ГЛАВА XI. Острів Крим
ГЛАВА XI. Острів Крим
28 лютого 2014 року. Сімферополь
Коли потяг зупинився у Джанкої, уже стало ясно — щось не так. На пероні жодного міліціонера. Якісь бородаті дядьки, підперезані ременями, у кашкетах із бузковими околишами й синіх шароварах із червоними лампасами обступили чоловіка середніх років у чорному поношеному, але чистому з вигляду плащі. Чоловік із лискучим від поту почервонілим лицем, розстібнувши плащ і помітно нервуючись, щось шукав у внутрішній кишені піджака. Один із ряджених, у високих чорних чоботах, постукував по чоботу чорною шкіряною нагайкою. Біля ніг знервованого чоловіка з червоним обличчям стояли дві старі шкіряні валізи.
Коли потяг рушив, чорний плащ, увесь якось раптом зіщулившись, підняв свої валізи і пішов по перону, схиливши голову. Казаки (а це, найімовірніше, були вони) супроводжували понурого чоловіка, як конвой. Нагайка й далі стукала об чобіт, наче відстукуючи такт кроків. Усе було як у поганому кіно, де за сценарієм з будівлі вокзалу виводять жертву, підводять її до обдертої стіни того, що неодмінно має іменуватися пакгаузом або якось так. І тут нещасному батькові трьох дітей, за мить уже сиріт, казаки пускають кулю в лоба, а тоді, штовхаючись, матюкаючись і спльовуючи соняшникове лушпиння, копирсаються в якихось запраних кальсонах і шкарпетках, вивалених із валіз.
Олексій не додивився уявлюваний епізод до трагічної розв’язки. Він був один у двомісному купе, та й, схоже, в усьому вагоні. Відхилившись на спинку дивана, поклав руки за голову й заплющив очі. І знову побачив перед собою обличчя Ніки з розкиданим на білій подушці темним волоссям. Побачив власні блакитні очі, що відбиваються в її широких зіницях-маслинах, наче вони не кохалися, а серйозно й зосереджено грали в гру — хто кого передивиться. Він програв, відволікся, повернувшись думками до казаків. Озброєні казаки на вулицях міст — це поганий знак.
«Я не знаю, друже Федір, хто такі кінні матроси, але їхати звідси точно треба», — ці слова, адресовані Шаляпіну, приписують Івану Олексійовичу Буніну.
Безперечно, як матроси мають бути приписані до кораблів і без коней, так і казаки, особливо у формі та при зброї, мають залишатися у своїх станицях або у фільмі «Тихий Дон». Олексій задрімав і більше не бачив ні Ніку, ні казаків. Прокинувся вже в Сімферополі.
Перше, що впало в око на пероні, — соняшникове лушпиння вперемішку із недопалками та плювками, — найперша ознака того, що влада змінюється, якщо вірити «Окаянним дням» Буніна. Одразу на виході з вагона біля широкого входу в підземний перехід Олексій краєм ока помітив групу з трьох чоловіків у камуфляжі, що сидів на них якось недоладно, і армійських камуфляжних картузах. Двоє з них були в чорних балаклавах.
Один мав перекинуту через плече гвинтівку «Сайга». На боці в іншого, що видавався помітно старшим за інших, був нижчим на зріст і мав неабиякий живіт, на широкому шкіряному ремені висіла кобура з такої ж темно-коричневої шкіри. Погляд професійного фотографа моментально розбивав кадр на можливі місця фокусування, автоматично ковзаючи по деталях, як кібернетичний мозок.
«Камуфляжі» пильнували ріденький натовп, наче когось чекали. Олексій зупинився перед хлопцем у спортивному костюмі «Адідас» із табличкою «Таксі» в руках, вручив йому свою валізу й коротко сказав:
— Готель «Москва». Ми можемо там пройти? — І показав у протилежний край перону. Якісь люди зістрибували там з колії, передаючи одне одному торби.
— Можемо, — відповів таксист. — Тільки там стрибати доведеться.
— Стрибнемо, — кивнув Олексій, уже рушаючи в обраному напрямку.
Йому дуже не хотілося починати свій робочий день з пред’явлення американського паспорта якимось погано вдягненим і ще гірше екіпірованим партизанам. Як і в Джанкої, на пероні Сімферопольського вокзалу не було жодного міліціонера.
Уже в машині Олексій попросив таксиста спочатку довезти його до аеропорту, потім до Верховної Ради і лише після цього в готель. Таксисти — гарні психологи. Хлопець в «Адідасі» одразу зметикував, що клієнт солідний, розмінюватися на дрібниці не буде, і без торгівлі повіз його в аеропорт, як і було замовлено.
Вокзальний годинник пробив дев’яту ранку.
* * *
28 лютого 2014 року. Київ
Сидячи за кутовим столиком у маленькій підвальній кав’ярні біля Європейської площі, Ніка заплющувала очі й подумки поверталася в його номер, у його ліжко. Усе всередині неї — у голові, у серці й далі — усюди було тепер по-новому. Навіть кава мала якийсь інший смак. Вона не могла не те що точно описати пережите тієї ночі, але й просто зрозуміти, що з нею відбувається зараз.
У школі вона мала скороминущі романи в останньому класі та на випускному вечорі, коли їх возили вранці автобусом на озеро за місто. Вона навіть тоді спала в автобусі, схиливши голову на плече хлопчика, з яким несмачно цілувалася, не відкриваючи рота, коли вони піднялися з актової зали в кабінет біології. Там іще на стіні висів плакат із людиною на повен зріст, у розрізі, з вивернутими кишками, а під ним стояв скелет іншої людини без нижньої щелепи.
Потім, в університеті в Києві, її спостигла «любов» з юнаком, старшим за неї на два роки. Вона позбулася цноти на другому курсі в однокімнатній квартирці його бабусі, яка нещодавно померла. Старенькі меблі, допотопна газова колонка в обшарпаній ванній, рипуче металеве ліжко й білизна, що завжди здавалася сируватою. Вона була розчарована першим сексом. Їй було некомфортно, незручно. І більше нічого. Від її друга пахло потом, часником, тютюном і… Їхня близькість тривала не більше хвилини.
