівали натовп, скандуючи «Донбасс — Россия!» і «Фашизм не пройдет!».
«І не проїде», — зауважив подумки Олексій.
На узбіччі було припарковано з десяток туристичних автобусів.
— Я й не знав, що Солегорськ до всього ще й туристичний центр, — хмикнув Тимур, вмикаючи відеокамеру.
— Щось мені підказує, що Солегорську судилася доля нового центру екстремального туризму, — зауважив Олексій, і на цій позитивній ноті друзі розійшлися ловити обличчя, гримаси, жести, вигуки, пісні та кричалки.
Під час зйомки Олексій раптом почув чийсь гучний, командний, розлютований голос:
— А допуск у тебя есть? А что ты за телевидение? А врете вы все![105]
Олексій озирнувся на крик і побачив, як Тимура обступили міцні мужики пенсійного віку, підштовхуючи його з усіх боків і вже намагаючись вирвати з рук камеру. Погляд Олексія впав на жінку, з виду його ровесницю, у перуці такої ж знебарвленої блондинки, як і мер, натягнутій на голову прямо до криваво-червоних губ. Вона стояла поряд із натовпом і тримала в руках символ російської бойової слави — клубок чорно-ядучо-оранжевих георгіївських стрічок, що ворушилися як змії, й горлала несамовитим прокуреним фальцетом:
— Врут, врут, врут все, жиды проклятые![106]
Олексій спочатку зробив профіль і анфас ядучих губ під хімічною перукою та аж потім ледве вирвав Тимура з чорносотенних обіймів пролетаріату й трудового селянства.
— Усе, відзнялися на сьогодні, — відхекавшись, сказав Олексій, і вони швидко закрокували до тарантаса, який їх очікував. — Я би порадив тобі трішки підстригтися, мій друже. Інакше тебе колись лінчують у твоєму-таки прямому ефірі.
— А куди я ніс подіну? — похмуро зауважив Тимур, коли вони нарешті ввалилися в салон машини. — І взагалі, так я хоч трохи схожий на зрілого Пушкіна, а як підстрижуся, стану схожий на молодого Сталіна.
— Так, твоя правда, — кивнув Олексій і звелів водію їхати далі. — У Войновича в «Чонкіні» був такий персонаж, чоботар, «національність якого можна було визначити з першого погляду». Це я цитую. Так от, він був чоботарем, і звали його Мойсей Соломонович Сталін. Його це, однак, не врятувало, коли НКВСник Свінцов зламав йому вставну шелепу. Хоч і не розстріляв.
— От і я про це. У мене, щоправда, нема ще вставної щелепи, але мене це точно не врятує. Друже мій Дантесе, чи тебе відвідали якісь думки про те, у якій дірі в цьому Бидлогорську ми зупинимося на нічліг?
— Саша X. з АР (Associated Press) зупинився в «Отеле», — у цей момент їхня машина теж зупинилася якраз біля дверей готелю «Отель».
Окупація щойно почалася, але в барі (він же відігравав і роль ресторану) вже не було холодного пива.
— Війна — вона й пиву війна, — філософськи зауважив Тимур.
Друзі заповнили анкети і, зійшовши пішки на другий поверх, розійшлися по своїх номерах. Третього поверху в готелі під назвою «Отель» не було.
* * *
Ксюша таки прилетіла з Москви до Києва й очікувала його там, у готелі «Дніпро», у тому ж номері, де Олексій зупинявся до від’їзду в Крим.
Але Олексій був змушений поїхати на перекладних до Солегорська, і довгоочікувана зустріч із Ксюшею відкладалася. Кетлін, хоч і перебралася до Харкова, у Солегорськ їхати не збиралася. Надто небезпечно.
Олексій дістав лептоп, скачав фото з флешки, обрав шість більш-менш нормальних кадрів із ненормальними персонажами, обробив їх і надіслав. В «Отеле» ще працював Wi-Fi, хоча й поганенький. Перевірив телефон. Зони не було.
Відкрив імейл і жахнувся.
«Коханий, — писала дружина з Києва, — Київ мене вразив! Я познайомилася з Нікою (ти маєш її знати). Вона принесла твою зарядку, на випадок, якщо ти повернешся. Ніка просто красуня й чудова дівчина. Вона веде мене сьогодні у Михайлівський собор, де ти знімав майданівський лазарет. Потім ми з нею пообідаємо разом. Вона передає тобі привіт. Люблю, цілую, жду. Дуже сподіваюся, що ти таки повернешся до мене. Твоя Ксюша».
