Глава VI. Медвідь-Комбат

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Глава VI. Медвідь-Комбат

18 січня 2015 року. Красний Камінь. Аеропорт

— Стьопо, діло пахне керосином. У нас два важких, — похмуро вимовив Сєргєїч, огрядний вусатий старший лейтенант медичної служби, років сорока п’яти, найстарший із захисників КАПу. — Решта трьохсоті ще протримаються два-три дні, на підніжному кормі, як то кажуть, а цих, Сашу й Акробата, треба евакуювати сьогодні, інакше, як то кажуть, Аллаху акбар.

На цих словах ветеран перехрестився.

— Чекаємо на «чайки», Сєргєїч. Казали, буде аж три сьогодні, — відповів Бандер, перезаряджаючи свій «Стечкін».

Усі в КАПі знали Сєргєїча як Лікаря Айболитя й саме так до нього зверталися. Тут він був справжнім старожилом. П’ять-шість незмінних ротацій, не менше.

Черговий обстріл щойно закінчився. Пил і димний пороховий сморід стіною стояли навіть у КСП.

Сєргєїч перетрусив свій медичний рюкзак. Усі ліки та інші засоби привезли волонтери ще з тиждень тому. На розстелену на підлозі брудну білу ганчірку з блякло-бежевими плямами від йоду й темними, майже чорними від крові серед іншого вивалилася блискуча упаковка презервативів. Напевне, випадково затесалася або якийсь дотепник так смішно пожартував.

— Нас тут і без цього добра жарять день і ніч, — пробурчав Сєргєїч і поклав упаковку до кишені.

Обережно переступаючи через стогнучі мішки з пораненими й мовчазні — з двохсотими, в його кут КСП пробирається хлопчина років двадцяти, з гарячим іще автоматом і в туго застібнутій касці.

Він контужений, майже нічого не чує, швидко моргає сльозавими очима, наче намагається довгими, як у дівчини, віями струсити з очей якийсь бруд, голосно говорить, заїкаючись. З лівого вуха тонкою цівкою стікає кров.

Сєргєїч звично ховає цигарку в кулаку, майже обпалюючи собі руку, оглядає хлопця, водячи молоточком йому перед очима.

— Вітаю, житимеш, — Сєргєїч кричить у солдатське вухо. — Відлежися сьогодні. А взагалі-то, в позиційному боєзіткненні каску небажано застібувати, тим більше так туго.

— Ч-ч-ч-чому?

— Якщо куля, особливо сім шістдесят дві, попаде в каску, може шию зламати, і заїкатися, синок, уже більше не будеш.

— Сп-п-п-п-асибі, Д-д-д-докторе Айболить, — солдат кричить у відповідь, і задоволений, наче лікар врятував його від смертельного поранення, іде до столу пити чай.

Під час останнього перемир’я, наприкінці грудня, сепаратисти, підсилені свіжими регулярними частинами, що прибували з Росії мало не по батальйону щодня, скористалися моментом. Вони перетворили всю прилеглу до КАПу місцевість на найсправжнісінький укріпрайон, з трьома фортифікованими, як у підручнику, лініями оборони, бетонованими бліндажами, дотами й дзотами, що обступали КАП із трьох боків.

Уранці командир десантно-штурмової бригади з позивним «Майк», чиї бійці зараз тримали Аеропорт, із жахом виявив, що навіть для евакуації вбитих і поранених посилати в КАП йому більше нема чого й нема кого. За тиждень уся його техніка — чотирнадцять БМП, БТРів і «мотолиг»[33], — була спалена або виведена з ладу. Не кажучи вже про важкі втрати серед особового складу. У строю з двохсот п’ятдесяти двох бійців (стільки їх було на початку операції місяць тому) залишилося чоловік сто п’ятдесят разом із тими, що в Аеропорті. В ангарі по сусідству стояли дві мертві «бехи», які механіки вже розбирали на запчастини. І лише придана «арта» працювала більш-менш справно.

Батальйон прориву прибув рано вранці з Волновахи взагалі як туристи — на автобусах. Десантний батальйон, призначений, зокрема, для прориву блокади КАП, нараховував сто двадцять чотири чоловіки особового складу замість п’ятесот двадцяти дев’яти за штатним розкладом. І нуль техніки з належних тридцяти двох одиниць. Зеро! І це батальйон, що не з бою вийшов, а відпочилий, переформований, що називається!