Півроку тому вона нарешті зустріла Степана, і їй здалося, що вона відчула щось таке, що в її розумінні було дуже схоже на любов. Їй було добре в ліжку зі Степаном. Він був ніжним, уважним. Але їй ніколи, жодного разу не схотілося закричати від пристрасті, як писали у книгах чи показували в кіно.
Степан теж був стриманий, як справжній військовий. Він не кричав. Він сопів. Він взагалі був мовчазним. Але Ніка знала, що він кохає її, що він їй відданий, що він справжній, серйозний чоловік. Вона почувалася з ним спокійно. Саме спокійно. Ось ключове слово. Людям часом властиво в найважливіших життєвих рішеннях не шукати добро від добра, а вдовольнятися тим, що є. Звільнившись із армії «через безлад», Степан працював охоронцем у банку, а потім вечорами став навчати рукопашного бою молодь із «Правого сектора».
Підчас Майдану армійський досвід колишнього офіцера-десантника йому згодився як ніколи, особливо в дні справжніх вуличних боїв на Грушевського та Інститутській. Ніку трохи бентежили і його нинішня військова форма з червоно-чорною пов’язкою на рукаві, і те, що він дедалі більше часу проводив на барикадах, не посвячуючи її, чим вони з хлопцями займалися вечорами й ночами. Особливо останнього місяця, коли його відділення банку, розташоване на Грушевського, зачинили, і він досі не працював. Лише одного разу, коли зіткнення на тиждень припинились, він запросив її вночі на факельну ходу. Їй не сподобалось. Не дивно, що з факелами Андріївським узвозом пройшли чоловік сто, не більше.
Вона думала, що кохає Степана, що лише так вона й уміє кохати, а не інакше. І що це і є любов. Спокійна, достойна, проста. Не надто солодке яблуко, але й не гірке. І що головне не в тому, який він чоловік, який коханець, а яка він людина. Якось її близька подруга, ділячись своїми інтимними одкровеннями, спитала Ніку, а як у неї «в цьому сенсі».
— Та нормально, — відповіла та, одвівши погляд. «Нормально».
Іншого слова вона не дібрала. Любов, вона як вино. От хоча б рислінг. Кримський — кислятина, яка тхне діжкою, а німецький, мозельський — чиста насолода. Вона про це могла лише здогадуватися. Не про рислінг, звичайно.
Неминуща життєва мудрість «Аби людина була гарна» і визначала їхні стосунки. Точніше, її ставлення до нього. І ще. Вона походила зі стабільної, традиційної родини з маленького західноукраїнського містечка й хотіла все в коханні робити «правильно», як заведено.
Ніка дуже хотіла дитину. Саме від Степана. Вона була певна, що Степан буде гарним чоловіком і батьком, відданим і турботливим. Вона собі уявляла, як тримає на руках маленького хлопчика, такого ж гарного й великоокого, як сам Степан. І в ці хвилини їй здавалося, що вона кохає Степана. Не так, як у романах і в кіно, а як у житті, де все має бути стабільним і надійним. Саме так, а не інакше. «Стабільність» — ось що було головним у їхніх стосунках.
Коли з’явиться «малий», як вона сама собі говорила, усе стане на свої місця. Але замість малого з’явився Олексій, як прибулець з іншого світу, зовсім інший. Alien. Чужий. Він був не набагато балакучішим за Степана, але те, що він говорив, було таке важливе, звучало так інакше, так просто, тепло й красиво!
Вона з усмішкою згадувала, як він голосно й музично співав, приймаючи душ. Зараз він вийде з душу… Вона заплющила очі. Теплі хвилі знову покотилися в неї внизу живота.
Їй подобалося в ньому все. Те, як він вдягався, — непримітно, але дуже затишно й зі смаком. Його волосся, його губи, його шкіра, його запах. Його рот у поцілунку був таким живим, і якась невідома їй енергія іншого життя передавалася їй від нього чи сама зароджувалася всередині неї лише від одного доторку. Вона немов відривалася від землі під час їхнього поцілунку.
Він цілував її всю, і там, де ніхто ніколи не цілував. Їй подобалися його рухи. Дивлячись на нього збоку, вона не могла знайти в ньому недоліку й просто милувалася ним. Стрункий, підтягнутий, незважаючи на вік, який він не приховував, незважаючи на сиві скроні та сиву триденну щетину… Вона бачила в ньому людину з іншого світу, чоловіка з реклами Marlboro, як колись, сміючись, сказала.
— Але ж я не курю, — усміхнувся він.
— Мальборо-мен теж не курить, інакше він би не мав такого вигляду, — усміхнулася вона.
— Тобі не заважає моя щетина? — спитав він того вечора. — Не коле?
— Навпаки! — відповіла вона. — Я ніколи ще не цілувала бородатого чоловіка. Це так цікаво.
А як він рухався всередині неї тієї ночі… Якби вона зараз не сиділа, у неї підкосилися б ноги, як тоді, коли він своїм хрипавим напівшепотом спитав, чи підніметься вона до нього в номер. І замість того, щоби сказати: «Звісно, ні, вже пізно, дякую вам, до побачення», — вона коротко й дуже швидко сказала «так» і відчула, як Європейська площа навколо них одразу хитнулася.
А вона ж випила лише бокал, та й той не до кінця. Вона цілий вечір була в якомусь наркотичному стані, майже не чуючи, не розуміючи, що він їй каже. Вона не почувала незручності. Їй було так легко, так затишно з ним, наче він завжди був найближчою, найріднішою людиною в її житті. Наче раптом здійснилося те, що вона вивчила напам’ять ще у школі: «И в мыслях молвила: вот он!»[69].