— Що за?.. — прошепотів собі під носа Олексій і почав гарячково гортати іншу пошту.
Нарешті він знайшов лист Ніки й квапливо відкрив його.
Я хотіла подзвонити, але телефон відключений. Не злися на мене, будь ласка. Але коли я йшла з номера після того, як ти поїхав, то знайшла в розетці твою зарядку для акумуляторів. Мене так засмутив твій від’їзд у Крим, що я не залишила її на ресепшн, а забрала додому. Потім я, ідіотка, про неї забула, а ти не нагадав.
«Так, справді, я зарядку не знайшов, але в мене була резервна, і я не парився», — згадав Олексій і читав далі.
Учора я виявила її в сумочці й вирішила віднести в готель, залишити на ресепшн, тому що збираюся на тиждень до Одеси, а раптом ти приїдеш. Одне слово, коли сьогодні вранці я приїхала в готель, підійшла на ресепшн і почала віддавати їм твою зарядку, чергова раптом сказала: «А ось якраз його дружина! Можете їй особисто і віддати». Така сучка, чергова! Мені здалося, що вона єхидно так усміхнулася. Уявляєш, я стою, як дурепа, із твоєю зарядкою в руці й дивлюся на руду красуню, твою Ксенію. І раптом, сама не знаю чому, кажу: «Яка ви гарна!». Не знаю, як у мене це вирвалося. А вона так дивиться на мене крізь окуляри і каже: «Це ви красуня. Ви знайома Альоші?». І тут мене як прорвало. Я почала брехати, як ніколи в житті. Наче я працюю в прес-центрі Майдана, і ми там познайомилися. І ти залишив там свою зарядку, і мене послали її передати в готель. Я впевнена, що вона мені повірила. Прости мені, милий. Мені не по собі через те, що я так набрехала, через те, що твоя дружина така гарна, така чудова жінка, і сам розумієш, через що! Я веду її в Михайлівський сьогодні, покажу Андріївський узвіз, а потім ми пообідаємо в «Канапе». Класна програма, так? Шкода, тебе немає з нами. Але ти, як то кажуть, у наших серцях, так?
Я дуже сумую за тобою. Спати не можу.
Ніка.
Р.S.: Хотіла написати: Твоя Ніка. Але не написала. От.
— Дівчатка мої! Що ж ви зі мною робите! — сказав сам до себе Олексій, вийшов із затхлого номера, спустився вниз і знову опинився на вулиці міста, у якому більше не було жодного міліціонера.
* * *
— Ось, на посту біля машинобудівного[107] затримали. Підозрілий, — доповів Розстрілу помічник. — 3 Луцька, Західна Україна. Каже, що вчиться тут. Чого він може навчатися в цій дірі? Ось студквиток технікуму місцевого. Але все одно дивно. Старуватий він для технікуму. І квиток якийсь новенький, чистенький.
Помічник простягнув Розстрілу паспорт і студентський квиток затриманого.
— Хогошо, мне как газ нужна газминка, — Диркін, який картавив, як пам’ятник на площі, кинув документи на стіл. — Ведите в «пегеговогную». Пгиготовьте пациента. Я сейчас спущусь[108].
Диркін змінив білу сорочку на чорну, вдягнув шкіряний фартух під горло, витягнув із валізи короткий залізний прут і почав повільно спускатися сходами, насвистуючи увертюру до «Вільгельма Телля» і відбиваючи ритм штирем по долоні в рукавичці.
Полонений сидів на стільці в задушливій темній кімнатці в одних трусах і шкарпетках, зі зв’язаними за спиною руками й чорним матерчатим мішком на голові, з діркою для носа й рота.
Диркін припинив насвистувати, розглядаючи молодика. Той видавався надто добре тренованим і підкачаним для студента технікуму. Диркін трохи нагнувся й ударив полоненого штирем по правій гомілці. Неочікуваний різкий біль пройняв того з голови до ніг. Полонений смикнувся, замотав головою й закричав.
Диркін ударив іще сильніше, по іншій гомілці. На вулиці криків ніхто не чув. Кожен крик і кожний новий удар чув лише охоронець на сходах.
Крики тривали ще хвилин п’ять. Потім вщухли…
— Я так и знал, — сказав Диркін помічнику, піднявшись до себе в офіс. — СБУшник. Пгидет в себя, запиши все, что скажет. Дать воды — и в подвал. И пговегь, ноги не сломаны?[109]
Він випив води прямо з горлечка графину, дістав телефон і, коли на іншому кінці відповіли, спокійно відрапортував, трохи грасируючи:
— Все идет по плану. Обустгаиваемся. Нагод доволен. Жовто-блакытные не шевелятся[110].