У другому батальйоні підсилення з тієї ж бригади, що героїчно, успішно і з малими втратами тримала оборону КАПу ще в жовтні й листопаді, особового складу теж було — кіт наплакав. Лише якихось сто двадцять чоловік, хоча і з бойовим досвідом. При цьому, однак, батальйон був перекомплектований порівняно з іншими частинами на передку біля Красного Каменя: чотирнадцять «коробочок» (БТРів і БМП). Але цей батальйон із такою необхідною саме зараз технікою досі був на марші. І навіть не на підході.

— Який, на х…р, прорив! Що це взагалі, блін, за армія, у якій ні літаки, ні вертольоти не літають, а десантники пересуваються на пасажирських, блін, автобусах! — далі в Майка не лишалося слів, крім нецензурних. Єдиним виходом здавалося позичити «коробочки» в сусідів із морпіхоти, розквартированої неподалік на окраїні Пісок.

Для цього командир і послав туди свого найкращого перемовника, досвідченого й геройського комбата Медведя.

Медвідь був лисий, міцно збитий мужик із величезними волохатими, як у Кінг-Конга, лапами замість рук. При цьому серед своїх і штабних він мав репутацію офіцера, спроможного умовити кого завгодно на що завгодно. І без застосування фізичної сили. Одним лише словом. Практично.

На локальні «терки» з перемир’я від українців ходив виключно Медвідь. Він став легендою після того, як у серпні першим пішов на прорив котла під Іловайськом і вивів звідти пішки понад сотню людей. Сам ішов із ними поряд два дні. Розстріляли весь БК, пили воду з калюж, якщо попадалися дорогою, їли траву, але йшли і вийшли до своїх. І поранених донесли. Тих, хто в дорозі не помер.

Медвідь одразу домовився з командиром сусідів «за дві «бехи» і одну «мотолигу», але тут виникла непередбачувана і, схоже, нездоланна складність. «Механи» навідріз відмовлялися їхати в КАП. А чого туди їхати, якщо це квиток в один кінець? Вони прекрасно знали, що на цьому проклятому «маршруті слідування колони» останнім часом згорає все, що рухається.

Формально Україна не була в стані війни з Росією. Найвище керівництво на всіх форумах, зустрічах і конференціях торочило про «пряме вторгнення російських військ», що було чистою правдою й очевидним фактом. Але з іншого боку, з причин, що не підлягають обговоренню, не оголошувало в країні воєнного стану й продовжувало іменувати війну в Донбасі сором’язливо-бюрократичною абревіатурою АТО (Антитерористична операція).

У підсумку солдат, водій-механік — та хто завгодно! — міг відмовитися навіть у бойових умовах виконувати наказ, і максимум, що йому за це загрожувало, — догана. Жодного військового трибуналу, жодного штрафбату.

«Героїзм і любов до Батьківщини — справа, звісно, добровільна, але, блін, не настільки ж», — укотре подумав Медвідь перед розмовою з маленькою групкою механіків-водіїв із сусідньої бригади, які навідріз відмовлялися їхати «на смерть» у КАП.

— Хлопці, значиться так, аби ви не сцяли кип’ятком під час цієї пригоди, я поїду разом із вами, от сяду в «мотолигу» поряд з тобою, — Медвідь указав на худого довготелесого хлопця. Це був водій МТЛБ у брудній замасленій синій матерчатій курточці із драним облізлим хутряним коміром, такі носять ремонтники-поденники на дешевих придорожніх автостанціях. — Там все одно стрілок не дуже потрібний, калібр не той. Хлопці, правда, ну чого ви сците? З вами поїде сам Медвідь, блін. Ви про мене чули?

Троє водіїв похмуро закивали головами, дивлячись собі під ноги й топчучись при цьому на двадцяти трьох своїх бичках.

— Зі мною всі звідусіль виходять живими, навіть із самої дупи.

— Та ми ж не виходимо, а, типу, входимо разом із вами в цю саму… — спробував пожартувати один із трійці.