Зала кав’ярні теж захиталася, коли вона згадала ту ніч і те, що вона тоді відчула вперше в житті. Ясно й чітко, як жінки відчувають обман, зраду, вагітність, любов. Відчула те, чого бувають позбавлені чимало жінок, проживши роки сімейного життя. І без чого, як вона тепер зрозуміла, жити не можна. Кохання — це завжди саме кохання, а не щось інше — «мабуть, любов» або «схоже, що любов». Кожен, хто мав це почуття (а кожен переживає його по-своєму), знає напевно: це кохання, і помилки тут не може бути…
Ніка піднесла чашку до губ, щоб якось приховати палаюче лице. Наче ті кілька людей, які були на ту хвилину в кав’ярні, з офіціанткою включно, усі разом дивляться на неї й здогадуються, що з нею насправді відбувається та чому.
Вона згадала, як абсолютно природно й щиро прошепотіла йому слова, які не сказала б нізащо іншому, ні зараз, ні потім. А тоді все, що говорив і робив він, і все, що говорила й робила вона, здавалося саме тим, що слід робити й говорити. І нічим іншим.
— Ти — найкращий секс у моєму житті, — прошепотіла вона, і сама здивувалася тому, що вирвалося в неї само собою. Вона хотіла сказати не це й не так. Вона раптом знітилася так, що, якби на ній був одяг, він би спалахнув.
— А по-русски? — перепитав він, розуміючи, що вона сказала, але намагаючись пережартувати її збентеження.
— Ты самый лучший секс в моей жизни.
— Ладно, пусть остается по-украински, — сказав він, подумавши. Обоє розсміялися. Вона поклала голову йому на груди, обняла його рукою, наче пірнаючи пальцями в чисті й жорсткі хвилі його густого волосся. Їй було так гарно з ним, як ніколи в житті…
* * *
28 лютого 2014 року. Сімферополь
Таксист на ім’я Семен зупинив машину на під’їзді до аеропорту. Олексій повісив на себе обидві камери, вийшов з таксі й відразу помітив «зелених чоловічків». Зелені каски в новенькій камуфляжній матерії, гарно підігнані зелені формені польові курки й штани, заправлені у високі новенькі масивні армійські бутси. За плечима — гранатомети.
У руках автомати АК-100, теж новенькі, сяючі холодним металом. Таких нема на озброєнні українських військ. «Росіяни», — подумав Олексій. Підніс до очей камеру з об’єктивом 70—200. Зробив кілька знімків. Побачив у необхідному збільшенні, що в усіх повністю відсутні знаки розрізнення на формі.
Солдатів перед входом було не менше дюжини. Деякі стояли біля дверей. Інші парами прогулювалися перед будівлею. «Десантники або морпіхи», — вирішив Олексій, але те, що росіяни, сумніву не було. Коли він, не піднімаючи камер, але тримаючи їх у полі зору, підійшов кроків на десять до найближчого солдата, той зупинився, спрямував на Олексія дуло автомата й мовчки похитав головою. Олексій помахав йому рукою, мовляв, усе ясно, пробачте, батько, ми думали ви птах, розвернувся й пішов назад до машини. Ясніше нікуди. Це вторгнення.
Із машини він подзвонив Кетлін. Та досі була в Києві. Розповів їй, що відбувається. Вона роздратовано, наче він відірвав її від якихось важливіших новин, сказала: «Ми не можемо стверджувати, що це росіяни, лише на тій підставі, що на солдатах немаркована форма. Москва заперечує вторгнення», — і поклала слухавку.
На будівлі Верховної Ради Криму в центрі Сімферополя взагалі майорів на вітрі російський триколор. Головну будівлю республіки теж оточували озброєні до зубів «зелені чоловічки», які, проте, видавалися значно професійнішими, ніж ті, в аеропорті.
«ГРУ, — подумав Олексій. — Усе правильно. Урядовий об’єкт».
Таксист Семен, послухавши новини по радіо, між іншим просвітив його, що, виявляється, депутати республіканського парламенту провели позачергову сесію в будівлі, захопленій «зеленими чоловічками із сусідньої планети РФ», призначили референдум про незалежність та обрали новим прем’єром якогось «конкретного пацана-гопника на прізвисько Гоблін».
— Приїхали, — спокійно сказав Олексій.
— Ні, ще не приїхали, — діловито заперечив Семен. — «Москва» за рогом.
* * *
27 лютого 2014 року. Перевальне. Крим
У штабі 36-ї механізованої бригади берегової охорони України за довгим столом, схилившись над розкладеними картами, сиділи двоє: командир частини — підполковник, і його заступник — майор, молодший і весь якийсь неспокійний і смиканий, наче на незбалансованих шарнирах.
Майор різко скочив. Став ходити по кімнаті вперед-назад позаду огрядного командира. А той сидів, упираючись ліктями в карту, стуливши очі й обхопивши велику сивіючу й лисіючу голову руками.
— Саша, давай підженемо два-три танки й пару БТРів до Ради та ї…немо по ньому прямою наводкою з усіх гармат, як Єльцин по Білому дому, — заговорив скоромовкою майор, зупинившись за спиною підполковника. — Там же нікого нема, крім терористів.
Розх…чимо їх на повну. Прокинемося — розберемося. Скажемо, що за відсутності наказу діяли за інструкцією воєнного часу.
— Сядь, не відсвічуй, Толя, — спокійно і навіть якось відчужено сказав командир. — Наше діло маленьке. Чекаємо наказу. Лишаємося на базі. Готовність номер один. Усе. Тобі що, більше за всіх треба? З чого ти взяв, що час воєнний? У тебе хтось стріляє? І взагалі, найгірше чи найкраще, що може статися, це те, що тут буде Росія замість незалежної. Без кіпішу й без трупів, включно з нашими з тобою. Як зрозумів, прийом?
— Плюс, плюс, — тихо сказав Толя й сів.