— Папа очень доволен вами, — похвалив його співбесідник. — Продолжайте в том же духе и держите нас в курсе. Еще две телевизионные группы в пути. Это все, чем сейчас можем помочь[111].
— Служу тгудовому нагоду, — бадьоро пожартував Диркін.
— Служите, служите[112], — без жодного натяку на гумор сказали на іншому кінці й поклали слухавку.
* * *
13 квітня 2014 року. Ведено. Чечня
— Шаміль, завтра вирушаєш із батальйоном у Красний Камінь, — телефонна розмова велася чеченською. — На броню сядете в Ростові. БК, пайки, стволи та форму, якщо треба, отримаєте там же. Зв’язок на місці триматимете з Розстрілом. Телефон, позивний, канал для зв’язку — все в тебе є. Готовність номер один. Дивися, не підведи мене й Чечню. Іншаала.
— Іншаала, Рамзан. — Почувши гудки, Шаміль Бараєв поклав слухавку, подзвонив помічнику, щоб оголошували тривогу, і ввімкнув телевізор з екраном на всю стіну — новини по «России-24».
«Горожане и жители Солегорского района приветствуют решение о референдуме, — збуджено мовив журналіст, стоячи посеред галасливого натовпу, що похмуро махав прапорами Росії в центрі Солегорська. Над натовпом височів гігантський залізний Ленін із портретом Путіна на грудях. — Вы видите, как радуются люди, как обнимаются с ополченцами, приносят им цветы и еду…»[113]
Шаміль раптом смикнувся, загарчав, скочив на ноги, підбіг до екрана. Перед його очима, на всю стіну, ішов сухуватий, сивуватий чоловік із піднятою камерою. Ось він наблизив її до обличчя. Ліва рука на об’єктиві. На ній не вистачало двох пальців. Відвів камеру. Помилки бути не могло. Убивця його брата й тещі — в Солегорську. Дві години дороги від Красного Каменя!
— Вот и встретились, дарагой! Аллаху акбар![114] — уголос промовив Шаміль, схопив телефон, розгорнув аркуш паперу на столі, набрав номер.
— Гасстъел слушает[115], — пролунав у слухавці картавий голос Диркіна.
— Ну здравствуй, Расстрельчик, здравствуй, дарагой. Ворон это, Ворон[116].
— Вогон, гадтебя слышать. В Кгасном вас заждались[117].
— Завтра-послезавтра будем, брат[118].
— Гад слышать. Буду гад видеть у себя в Солегогске. Я всегда на связи[119].
— Я понял, дарагой, понял. Буду рад! Да, брат, одын просьба есть[120].
— Слушаю, Вогон[121].
— Там у тебя под носом одын журналист из Америки. Алексей Молчанов имя его[122].
— О’кей, Алексей Молчанов. Записал. И что?[123]
— Закрой его для меня, брат. Придержи без шума. Я приеду. У меня с ним свой разговор есть[124].
— Но он же амегиканец[125].
— Ну просто исчез и все. Потерялся, да, брат? Люди теряются, да? Я тебя прошу, брат. Все исдэлаю, брат. Только возьмешь — держи его крепко. Он, шакал, крутой очень[126].
— Хогошо, если он здесь, найдем его. Еще вопгосы есть?[127]
— Нэт, брат, нэт[128].
— Ну, до связи тогда, — Диркін поклав слухавку, пробурчавши під носа цитату з улюбленого фільму: — Не бгат я тебе, гнида чегножопая[129].
Технічно Бараєв зі своїм загоном мав надійти в розпорядження Диркіна, якому Кремль обіцяв посаду міністра оборони нового територіального утворення. Уже були захоплені адміністративні будівлі, відділки міліції й СБУ в Луганську й на випадок майбутньої масової армійської висадки в Красному Камені, де був головний аеропорт Донбасу.
«Чеченський вовк навіть у шкурі підлеглого — звір небезпечний, — розмірковував про себе Диркін. — Зробиш не по-його, у горло вчепиться або руку відкусить».
Диркін викликав помічника, дав указівку розіслати прізвище й ім’я Молчанова по всіх постах і з’ясувати, у якому готелі він зупинився. Доставити до нього особисто без зайвого галасу. Брати без свідків.
* * *
14 квітня 2014 року. Солегорськ
— Вас запрошує до себе товариш Розстріл.