— Коротше. Ви все знаєте й зрозуміли, — не зважаючи на цей військово-польовий сарказм, продовжив Медвідь. — Хлопців треба витягувати! Хто, якщо не ви? І я поклопочу перед вашим командуванням про відпустку й нагороди, у разі чого…

Медвідь зрозумів, що переборщив із цим «у разі чого», схоже, усе зіпсував. Одначе цього разу, на щастя або, як виявилося пізніше, на нещастя, він помилявся.

— Та х…й із ними, з тими-во, з нагородами, значиться, вашими, з них той-во, сала не наріжеш, — несподівано заговорив найстарший із трійці, з великою розмазаною по запалій неголеній щоці плямою машинного масла, зі збитими в сальні пасма сивими скронями на давно не митій і нечесаній голові. — Коротше, ми, цей-во… Ми, той-во, поїдемо… Тому що, цей-во, значиться, з вами, товариш Медвідь.

Медвідь усміхнувся, переводячи подих, і мало не пожартував, типу «тамбовський вовк тобі товариш, товариш сцикун», але вчасно прикусив язика.

У диспетчерській вежі КАПу загін менший за взвод уже три дні відбивав танкові й піхотні атаки сепарів. Від самої вишки залишилася третина рваного заліза та пошматованого бетону. Позицію тримати сенсу більше не було. Наче був якийсь сенс тримати в Аеропорту все інше.

Маршрут був простий і водночас складний. Завдання поставлене гранично ясно: забрати всіх — поранених, живих і мертвих із вежі, проїхати повз ніким не зайняту (за останніми даними розвідки) пожежку до нового термінала, залишити боєздатний особовий склад для підсилення термінала, забрати всіх поранених і вбитих — і додому, на базу. Усього й клопоту. Простіше пареної ріпи.

Механіки почухали ще раз ці самі багато разів парені й перепарені ріпи й пішли готувати машини. Виїзд було призначено на п’яту ранку. Усі звірили свої годинники. Двоє аж тепер зрозуміли, що годинники в них стоять, так давно на них не дивилися.

«Чому ми постійно маємо виїжджати на цьому б…дському героїзмі? — думав Медвідь, поки йшов додому. Швидко замерзала, вже не хлюпала, а потріскувала під ногами багнюка. — Чому ми самі весь, б…дь, час заганяємо себе в ці котли й оточення, нічого не робимо, поки смажений півень не дзьобне, а потім на героїзмі виїжджаємо з такими, б…дь, втратами адськими? Навіщо так довго тримали цей безглуздий КАП? Заради якої, блін, стратегічної мети? А тепер, Медвідь, бери людей, яких нема, бери машини, яких нема, і розрулюй цей грьобаний ад, да? Так, б…дь, виходить, так, б…дь?»

Поруч просвистіла випадкова, схоже, міна. Медвідь гепнувся в брудну калюжу біля перекинутого, пробитого сотнями осколків жерстяного паркана. Міна ляпнулася в більшу калюжу метрів за тридцять від тієї, у який він лежав обличчям униз.

Він навіть не розчув звуку вибуху, наче ця калюжа на секунду засмоктала міну в свою тонну багнюки. А от на другій секунді (як розтягується воєнний час, поки його більше нема для тебе) наче як вибухнула, піднявши цунамі густого смердючого болота й опустивши все це на спину офіцеру.

«Тепер я з усіх боків замаскований, як снайпер», — подумав Медвідь, підвівся, підібрав автомат і рушив далі, навіть не намагаючись струсити болото ні з себе, ні зі зброї.

Цієї хвилини він раптом потрапив у зону дії мережі й почув звук вхідного повідомлення.

«Ти не забув, сьогодні Д.Н. у Санька? Ми тебе любимо й чекаємо», — написала дружина.

Наймолодшому з трьох його синів (після війни він пообіцяв їй дівчинку) виповнилося три роки. Той ще до пуття не розмовляв, але вже малював танки й літаки. І тата з рушницею.

«Б…дь! Як я міг забути?!» — Медвідь одразу спробував набрати Настю, але зона зникла. Тоді він набрав і відправив повідомлення: «Поздоровляю, цілую, люблю. Скоро приїду». Смс відправиться саме, коли знову з’явиться примарна зона.