У цей момент черговий без дзвінка гучно й вимогливо постукав у двері, потім прочинив їх, і вони побачили його видовжене обличчя з вибалушеними очима.
— Товаришу підполковнику, дозво… Коротше, подивіться самі за ворота. — Голова зникла, двері зачинилися.
Обидва командири маже побігли до воріт, на ходу поправляючи й застібаючи форму та залишивши кашкети у штабі.
Перед воротами, буквально за десять — п’ятнадцять метрів, стояла російська бронемашина «Тигр» без номерів, з великокаліберним кулеметом «Утьос», наведеним прямо на ворота. Позаду «Тигра» розвантажувалися три армійські «Урали», теж без номерів. Із них вистрибували солдати в новому обмундируванні ядучо-зеленого кольору. Вони поспіхом витягували з кузовів різне озброєння, від автоматів до кулеметів і гранатометів, і займали позиції для ведення вогню по периметру частини. Усе це робилося хоч і швидко, але організовано й діловито. Як на навчаннях. Ніхто нічого не говорив. Ніхто не вигукував накази. Ніхто не висував вимоги. Ніхто не ставив ультиматуми. Прибульці поводилися так, наче українських військових на базі не існувало взагалі, а якщо й існували, то були вони не більшими й не значущішими за мурах або мух. Так мають поводитися представники іншої, вищої цивілізації, коли захоплюють нову планету, на якій є якесь примітивне життя.
— Набирай Київ, б…дь! — заволав підполковник черговому, який стояв у них за спиною, і всі троє кинулися до штабу.
— Зв’язку нема, — доповів черговий через п’ять хвилин.
— Оце точно приїхали, — сказав підполковник, сів за стіл і дістав із кишені мобільник.
* * *
28 лютого 2014 року. Київ
Захеканий Степан увійшов, чи скоріше забіг до кав’ярні хвилин за п’ять після неї. У його руці були три жовті троянди, які починали в’янути.
— Ти чула новини? — сумбурно почав він, навіть не поцілувавши Ніку, а падаючи просто в курточці на стілець навпроти неї. — Росіяни всюди. Вони оточили всі наші військові частини в Криму.
— Стьопо, це, безумовно, важливо, але я хотіла поговорити про інше, — тихо, проте твердо сказала Ніка, дивлячись йому в очі через стіл. — Весілля скасовується.
— Що трапилося? Це через війну? — спокійно спитав Степан, гортаючи меню.
— Ні. Я кохаю іншого чоловіка.
Ніка й далі дивилася йому прямо в очі.
— Це такий жарт, так? — після паузи сказав Степан і жестом підізвав офіціантку. — Будь ласка, каву. Еспресо. Ти щось будеш? — Він знову обернувся до Ніки.
— Ні. Ти мене не чув?
— Чув. Ти кохаєш іншого, так?
— Так.
— Як просто. За один день узяла та й покохала? — до Степана почало доходити, що Ніка говорила серйозно.
— Не просто, і не за один день, — Ніка вперше відвела очі. — Стьопо, ти мені дуже дорогий. Ми з тобою дуже близькі люди. Сподіваюсь, такими й лишимося. Тому я не можу тобі брехати. Вибач мені. Так воно вже вийшло. Я кохаю його.
— Кого?
— Це неважливо.
— Як неважливо? Я мушу знати, чому ти мене покинула. Заради кого? Коли ти встигла? Ми ж… Ми…
Ніка відвернулася. Мовчала. Очі наповнилися сльозами.
— Це твій американський москаль, еге ж? — у голосі Степана з’явилися металеві нотки. — Кацап, так?
— Він не москаль і не кацап! Він просто людина, яку я кохаю.
— Але ж він жонатий! У нього діти, онуки! Він світлини показував. Для тебе це неважливо?.
— Важливо. Але я кохаю його. Я не знаю, що воно буде і як. Я просто мусила тобі про це розповісти.
Степан знову погукав офіціантку, оплатив рахунок, встав і пішов до виходу. У дверях він обернувся й сказав:
— Ага, ось що я хотів тобі сказати, якщо це тебе цікавить: я повертаюся до армії. Сьогодні був у військкоматі, подав заяву, щоби мене поновили, зважаючи на ситуацію. Ти знаєш, як мене знайти. Я завжди тебе кохатиму. І завжди на тебе чекатиму. Прощавай!
Двері за Степаном зачинилися. Його кава залишилася на столі неторкнута. Ніка, відвернувшись від столу, тихо плакала, піднісши руку із серветкою до очей.
* * *
5 березня 2014 року. Бельбек. Крим
Перших березневих днів усе було скінчено. Росія виграла бліцкриг у Криму без жодного пострілу… через неявку супротивника. Усі українські військові бази, частини, порти й аеродроми в Криму були захоплені або оточені й блоковані тисячами російських військових.
Аеропорт «Бельбек» поряд із Севастополем було захоплено ще 28 лютого. Близько двох рот озброєних до зубів російських десантників оточили аеропорт, потім роззброїли з десяток охоронців, зайшли на його територію й захопили диспетчерську, а заразом і сорок дев’ять винищувачів Міг-29 та чотири навчальних літаки Л-39. Майже половина з цих літаків були справні й сяк-так обслуговувалися, але в небо цього дня жоден із них не злетів. Велике свято відзначали не вони.
Українці за тривогою зібралися на своїй базі за кілометр від захопленого аеропорту й чекали наказу. Ніхто з них не був озброєний. Уся зброя так і перебувала в ці дні в зачиненій та опечатаній збройовій кімнаті, наче не було жодного вторгнення, а всі ці «зелені» чоловічки, натикані по всьому півострову, були якимись манекенами, мішенями для навчань, які так і не почалися.
«Важко в навчанні, легко в бою», — казав російський генералісимус Олександр Суворов. Зараз ця неспростовна мудрість не була й не могла бути застосованою. Ані в першій, ані в другій частині постулату.