Троє людей у камуфляжі й масках із автоматами тупцялися у дверях безлюдного бара. Був ранній ранок. Лише світало. Журналісти в готелі ще насолоджувалися хмільним або вже похмільним сном. Бар щойно відчинився. У меню була оката яєчня, чай, хліб. Олексію, єдиному відвідувачу бару до появи диркінських нукерів, щойно принесли теплий, на смак несвіжий, недопитий учора й підігрітий чай. Звертався до нього чоловік середнього віку з лампасами та прямими вусами, що стирчали в обидва боки, як палиці.
Казак. Олексій востаннє бачив казаків у Криму. Він не знав, звісно, що на півдні й заході Росії останнім часом їх багато розвелося. Діяльність казаків полягала втому, щоби ходити в лампасах і з вусами, хреститися в храмах і біля них, брати участь у хресних ходах і проурядових демонстраціях.
Одного разу леді Брекнелл у п’єсі Оскара Вайлда спитала світського франта, претендента на руку її приятельки, чи він курить. І коли франт щиросердно зізнався в цій поганій звичці, леді Брекнелл схвально зауважила: «Це дуже добре. Бо в Лондоні зараз так багато нероб».
Так і ці казаки. Навіть якщо й не куриш, та все одно з лампасами й вусами, вважай, уже при ділі, потрібний, користь приносиш.
В Україні були свої козаки (Тарас Бульба і його сини, до прикладу), але вони переважно були зосереджені в околицях Майдану в Києві, носили кумедні чуби на лисих головах і шаровари, готували куліш у гігантських чанах на відкритому вогні й на схід України не надто пхалися.
Натомість російські казаки не мали з ними нічого спільного. Вони ненавиділи Майдан, хоч і бачили його лише по телеку. На хвилі російського вторгнення в Україну казаки займали помітне місце серед іншого пістрявого наброду, міських відходів і сільського шлаку, кримінальників, наркоманів, фашистів, садистів, комуністів, шукачів пригод, що розглядали розпалювану війну, як сафарі під боком. Багатьох приваблювала також можливість «скосити грошенят», стріляючи в живих людей, щоби розрахуватися за кредитом на холодильник або пральну машину у своїх рідних мухозасидженськах і бийжидівськах. Війною в Україні Путін одразу вирішував для себе кілька стратегічних питань, одне з яких — що робити з «зайвими» й потенційно небезпечними людьми.
У країні, де навіть за найбільш «об’єктивних» опитувань Путіна підтримували вісімдесят шість відсотків населення, легко можна було без значної шкоди для режиму кинути в топку війни в сусідній «братській» країні відсотків десять — п’ятнадцять найбільш одіозних, найбільш непередбачуваних, найбільш довбанутих, разом із рядженими казаками. Один із яких зараз, знявши маску й шапку, дихав на Олексія міцним хронічним перегаром і чекав відповіді.
— Цікава пропозиція, — сказав Олексій, допиваючи чай і витираючи губи своєю серветкою за відсутності таких на столі. — Так, напевно, звучали запрошення в ЧК в перші роки кипучої діяльності цієї установи. «Вас запрошує товариш Розстріл…» Я можу піднятися в номер?
— Вас чекають прямо зараз, — казак поклав руку на кобуру. — Сказали, це на півгодини. Дуже чекають.
Олексій розрахувався біля стійки бару, вклавши у пачку гривень папірець із заздалегідь приготованими номерами телефонів Тимура й Ніки, на всякий випадок. Не було сенсу залишати телефон газети (хто буде звідси дзвонити в Америку?). Офіціантка перерахувала купюри, усміхнулася й поклала їх у конторський ящик разом із запискою.
Фотограф із казаком вийшов на вулицю. Інші маски рухалися за ними.
«Добре, що фотокамери залишилися в номері», — подумав Олексій. Він не любив, коли його арештовували разом з апаратурою. У ній потім копирсалися, щось ламали. Арештовували Олексія, або затримували, у кожній країні, де йшла війна. Він до цього вже звик. У цьому сенсі катівня диркінського гестапо не могла здатися йому чимось особливим, чого слід було надто побоюватися.
Зрештою, американський паспорт, пристойна зовнішність, упевненість у собі, грошові знаки, а іноді й кмітливість, помножена на певну фізичну силу й відповідні навички, були отим необхідним у таких ситуаціях набором, який зазвичай давав можливість незабаром опинитися на свободі. Якщо й не так уже відразу, то через якийсь короткий проміжок часу, без синців, саден і переломів кінцівок.