Востаннє вони бачилися близько місяця тому вдома, у Харкові, уперше від кінця серпня, коли він вийшов з оточення й батальйон формували практично заново. П’ятдесят шість убитих, майже всі поранені з двохсот чоловік, які були в пеклі під Іловайськом. Тоді Медвідь провів аж три дні вдома, а «крайнього» (так тут усі говорили замість «останнього») разу встиг додому лише на ніч, коли його послали за двома новими БМП-2. П’ять годин він був із нею й зі сплячими хлопчиками. Коли вранці їхав, не стали їх будити. Настя так плакала, що й без дітей сліз вистачило.

Здоровезний мужик увесь у липкому стікаючому болоті, наче завмерши, стояв посеред зруйнованого села, посеред нескінченної війни. Плечі у нього опустилися, голова похилилася, сам він увесь якось стиснувся.

Ніхто не бачив його сліз. Поряд нікого не було. І навіть якби були, не помітили б. Через багнюку…

Рівно о п’ятій ранку бронеколона висунулася до КАПу. Першим пустили БТР, на ньому й поїхав Медвідь. Другою йшла МТЛБ, замикав колону БМП. Медвідь був у головній машині, так мобільніше й надійніше керувати. В усі три під зав’язку навантажили БК, їжу, лахи, воду, ліки.

«Мотолигою» замість дванадцяти чоловік їхало четверо. У БТРі було двоє, Медвідь і механ Вася, той, що напередодні за всіх прийняв рішення їхати. Беха містила чотирьох. З вежі треба було забрати чоловік двадцять, якщо ще, дай Боже, живі. Судячи з канонади й радіообміну, бій там тривав від самого вечора, цілу ніч.

Щойно заїхали на злітку біля вежі, перші дві машини проскочили, а БМП запалили. Довбанули з гранатомета прямою наводкою в паливний, із засідки. Схоже, чекали. Розвідник Ждан на ходу відчинив задній люк «мотолиги». З БМП ніхто не вибрався. Машина вже горіла як факел. Не скидаючи ходу, поїхали далі.

Під’їхали до вежі, «пришкерилися» з північного боку, щоби скоротити сектор обстрілу. Захисники вже сиділи й лежали внизу, посеред решток зруйнованих поверхів. Мертві й живі. Живі, хто міг, відстрілювалися навмання, на спалах, мертві терпляче очікували.

Хвилин п’ять евакуювали поранених, засовували в «мотолигу» сім мішків із трупами. Поранених чоловік вісім. Шестеро на ногах. За командира — старший сержант із позивним «Налим».

У глухій темряві вогкого ранку, посеред сліпого стрілецького бою розподілилися по машинах, як могли. Трьохсотих додалося. Двохсотих наче ні. До Медведя в БТР влізли легендарний коректувальник і кулеметник Фелічита, який не залишав вежу з жовтня, цілісінький, та ще п’ятеро з ним, усі на ногах.

Несподівано довелося затриматися. Усі не помістилися в «мо- толигу», хоч як пресуй.

— Двохсотих залишаємо, б…дь!

— Їдемо всі! Так, б…дь, веселіше! В’яжіть мішки з двохсотими на рами! Бігом, б…дь!

І лише коли, матюкаючись і відстрілюючись, перекантували трупи на рами, машини рушили далі.

На під’їзді до пожежки виявилося, що розвідка помилялася. З пожежки їх добряче «причесали» ДШК і, схоже, «Утьос». Ну, і пару гранат до кучі, з РПГ. Мимо цього разу.

Медвідь прийняв рішення в самовбивчий бій не вступати, а обходити пожежку на швидкості через насип. Вася «фіксанув» під обстрілом, надто задрав на підйомі швидкість. БТР занесло, і машина перевернулася на спину, нагадуючи велетенського залізного жука з подібними на безпорадні лапки колесами, що безглуздо оберталися. «Мотолига» пішла далі без зупинки. Заміс був крутий. Трупи на броні поступово перетворювалися на решета.

Медвідь відчинив люк і відразу побачив: з боку пожежки летить «світлячок». Прямо до них. Водій не вимкнув світло всередині. Відкритий люк виказав їх у темряві.