Дивні й ганебні, хоч як подивися, кримські події наочно продемонстрували цілковиту неготовність української армії до захисту Батьківщини, якій вона присягала. У лютому й березні Путін, якби схотів, міг би дійти до Києва й завоювати більшу чистину території «братнього» сусіда без жодного пострілу.
Української армії в найпримітивнішому значенні слова не існувало як такої. По всій країні в старих, іще радянських казармах, що розвалювалися на очах, як безхатьки, животіли якісь звироднілі офіцери — без знань, умінь і найменших навичок. У них не було навіть нормальної форми, вже не кажучи про зарплату та вишкіл.
Найстарші офіцери роками продавали те, що погано лежало, погано стояло, погано висіло, погано їздило, погано літало й погано стріляло, тобто — все, бо нічого гарного в убогої пострадянської армії не було й бути не могло. Менш старші офіцери крали та пропивали все, що залишалося від найстарших, а також свою зарплату, коли і якщо вони її отримували на великі свята.
Середні й молодші офіцери намагалися якось служити. Але було незрозуміло, кому й навіщо. Сварилися, пили й усе одно вдавали, що служать.
Солдати взагалі були якимось плебсом, бидлом у драному шматті, що віддалено нагадувало військову форму. Від самого початку своєї незалежності, покірливо віддавши ракети з ядерними боєголовками Росії під липові гарантії світової спільноти, Україна ставилася до своєї армії як до дорослого дитятка-потвори.
Його незручно було здати ні до дитячого будинку, ні до психушки, і треба було якщо вже не озброювати, не вдягати й нічого не навчати, то хоч якось годувати. Армія нікому не була потрібна — ні уряду, ні народу, ні самим військовим, як вони вже соромилися себе називати.
Перед тим як дати злочинний наказ про військове вторгнення, Путін, безумовно, був чудово поінформований щодо того, у якому стані перебуває вся ця неприбрана, драна й жебрацька маса «людей без рушниць». На що й робився розрахунок.
Олексій, однак, допускав, що в разі спротиву Путін був готовий навіть до масового кровопролиття в Криму. Судячи з того, що всі ці роки відбувалося в самій Росії, її незмінного лідера не зупинило б ніщо, тим більше кров своїх і чужих людей.
У Криму обійшлося. Українці здалися без бою. Офіцери й солдати масово переходили на бік ворога, наслідуючи приклад найстарших воєначальників, включно з командувачем військово-морських сил.
Жоден офіцер у Криму не наважився дотриматися статуту й віддати наказ відкрити вогонь по загарбниках, не кажучи вже про те, щоби пустити собі кулю в лоб, як у «Білій гвардії» Михайла Булгакова. Для цього була потрібна офіцерська честь — поняття, на жаль, давно забуте в тому цілком здеградованому середовищі.
У військовій частині в Бельбеку такого наказу ніхто не віддав, але дезертирства й відкритої зради теж не було. Солдати й офіцери сиділи, оточені у своїй частині, і чекали наказу з Києва. Віддати його не було кому, і тоді командир віддав команду — чи не найдивнішу в історії світових війн. Він вивів особовий склад за ворота, вручив їм прапор України й знамено полку та повів до аеродрому, особисто очоливши цю дивну колону військовополонених з їхніми власними прапорами, що гордо майоріли на сухому кримському вітрі.
Спочатку дорогу їм перегородили «зелені чоловічки» на «Тиграх» із кулеметами, готові стріляти. Командир «зелених» зв’язався по рації зі своїм старшим начальником, аби розповісти про унікальний розвиток подій, що вимагав наказу згори. Розмова була приблизно така:
— Ці лохи-хохли без зброї вишикувалися в колону. Чоловік шістдесят, не менше. Ніхто не озброєний, сам перевіряв. Вони зі своїми знаменами, як на параді.
— Ти впевнений, що без зброї?
— Особисто перевірив.
— Пропусти їх, нехай марширують. Ми їх тут зустрінемо. Може, вони своїм лайнерам хочуть шасі підкачати.
Обидва весело розсміялися з жарту, і командир «зелених» наказав своїм розступитися й пропустити «парад лузерів».
Колонна йшла вгору порожньою дорогою, супроводжувана десятками журналістів. Прапори майоріли. Картинка була чудова. Наочний безмежний героїзм. Усі чекали розв’язки. Чогось на кшталт «кривавої неділі».
Коли дивну процесію метрів за сто до воріт аеропорту остаточно зупинили озброєні до зубів «зелені», з-за спин російських військових вийшов якийсь не дуже військовий у камуфляжі — такий зазвичай носять охоронці речових ринків. Він мав на голові незмінний атрибут антуражу — чорну вовняну балаклаву.
«Маска» обмінялася короткими фразами з командиром прибулого війська й знову сховалася за спинами «зелених». Командир частини повідомив, що його люди хочуть пройти на територію аеродрому для «щоденного обслуговування літаків відповідно до регламенту». Ото й усе.
Між тим Олексій уважно озирнувся. Він нарахував по периметру понад десяток снайперів із СВДешками, десятків зо два автоматників, шість ручних кулеметів, не рахуючи ще однієї пари великокаліберних на двох «Тиграх» перед воротами. За воротами виднілися башточки п’яти чи шести БТРів. Усі стрільці видавалися готовими до бою в будь-який момент.
Очікуючи відповіді, командир крикнув своїм «вільно, розійтися». І ті розійшлися, усівшись групками на узбіччі та біля воріт футбольного поля неподалік, а тим часом сам командир давав одне за одним інтерв’ю журналістам, які його обступили, з камерами й без.
Вони сиділи на футбольному полі, наче військовополонені з фільму Олексія Германа, — утомлені, приречені, зраджені й кинуті…
Українські солдати, які так і не отримали наказу стріляти по неопізнаних «зелених чоловічках», що брязкали всіма видами зброї та розпоряджалися їхнім аеропортом, а тепер уже і їхніми власними життями.