За дві хвилини мікроавтобус (у провінції їх досі кличуть «рафік», навіть якщо це «Мерседес») кольору хакі без номерних знаків доправив конвой разом із полоненим до будівлі колишнього відділу СБУ, а нині штабу майбутнього міністра оборони Красно-Кам’янської Народної Республіки.
На стінах кабінету Диркіна висіли портрети Дзержинського, Колчака, Денікіна й Сталіна. «Путін, видно, ще не заслужив», — подумав Олексій.
— А где же Ленин?[130] — поцікавився Олексій, сідаючи на запропонований йому стілець.
Навпроти нього за столом, акуратно застеленим зеленим сукном, сидівтовариш Розстріл. На столі був графин із водою, склянка й чомусь ваговите прес-пап’є. Предмет цей Олексій упізнав (востаннє він бачив його в кіно, у сцені, де якийсь білогвардійський кат щосили лупив ним чергового шарикова), але згадати назву фільму не міг, хоч як намагався, та й навіщо. Темні плями на промокашці прес-пап’є й були, найімовірніше, слідами крові попередніх відвідувачів, ураховуючи, що ні чорнильниці, ні пера на столі не було.
— Да, пгетставьте себе, пгесс-папье[131], — сказав Диркін.
Олексій одразу згадав молодого кіношного задерикуватого Ілліча, Ленін у Польщі, наприклад.
— А где же портрет Ленина? — повторив питання Олексій. — Для фул-хауса не хватает еще одного злодея[132].
— Согласен с вами, — вигукнув Диркін, одягнений в армійське офіцерське галіфе часів придушення антонівського повстання й білу сорочку з коміром-стійкою, перетягнуту підтяжками кольору хакі. — Злодей, как вы выгазились, Ульянов-Ленин, был жидомасоном. Именно он создал пегвое жидовское пгавительство, котогое гасстгеляло цагя-батюшку, Цагствие ему Небесное! — Диркін розгонисто перехрестився, закочуючи очі під стелю. — Оно же готовилось окончательно газвалить Госсию[cxxxiii].
— За все на еврея найдется судья.
За волосы, нос, за сутулость.
За то, что єврейка стреляла в вождя.
За то, что она промахнулась[134], — процитував Олексій один із відоміших гариків.
— Губегмана цитигуете? — поцікавився товариш Розстріл. — Евгеев любите?[135]
Тема була невичерпна. Говорити про це Диркін міг годинами, і Олексій вирішив її змінити.
— Вы с собой возите все эти портреты?[136]
— Нет, Дзегжинский жил здесьдо меня. Здесьбыло укгаинское НКВД, если вы не знаєте. Тепегь наше[137].
Знизу, з підвалу, почувся звук дрилю й чийсь розпачливий вереск. Усе це тривало кілька секунд, але Олексієві звело щелепи. Натомість Диркін не міг приховати свого задоволення, викликаного як «чарівливими» звуками, так і гримасою болю на обличчі Олексія.
— Вот, кстати, об НКВД, — ще більше пожвавився кат-реконструктор у білій сорочці й показав рукою кудись за спину, хоча звуки долинали знизу. — Вы не ошиблись. Мои НКВДэшники сейчас общаются с их НКВДэшником. Пги помощи дгели. Не хотите спуститься посмотгеть?[138]
— Не думаю, — Олексій уважно подивився на Диркіна, прикидаючи, за скільки секунд він зламає його курячу шию, візьме пістолет і вирушить назад у готель, трохи поспілкувавшись внизу з охороною.
— Пгавильный ответ, — усміхнувся Диркін. — Даже не думайте. За двегями моего кабинета стоит пять воогуженных до зубов спецназовцев. Мой начальник охганы узнал вас. Это ведь вы сломали гебго одному из его лучших людей в симфегопольской «Москве»?[139]
— Ах, это? Он просто неудачно упал. Вы что, с собой привезли все эти «маски» из Москвы, с заездом в Крым, чтобы помочь демократическому волеизъявлению граждан?[140]
— Это кгымская самообогона. Я был там с самого начала. Готовил моих людей с нуля. Это я пговел голосование в их Вегховном Совете, пинками сгонял туда их депутатов. Это я пговел их смешной гефегендум, и именноя вегнул Кгым Госсии[141].
— А Путин говорит, что он[142].
— Путин много чего говогит[143].
— Это точно. Теперь, когда мы вияснили, наконец, истинное авторство великого возвращения, у меня возникаетзаконний вопрос. А почему не татарам или не грекам сразу, раз уж на то пошло?[144]
— Они его опять пгосгут, как уже было в истогии. Кгым — гусская земля! Кгым — Госсия. Они сами выгазили желание жить в Госсии[145].