Спалах, удар. Медвідь закрив руками лице, розплющив очі й побачив, що горить. Спробував збити полум’я. Вивалився злюка лицем у свіжісінький сніг. Сніг зашипів. Медвідь не відчував обличчя.

Збивши полум’я, він потягнувся назад до люка, щоби дістати автомат, побачив, що водій згорнувся калачиком. Смикнув його за плече — голова, наче гумова, впала набік. Пів голови нема.

— Прости, Вася. Не пощастило цього разу, — тільки й устиг прошепотіти комбат. Цієї миті вже все тріщить у нього самого в голові. Іскри в очах. Темрява. Втрата свідомості.

…Коли Медвідь отямився, він лежав на животі на асфальті. Навколо міські будинки. Голова розколювалася. Рукам страшенно незручно. Усе ясно: зв’язані за спиною. Полон.

Уже світало. Навкруги холодно й сіро. Їх посадили на коліна посеред вулиці. Усіх, хто був у БТРі, крім водія.

— Я Ваха, если кто не знает[34], — заговорив, скоріше навіть закричав, майже зірвавшись на фальцет, високий смуглий молодий чоловік кавказької зовнішності. Був без шапки, мав у руках короткоствольний «калаш», а з форменої кишеньки на рукаві звисав символ так званої путінської Новоросії — георгіївська оранжево-чорна стрічка. Ваха, незважаючи на національність, говорив російською без жодного акценту.

Медведю лице Вахи здалося знайомим. Де він його раніше бачив? Голова крутилася, гула. Шкіра обличчя нестерпно нила. Права щока його роздулася так, що він краєм ока міг бачити її.

Поряд із Вахою раптом виросла фігура з телевізійною камерою на плечі, у синій касці з написом «ПРЕСА» і в синьому бронику з написом «Лайк ньюз».

«Усе ясно, це ж той самий психований командир бандитів на прізвисько Ваха, який не вилазить із сепарських новин. Може, хоч на камеру не будуть кістки ламати», — подумав комбат.

Цієї миті Ваха порівнявся з ним (побачив, що за віком і формою офіцер, не нижче майора), зупинився навпроти, долонею в лоба підняв йому голову й спитав:

— Ты, чтоли, командир?[35]

Медвідь мовчав.

— Отвечай, боров, когда спрашивают! Или не кормили еще? — Ваха різким рухом відірвав синьо-жовтий шеврон із грудей Медведя, сунув йому під ніс, намагаючись запхати у закритий рот. — Жри, падаль, кому говорят! Жри, гнида! У вас, у карателей, щас завтрак должон быть по расписанию![36]

Він віддав автомат одному зі своїх солдат. Їх було чоловік п’ятнадцять. Усі в новій зимовій утепленій зеленій формі з чорними наплічниками й нарукавниками від ліктя, як у військових бухгалтерів, якщо такі на війні бувають. Майже в усіх на головах чорні балаклави. Дехто в касках, дехто в чорних в’язаних шапочках. Берці в усіх нові, мало не блищать. Усі вони стояли мовчки.

«З виправки — професійні військові», — подумав Медвідь.

Між тим Ваха дістав із кобури ТТ і тильним боком з усього розмаху вгатив його по тім’ячку. Комбат знову знепритомнів.

Отямився на підлозі в якомусь ангарі-гаражі. На стінах тут і там на залізних штирях висіли старі й нові покришки.

Він і його хлопці лежали на підлозі. Обличчя в усіх закривавлені. Замість професіоналів у балаклавах навкруги стояли бандитського вигляду хлопці, без балаклав, у камуфляжі, зі шматками залізної арматури в руках.

— Значит, так, фашисты х…вы. Мы у вас в «коробочке» пулемет нашли, — кричить Ваха, крутячи бейсбольну биту в руці. — Кто из вас пулеметчик? Кто вчера с башни покрошил моих парней?[37]

Мовчання. Без жодної команди хлопці в камуфляжі починають бити арматурою всіх, хто лежить на підлозі. Удари, крики, стогони, знов удари. Через хвилину побиття припиняється.

Чути важке дихання й тих і других. Хтось стогне, хтось уже ні. Двоє лежать нерухомо.

— Ну что, твари, память не вернулась?[38] — знову кричить Ваха, піднімає руку з битою й трьома ручними годинниками на зап’ястку.