Росіяни-переможці дивилися з байдужою зневагою на переможених «хохлів» крізь приціли своїх автоматів, кулеметів, гранатометів і снайперських гвинтівок.
Було тихо, сумно і якось надривно, поки один український солдатик не притяг звідкись драний жовтий футбольний м’яч.
Обличчя «полонених» засвітилися. Вони схопилися й почали, перепасовуючи м’яч, ділитися на команди.
Веселий чубатий хлопчак, який приніс м’яч, підбіг якомога ближче до російського кулеметника й гукнув: «Ребята, давайте сыграем, Россия против Украины!».
— Назад! — прогарчав у відповідь кулеметник у масці під масивною каскою, голосом і прикидом схожий на Дарта Вейдера в російському перекладі.
Хлопчина зупинився й навіть зігнувся, наче йому дали піддих, випустив на секунду свою веснянкувату усмішку, але раптом, наче віддихавшись, струснув рудим чубом і знову як міг веселіше крикнув:
— Ну, мы вам, это, техническое засчитаем!
Усі навколо усміхнулися. На секунду хмари над цими масовими похоронами братньої дружби майже розійшлися, і біле сонечко було засвітило одним оком…
— Назад, б…дь! — раптом крикнув російський кулеметник, і всі — російські й українські солдати та офіцери, журналісти з камерами і без, що були навколо, — опинилися на дні їхнього спільного Бабиного Яру, над яким височіла безлика фігура російського солдата-визволителя, що прийшов на українську землю боротися з фашизмом.
Солдат опустив кулемет, відвернувся. Усі вибралися з ями. «Хохли» почали грати у футбол. Журналісти із задоволенням знімали всю цю движуху.
І лише один репортер, що пожив і посивів на війні, який бачив у цьому житті більше війни, ніж її показують у кіно, зараз сидів неподалік на купі старих покришок. Він відвернувся й повільно хитав головою…
Хвилин за п’ятнадцять «маска» повернувся для продовження перемовин. Продовження було коротким.
— Идите на х…й отсюда, пока не начали стрелять[70].
Вони розвернулися, сяк-так вишикувалися в подобу колони й пішли назад указаним маршрутом, не строєм, а понуро, урозбрід, опустивши голови й знамена. Війна в Криму була програна, так і не почавшись.
* * *
10 березня 2014 року. Корінф, Техас. США
Удома, у Техасі, Ксюша відчула різкий ниючий біль під ложечкою, коли складала свою валізу. Вона збиралася поїхати на пару тижнів до Москви: відвідати «рідні могилки», сходити в Большой і в консерваторію, зустрітися з «дівчатами». І знов-таки — до Альоші ближче.
«Може, приїду до нього в Крим або в Київ, — подумала вона й усміхнулася. — Черешень іще нема, але є Планерське й наш улюблений Кара-Даг. І там наче ще не стріляють. І, судячи з новин, не будуть».
Ксенія поглянула в дзеркало. Вона вже звикла до своєї блідості й розуміла, що схудла за останній місяць. Вона не була релігійною фанатичкою, але дотримувалася посту, «для здоров’я». І щороку в цей час вона трохи худла, але зараз якось особливо, подумала вона. Ксюша випросталася — і біль зник так само швидко, як і з’явився.
«Усе гаразд, — заспокоїлася вона. — Просто незграбно нахилилася».
Покінчивши з валізою, вона вийшла в сад, сіла на лавочку біля басейну, викурила сигарету й набрала повідомлення: «Коханий, у мене все добре. Зателефоную тобі з Москви. Люблю, цілую».
У повітрі було спекотно й сухо. Гули жуки. Небо було звично безхмарним. Сонце закотилося за дах їхнього будинку.
«Як же я скучила за дощем, за Москвою, за Альошенькою», — подумала вона. Під ложечкою знову кольнуло — і відпустило.
* * *
15 березня 2014 року. Сімферополь. Крим
Уже о сьомій вечора, коли Олексій давно відзнявся (знімав на вулицях міста російську техніку й патрулі) та відправив фотографії, його почали брати сумніви: чи замовити лайнове їдло в номер, чи самому спуститися в ресторан і спробувати лайнового їдла там.
Спочатку він поговорив телефоном із Ксюшею. Вона вже була в Москві. Обживала заново їхню квартиру на вулиці Правди, у якій він не був уже майже п’ятнадцять років. Ксюша не хотіла її нікому здавати. І портрети її славетних предків проводили нескінченні дні й ночі в товаристві одне одного, поступово покриваючись шарами набридливого московського пилу.
Третій день Ксюша боролася з пилом. Вона збиралася невдовзі приїхати до нього в Київ, бо ж йому все одно туди повертатися. Вона знала, шо в Москву йому їхати було небезпечно. Як знала й те, що це було пов’язане з його недовгим полоном у банди Бараєва, який за цей час устиг перетворитися з міжнародного терориста на путінського сокола на Північному Кавказі.
Але, на щастя, вона не знала, що Бараєв, унаслідок короткого й сповненого драматизму спілкування з її чоловіком, тоді ще простим московським фотографом, утратив двох своїх близьких родичів.
У ці деталі Олексій ні її, ані своє керівництво, та й взагалі нікого не посвячував. Це була маленька таємниця, яка назавжди пов’язала Олексія з Бараєвим і досі чекала свого вирішення.
Олексій, як завжди, заприсягнувся Ксюші у вічному коханні та пообіцяв приїхати до неї в Київ, «як тільки, так зразу».
Потім йому з Києва зателефонувала Ніка. Вони більше мовчали, ніж розмовляли, прислухаючись до дихання одне одного.
— Ти сумуєш за мною? — нарешті вимовила вона.
— Дуже, — обережно, хоча й без паузи, відповів він.
— Приїжджай, — сказала вона тихо і з такою інтонацією, наче це було питання, а не прохання.
— Як тільки, так зразу, — бадьоро відповів він і повідомив, що йому треба йти на прес-конференцію.