— Знаєте, если провести референдум в Мордовии с вопросом, хотят ли они жить в Париже, то не трудно предположить, какой будет результат, и даже французские спецназовцы из Иностранного легиона не понадобятся. И чтотогда? Придется обустраивать мордовско-парижскую границу?[146]
— А вы остгяк, как я погляжу. Не хотите ли спуститься со мной в подвальчик? Вы ведь фотоггаф, или нет? Вам должно быть интегесно, или нет?[147]
— У меня с собой нет камеры, но, если вы настаиваете, я могу спуститься[148].
Олексій уже розумів, що добром цей візит не закінчиться, і хотів вчасно зробити рекогносцировку на місцевості, тобто зрозуміти, що взагалі відбувається на сходах, скільки там людей, як вони озброєні.
На сходах було семеро людей. Четверо з автоматами. Двоє з гранатометами. Один зі снайперською гвинтівкою.
У підвалі, у тьмяному світлі підвішеної аж біля стелі лампочки без абажура Олексій роздивився довгий коридор із півтора десятками дверей з одного боку.
«Невже українці теж мали тут в’язницю?» — подумав Олексій.
— Нет, камегы были пусты, — зауважив його екскурсовод, ніби почувши його німе питання. — Когда мы пгишли сюда, здание было пусто, и камегы были пусты. Зато сейчас они полны. Забиты шпионами и коллабогационистами[149].
Він відчинив перші двері. Тьмяна лампочка освітлювала самотню фігурку жінки років тридцяти, що згорнулася на лежаку калачиком. На її обличчі були синці. На спідниці й голих босих ногах без панчіх і шкарпеток були сліди крові.
— Это дигектог местной школы, — зупинився біля «експоната» екскурсоводДиркін. — Вдень нашего пгиезда в гогод эта фашистская б…дь гаспогядилась сбгосить госсийский флаг со здания школы и водгузить там снова их жовто-блакитное кухонное полотенце. Не желает гаскаиваться. Не созгела еще. Хотя в половом смысле уже даже пегезгела. Хотите узнать, что с ней сделали мои люди?[150]
Жінка відвернулася до стіни й розридалася, піднявши руку, наче намагаючись своєю прозорою кистю відсунути стіну. Диркін був не просто маніяком, який віддається своїй убивчій пристрасті на самоті, у темному лісі або закритому зсередини підвалі. Він був садистом-ексгібіціоністом. Він хотів ділити «задоволення» з іншими, особливо з незнайомцями, які вже навряд чи щось комусь розкажуть. Він вихвалявся своїми жертвами, як більш успішні люди з його оточення хваляться «Мерседесами» й дачними саунами з басейнами та повіями.
Олексій мовчки повернувся й зробив крок до виходу. Диркін притримав перед ним двері. Вийшов слідом за ним, наказав охоронцям кивком голови відчинити іншу камеру. Олексій зазирнув туди, але заходити не став. На бетонній підлозі лицем донизу лежав чоловік у закривавлених світлих трусах. Ноги його були безживно витягнуті. Стопи в чорних від крові шкарпетках здавалися величезними, розпухлими, як у хобітів, лише замість шерсті була кров. Уся підлога під ним була в крові.
— Это агент СБУ, — наче крізь туман почув Олексій голос Диркіна, що відлунював під склепінням сутінкового підвалу. — Он был негазговогчив. Пгетставляете, ему дгелью пгосвеглили обе ноги. Если он пгидет в себя и откажется говогить, мои люди вспогют ему живот для вегности, наденут на него гюкзак с кигпичами и бгосят в геку. И никто не узнает, как говогится, где могилка моя[151].
Олексій різко повернувся до ката, але нічого більше зробити не встиг. У таких випадках кажуть, що земля йде з-під ніг, а з очей сиплються яскраві іскри. Нічого подібного Олексій не відчув. Його просто огорнула ніч.
* * *
До Ніки зателефонували з незнайомого номера.
— Я не знаю, кому я дзвоню, але чоловік, якого звуть Олексій Молчанов, залишив мені ваш телефон, — почула Ніка молодий схвильований жіночий голос. — Я дзвоню з готелю в Солегорську. Дві години тому його забрали озброєні люди.
Ніка прихилилася лобом до холодного дзеркала в передпокої, потім відсторонилася, подивилася собі в очі. Обхопила голову ззаду руками.
Напередодні вночі їй телефонував Степан. Прощався. Йому дали роту спецназу ПДВ. Вони від’їжджали в Солегорськ. Більше він нічого не сказав.