— Усе, харе-маре. Я кулеметник із вежі, — говорить Фелічита, по життю — Сашко Полунін, двадцятишестирічний шкільний учитель фізики із Сум, етнічний росіянин.

Фелічита не встигає виплюнути кров із розбитого рота, як на нього сиплються удари арматурою з усіх боків. Уже безживне тіло кулеметника сепари люто штурхають ногами хвилини дві-три.

— Все, парни, все, — раптом кричить із сильним кавказьким акцентом якийсь молодий сепар у чорному комбінезоні. Нахиляється над тілом Фелічити, мацає пульс. — Дышит еще. Балныца нужно[39].

В ангарі мертва тиша. Її раптом порушує інший кавказький голос, звідкись позаду натовпу. Не крик, не голосно, роздільно:

— Балныца, гавариш? А курорт, море Черное, шашлик-машлик нэ нада?[40]

Натовп розступається. Невисокий кремезний чеченець середніх років, лисий, із рудою бородою, повільно, перевальцем, на своїх міцних коротких і кривих ногах виходить уперед. В одній руці в нього ТТ, в іншій — довгий прямий кинджал.

Він простягає кинджал молодому чеченцю, що схилився над Фелічитою. Говорить щось різко й гортанно своєю мовою. Молодий підводиться, дивиться в очі рудому, відповідає щось тихо й коротко по-чеченському. Відводить простягнутий кинджал рукою й різкими кроками майже вибігає з ангара. Усі мовчать. І знову чутно тільки важке дихання і стогони тих, що на підлозі.

Старший чеченець повільно хитає головою, щось говорить сам до себе. Вставляє кинджал у піхви, опускає руку з пістолетом у бік Фелічити й двічі стріляє тому в голову. Без слів розвертається й виходить з ангара слідом за молодим.

«Геть племінник знахабнів. Учити треба поважати старших», — думає командир батальйону Шаміль Бараєв, поки повільно й важко крокує в супроводі озброєної до зубів охорони в чорному тихими, сірими, неживими донецькими вулицями. Ще один день у чужому місті не вдався.

— Что ж вы делаете, сволочи! — голос Медведя з підлоги порушує липку й щільну тишу в ангарі. — Он же просто солдат, как и вы[41].

Усі навколо мовчать, аж поки до смиканого Вахи повертається мова.

— Какие вы, на х…й, солдаты! Вы фашисты е…ные! Бендеровцы, б…дь![42] — істерить він.

Вимкнувши світло, Ваха і його люди виходять з ангара. Клацає залізо замка. Тьма падає на Медведя і його людей, як важка завіса…

За кілометр від ангару, де на холодній бетонній підлозі стікали кров’ю українські кіборги, у новому терміналі нічна пітьма поступово змінилася вогким днем, без неба, без повітря. Суцільний чад довкола.

Усі готувалися до прибуття «чайки». Стрільці, кулеметники на позиціях. Олексій сидів під підвіконням порожнього вікна, крізь яке замість світла й повітря всередину будівлі заповзав пороховий дим. Він перевіряв камери, виставляв режими, протирав оптику.

Усі інші поруч із ним клацали затворами, виставляли свої режими й свою оптику…

Професор і Тритон стояли біля самого вікна. Професор акуратно поклав свій автомат поряд зі снайперською гвинтівкою Тритона із зовнішнього боку вікна на гору сміття. Чекали.

Мертві в мішках складені майже штабелем назовні. Поранені із забинтованими головами, руками й ногами сиділи за цією страшною пірамідою з мішків зїхніми назавжди заснулими товаришами.

— Їдуть!

З туману й диму зліткою в бік термінала повільно вповзало щось незрозуміле й моторошне, обвішане мертвими тілами в мішках і без мішків, простріляними десятками куль.

Несподіваний звук вхідного телефонного повідомлення в кишені в Олексія розсік тишу в терміналі, наче перший такт похоронного маршу.

Усі повернули голови на цей звук, ніби це повідомлення було кожному з них. І справді, воно було кожному з них:

«Де ти? Як ти? Думаю про тебе…»

«Де я? У пеклі», — хотів був написати у відповідь Олексій, але передумав, просто вимкнув телефон і запхнув його назад до кишені.