Олексій сів на ліжко, подивився на себе в дзеркало на протилежній стіні.
— Боже мій, — сказав він вголос. — Що ж я роблю? Що ж мені робити?
Їсти лайно, а тим паче спускатися в ресторан, йому більше не хотілося.
Телефон знову задзвонив. Це був його старий друг, Тимур Орловський, з приватного російського телеканалу «Сніг». Канал можна за передплатою дивитися в Інтернеті. Разом із радіостанцією «Эхо Москвы» і «Новой газетой» він залишався частиною того потьомкінського села демократії, яке Путін пестив і плекав як доказ, що російський пацієнт на ім’я Свобода Слова, незважаючи на втрату зору, слуху, рук, ніг і шкірних покривів, був радше живий, ніж мертвий.
Утім, ситуація «війна в Криму, усе в диму» нічого гарного цим трьом хирлявим острівцям російської демократії не обіцяла.
— Старий, спускайся в хол, — скоромовкою збуджено проторохтів Тимур. — Тут у нас маски-шоу. Квитки в партер уже розкуплені.
Олексій не ставив зайвих питань, узяв одну камеру, увімкнув її й рушив униз ліфтом. Щойно двері ліфта відчинилися, йому в обличчя відразу було спрямоване дуло автомата. За дулом виднілася така сама персоніфікована, як і дуло, голова в чорній балаклаві.
— Камеру давай, — наказав чорний, простягнувши до Олексія руку з синьою наколкою.
Спиною до нього стояло ще з півдюжини молодців у розмаїтому, але новому камуфляжі й так само чорних масках. Вони наставили автомати на натовп із тридцяти — тридцяти п’яти журналістів із камерами, мікрофонами й блокнотами, що оточував їх по периметру холу.
— Камеру не віддам, вона мені самому згодиться, а от флешку можу подарувати на пам’ять, — спокійно сказав Олексій.
Відкрив камеру, витягнув флешку (для подібних ситуацій він завжди заздалегідь заряджав у камеру чергову порожнюю флешку маленького розміру в один гігабайт) і простягнув її чорному.
Той взяв флешку і, не опускаючи автомата, простягнув її іншому чорному, який видавався старшим завдяки чималенькому барильцю. Схоже, товстун і був начальником цієї банди, бо єдиний з усіх був без автомата, зате з пістолетом і ваговитим кинджалом. Товстий узяв флешку, кинув її на підлогу, поправив ногою, опустився на коліно й одним вправним рухом тесака прибив флешку до паркету, пробивши її наскрізь, як таргана. Під ногами в нього вже лежало з десяток таких тарганів-флешок.
— Что вы деловаете? — спитав з акцентом іноземний журналіст і простягнув мікрофон у напрямку до товстого. — Что здесь происходить? Что все это означит?[71]
— Внимание! — гучно заговорив товстун, не знімаючи маску. — Товарищи журналисты, войдите в наше положение, плиз. Мы получили сигнал, что в гостинице находятся вооруженные люди. Мы сразу же уйдем, как только все прояснится. А пока прошу ничего не снимать. Для вашей же пользы[72].
— Кто вы такие? — спитав хтось іще. — Вы русские военные?[73]
— Нет, — відповів товстун. — Российских военных в Крыму нет. Мы самооборона Крыма и следим за порядком. В частности, чтобы с вами ничего не случилось[74].
У цей момент дверцята ліфта за спиною Олексія знову відчинилися й звідти вийшла дівчина, тримаючи напоготові увімкнену мініатюрну камеру. Найбільший самооборонець, в руках якого був навіть не автомат, а гранатомет, спробував ривком висмикнути камеру з рук дівчини, але ремінець камери виявився туго застібнутим на зап’ястку. Дівчина отримала від бугая в камуфляжі таке прискорення, що пролетіла метрів зо два в повітрі та приземлилася в центрі холу, упавши на підлогу. Вона поправила спідницю, підібгала ноги й голосно заплакала, не підводячись. Камеру дівчина прикрила собою.
— Все назад![75] — істерично загорлав самооборонець, наче хтось йому погрожував. Так колишні зеки самі себе розпалюють на своїх «стрілках». Натовп журналістів позадкував. Самооборонці відійшли разом із ними, утворивши щось на зразок другого кола оточення, посеред якого залишалися тільки Олексій і повалена заплакана дівчина.
Олексій нахилився над нею, допоміг їй підвестися. Журналістка притулилася до нього всім тілом, плечі її здригалися.
Члени групи маски-шоу вже стояли спиною до натовпу, спрямувавши тепер свою зброю на Олексія та дівчину. Бугай вийшов уперед із гранатометом наперевіс.
— А теперь камеру быстро сюда, сука![76] — прогарчав він і підняв гранатомет, наче збирався стріляти. Хтось у натовпі заверещав. Хтось закричав: «Мы вызовем милицию!»[77].
Олексій однією рукою відсунув дівчину собі за спину, іншою відвів дуло гранатомета від свого обличчя, відзначивши подумки, що ці хлопці були не схожі на професійних «зелених чоловічків», розставлених по всьому Криму. Зброю вони всі тримали якось нервово, невпевнено й незручно. Наколки на руках, принаймні в трьох із них, були не армійські, а радше блатні.
Бугай замахнувся на Олексія своєю залізною «мухою», наче тримав у руках бейсбольну биту. Тиша в холі стояла мертва, якщо не рахувати схлипів юної журналістки за Олексієвою спиною. Більше ніхто нічого не кричав.
— Ах, как нехорошо толкать девушек и материться, господин трамвайный хам[78], — спокійним рівним голосом сказав Олексій, не рухаючись із місця.
— Я щас тебя толкану, козел[79], — знов загорлав бойовик із гранатометом.
— А давай посмотрим, как это получится, — зненацька сказав Олексій і передав дівчині свою важку камеру. — Только по-чесноку, как у вас говорят. Без оружия. А то я тоже возьму ружье и стану военным[80].