Ніка набрала його номер. Степан відповів. Сигнал був дуже поганий.
— Степане, Степане, любий, врятуй його! — закричала вона в слухавку, але зв’язок перервався.
Сигнал зник. Степан нічого не почув. Починалася операція. Його рота мала з ходу взяти висоту № 22 над Солегорськом, де раніше розташовувався навчальний вертолітний майданчик.
На кількох БТРах рота висувалася з двох сторін до висоти. Артпідготовки не треба було. За даними розвідки, в ангарах і навколо них було не більше відділення. Одне кулеметне гніздо. Ставлення розслаблене.
А Ніка так і не зрозуміла, чи він почув її, чині.
* * *
Броньований «Мерседес» зупинився перед СБУ, біля масивної барикади, що наполовину складалася з «віджатого» в українських горе-десантників БТРа. З «Мерседеса» виліз рудобородий чеченець середніх років, у гарно підігнаному камуфляжі, обвішаний гранатами, ножами й пістолетами, як новорічна ялинка в Суворівському училищі.
Стоячи біля барикади, не зважаючи на постових, він зателефонував Розстрілу. Диркін з’явився рівно за дві хвилини, у кітелі, ременях, кашкеті й галіфе. Вони обнялися по-кавказьки, у півкорпусу. Довгов’язий Диркін відвів крабоподібного приземкуватого Шаміля на пару кроків убік від машини й сказав йому майже на вухо:
— Клиент готов и ждет, как заказывал. Мы его отвезли в укгомное место. Там вам никто не помешает. Это на гоге Кагатау, на южной окгаине. Там бывшая база вегтолетчиков. Там вас никто не услышит, ха-ха-ха! Вот Ваня вас пговодит. У вас есть еще одно место в машине?[152]
— Найдется, брат. Спасибо. За мной долг[153].
Чеченець вказав молодому казачку, озброєному дробовиком, на передні пасажирські дверцята. Сам сів іззаду. Їхати до гори порожнім містом хвилин п’ять.
Шаміль відкинувся на спинку шкіряного пасажирського крісла, увімкнув підігрів сидіння й масаж спини та заплющив очі.
Він убив свого першого росіянина в 1995 році. З автомата. А вперше перерізав горло в 1999 році в дагестанському гірському селищі. Вони увійшли в село без пострілів і захопили п’ятьох російських солдат і офіцера. Вони зв’язали їм руки, поклали на землю відразу на виїзді з села, залишили охорону й перевірили все село. Нікого більше не знайшовши, повернулися до кавказьких полонених. Вони вже знали, що робитимуть. Різатимуть їх, як баранів.
Різали по одному, щоби розтягти задоволення. Можна лише здогадуватися, що відчували ті, інші, лежачи лицем додолу, чуючи хрипкі звуки, що вилітали з горла їхнього помираючого товариша, і чекаючи своєї черги.
Коли перша жертва перестала свистіти розкритим горлом і битися в конвульсіях, бойовик став теплому ще мерцю ногою на груди, лівою рукою підняв йому за волосся голову з розплющеними зупиненими вилупленими очима й величезним кинджалом двома-трьома рухами відрізав її від тулуба повністю. Він підніс її високо над своєю головою й закричав «Аллаху акбар!», потім кинув собі на ногу і зльоту вдарив її, як футбольний м’яч. Голова відлетіла метрів на десять і впала в невисоку, недавно скошену траву.
Інші засміялися. Молодий чеченець підбіг до голови й теж ударив її ногою. Чоловік п’ять стали в коло й веселилися, пасуючи одне одному цей кривавий м’яч.
«Хлопчаки», — подумав Шаміль, стоячи осторонь і поблажливо усміхаючись.
У цей час один молоденький російський солдатик устиг якось розплутати собі руки, скочив і зигзагами побіг полем до лісу. Усі кинулися за ним, але Шаміль зупинив їх вигуком:
— Він мій!
Узявши снайперську гвинтівку в одного зі своїх бійців, він став на коліно, прицілився й вистрілив. Куля поцілила солдату-втікачеві у стегно. Той упав із розгону й перевернувся через голову, потім іще раз перевернувся, спробував підвестися, не зміг і поповз далі.
Шаміль неквапно поклав гвинтівку, витяг велетенський тесак і повільно, на своїх міцних кривих ногах пішов слідом за росіянином. Він пам’ятав усе, кожну секунду: як солдатик плакав, благав помилувати його, щось голосив про маму, і як він поставив йому ногу на груди. Узяв росіянина, який трясся й ридав, рукою за волосся й повільно, дивлячись в очі, перерізав йому горло.