— Хорошо, попробуем[81], — швидко відповів бугай, розпалюючись і готуючись до звичної для нього вуличної бійки. Не обертаючись, він передав гранатомет сусідньому автоматнику.
— Хорош, Веселый! — пролунав голос огрядного командира. — Хватит ваньку валять. Заканчивай зтот базар[82].
— Один момент, Васильич, один момент, — зловісно пробубнив бугай, підняв руки в боксерську стійку й почав обходити Олексія справа.
Олексій зробив крок убік, аби вивести дівчину з сектора удару.
Та швидко зайшла за спини військових і злилася з натовпом. Усі напружено стежили за індійським кіно, що розгорталося перед ними. Бугай видавався важкуватим і недуже спортивним. Олексій зі своїм середнім зростом, невираженою атлетичною статурою й помітно посивілою шевелюрою теж на роль Рембо І, II чи III ніяк не годився.
Бугай завдав розмашистого удару з лівої, потім такого ж із правої. Обидва удари прийшлися на повітря, оскільки Олексій, не піднімаючи рук, устиг ледь помітним рухом ухилитися від обох колотушок. Третій удар теж припав на повітря, і він виявився останнім.
Відбувся швидкоплинний контакт. Олексій зробив різкий рух правою рукою знизу від корпусу й так само швидко навіть не відстрибнув, а відійшов на крок назад, тримаючи корпус прямо, як тореадор.
Бугай важко опустився на обидва коліна, потім рухнув лицем униз.
— Все по-честному, — буркнув товстун і коротко наказав іншим: — Тащите Веселого в машину. Мы уходим, но обещаем вернуться, как Карлсон. После референдума[83].
Веселий уже сидів на підлозі й трусив головою. «Маски» підхопили його й вивели за двері. Товстун замикав процесію.
У дверях він зупинився, озирнувся й характерним рухом вказівного пальця правої руки зобразив пістолетний постріл в Олексія. Той помахав у відповідь рукою, підійшов до дівчині, яка вже припинила ридати, узяв свою камеру і, не озираючись на натовп, почав підніматися сходами на свій третій поверх.
За спиною якийсь журналіст спробував був зааплодувати. Усі інші подивилися на нього, і він опустив руки. Олексій між тим, не озираючись, зник за поворотом сходового прольоту.
Щасливий Тимур, запустивши руку в свою пушкінську шевелюру, збуджено переглядав, як у нього записалася сцена активного спротиву злу насильством у холі готелю «Москва» в Сімферополі. Напередодні історичного так званого референдуму про незалежність Криму й добровільного входження автономної республіки до складу Росії.
* * *
18 березня 2014 року. Сімферополь. Крим
— Hi, Alexei. By the way thanks so much again for the wonderful images which led the paper yesterday and today, — увічливо почав їхню телефонну розмову головний редактор. Це була третя чи четверта розмова Олексія з головним редактором газети за останні двадцять років і перша — з цим головним редактором. — We’ve been wondering down here what kind of push-and-shove exercise you were pictured involved in the hall of your hotel the other day[84].
— Hi, James. It was nothing. I just prevented a girl, a fellow journalist from falling down[85].
— Oh, that’s what it was then. But I must have seen you also encouraging someone else to fall down on the floor in the video distributed by all the major networks. Am I correct?[86]
— Not quite. I was just protecting a fellow journalist[87].
— I see. Are you sure you don’t want us to evacuate you from Crimea ASAP?[88]
— Absolutely, sir. I am fine[89].
— Ok, then. But could you do me a favor and promise not to engage in that kind of acrobatics while you are on assignment. You know, we don’t feel comfortable with a staff photographer who also works part time as a Chuck Norris[90].
— I promise, sir[91].
— Oh good to hear that. Now between me and you how did you do that? How did you pull this off with an armed bloke twice your size? Just out of curiosity[92].
— It was accidental, sir. I didn’t mean it. And the guy was not armed. And he just stumbled. And… I did some boxing in college in my time[93].
— Some boxing. Good for you. But please keep your secret talents to yourself next time around[94].
— Yes, sir. You bet[95].
— Alright then. Nice talking to you, Alexei. Next time around I will know who to bet on in a street braw[96].
— Nice talking to you, sir. And have a nice day[97].
— You too, boxer…[98]
Результати «референдуму» підрахували за один день. Анексію оформили без жодного пострілу. «Крымнаш, Крымнаш, Крымнаш!» — горланили натовпи на вулицях Сімферополя й Москви.
А по телеку відразу на двох російських федеральних каналах уже показували, ніби під копірку зроблені, репортажі про те, як живеться українським військовим, що присягнули Росії в Криму після анексії.
Ось український військовий, ніяково всміхаючись, приміряє нову зручну форму, що не промокає й не продувається. Поряд лежить стара, пожмакана й потерта.
А ось колишній український підполковник зізнається на камеру, що лише зараз уперше почувається справжнім офіцером, а раніше, в українській армії, лише «придурювався».
Цікаво, чи довірять їм, котрі одного разу вже порушили військову присягу, зброю в новій армії, чи вони так і будуть тепер уже за рублі «придурюватися» далі?
Годують їх тепер безплатно (!) тричі на день смачною їжею зі шведського столу. Один солдат скаржиться, що в українській армії годували (який жах!) один раз на день.
Сказали, що всю стару допотопну техніку відремонтують (!) і відправлять назад Україні (мовляв, нам цей металобрухт не треба), а служитимуть далі з найновішими російськими системами.
У частині вже на повну йде ремонт, якого не було багато років і який раніше українські військові якщо й робили, то власним коштом, аби стеля на голову не впала, наприклад.
«Нічого не нагадує? Десь я вже бачив схожу, тільки чорно-білу кінохроніку», — подумав Олексій і вимкнув телевізор у своєму номері готелю «Москва», у центрі Сімферополя. За вікном вулицею прогуркотіли один за одним два російських бронетранспортери.