Машина зупинилася на горі. Шаміль вийшов з машини. Іти було незручно. Заважала кам’яна ерекція.
* * *
Олексій отямився. Він сидів на стільці в якомусь старому темному ангарі. Руки й ноги його були міцно примотані скотчем до спинки та ніжок стільця. В ангарі, крім нього, нікого не було.
Крізь діри в іржавому залізі над головою пробивалися промені світла. Усе було як у голлівудських бойовиках, з точністю до найдрібніших деталей.
Спасибі, хоч не так, як у його улюбленому оповіданні «Колодязь і маятник» Едгара Алана По. Хоча все можливо. Олексій заплющив очі: зараз стіни ангара почнуть зсуватися й усе навколо почне розжарюватися. Але поволоку готичного жаху, що невмолимо опускалася, розрубав близький постріл, потім другий, третій… Ближче й ближче… Олексій сидів, не розплющуючи очей. Стріляли поряд, але не в нього.
Почувся брязкіт залізних дверей. Світло засліпило його, і він мимоволі заплющив очі. А коли знову їх відкрив, перед ним стояв не визволитель Толедо генерал Лассаль, а командир роти, капітан Степан із позивним «Бандер», його давній знайомий. Олексія розв’язали, і Степан вивів його на світло. Дивився на нього й не міг повірити своїм очам.
— Звідкіля ти тут узявся, чому завше на моєму шляху?
— Я не знав, що це твій шлях. Вибач.
Вони обнялися.
* * *
Постріл. Його водій Махмуд падає. Шаміль і Ваня біжать до машини. Постріл. Ваня падає. Постріл. Куля втрапляє Шамілю в броник, збиває його з ніг. Він лежить кілька секунд, потім підстрибує, біжить до машини. Постріл — мимо. Постріл — мимо.
Він влітає в машину й падає на водійське сидіння. Щосили гепає дверима. Ключ у замку. «Махмуд, довіку не забуду! Мамою клянуся». Розвертається на місці, здіймаючи хмару пилу, втискає педаль газу в підлогу. Кулі барабанять по куленепробивному склу, як град. Сутінки згущуються над Толедо, пардон, над Солегорськом.
* * *
Олексій і Степан сидять у сторожці колишнього заводу — у штабі його роти. Олексій малює з пам’яті барикади терористів у Солегорську, позначаючи, де і скільки людей, чим вони озброєні.
— Ось так все до дрібниць пам’ятаєш? — дивується Степан, показуючи рукою черговому біля вікна, щоби лишив їх самих.
Черговий киває, виходить, зачинивши за собою двері.
— Пам’ять з дитинства гарна, — не підводячи голову від плану, відповідає Олексій.
— І всі марки зброї назубок, так?
— Я військовий кореспондент.
— Зрозуміло, а ось тоді скажи мені, військовий кореспондент із гарною пам’яттю, ти часом не забув, що в тебе є дружина, син, онуки?
— Це ти до чого? — Олексій піднімає голову й одразу валиться зі стільця від важкого удару в щелепу.
Зуби цілі, але губа розбита й кривавить. Олексій очікував чогось подібного, але не думав, що так одразу. Не підготувався. Він витирає кров, підводиться з бетонної підлоги й мовчки дивиться на Степана. Зараз він пропустить іще один, останній удар. Степан має «виговоритися». За мить Олексій знову на підлозі. Кров іде ще сильніше. Зуби досі цілі. Не встаючи, піднімає очі на Степана:
— Це що було?
— А то сам не знаєш? У самого сім’я, кохана дружина, а він краде дружин у інших.
— Це ти про що?
— Не про що, а про кого. Про Ніку. Ти не знав, що вона моя наречена?
Олексій повільно підводиться на ноги. Кров і далі тече з розбитого рота. Важкі краплі з підборіддя капають на підлогу.
— Знав. Але ж не дружина.
— Ми мали сьогодні одружитися.
— У нас нічого не було, — бреше Олексій. Він не знає, що ще сказати.
Степан розлючено замахується для наступного удару і… сам опиняється на підлозі. Тепер кров із розсіченої лівої брови заливає його лице. У Степана легка контузія. Він трусить головою, нездатний підвестися, як у нокауті. Олексій про себе рахує до десяти.
«Не вставай, пліз, Стьопо, друже мій, бо доведеться ще раз стукнути», — подумки говорить він. Степан, наче послухавшись внутрішнього голосу свого спаринг-партнера, залишається розгублено сидіти на підлозі.