ІІ

Те саме і з архетипами Майдану вийшло — я їх «зареєструвала» ще на тому, попередньому, «помаранчевому» Майдані, в 2005 ро­ці в оповіданні «Альбом для Густава». Помаранчева революція тоді продемонструвала мобілізацію всіх тих національних архетипів, про які сьогодні, на матеріалі зими 2013-1014-го, вже написано так багато. Однак тоді це була мобілізація — на коротку дистанцію. В 2004-му ці архетипи згорнулися, бо, на жаль, напоролися на патерналістський стереотип свідомості: нібито варто тільки поміняти у владі bad guys на good guys, і все стане на свої місця. Тепер відбулася повторна мобілізація тих ж архетипів колективного несвідомого, але вони вже не просто вийшли на яв, а збурили суспільство. Минуло 10 років, аж поки суспільна свідомість засвоїла на побутовому рівні, що країні потрібна «не зміна облич при владі, а зміна системи», і — найголовніше — інструментарій для зміни цієї системи. Інструментів не знайдено досі, тож я говоритиму в режимі все-таки Present Perfect Соntinious, бо це все в теперішньому недоконаному часі відбувається, і Майдан ще не закінчився. І досі триває пошук потрібних механізмів контролю за владою, і механізмів самоуправління, бо стало очевидним уже на масовому рівні, що так, ми успадкували ту стару радянську систему і весь цей політичний клас управлінський, і ті самі вибори — в країні з аутичним політикумом.

Український політикум є замкненим аутичним клубом, який всередину себе «чужих» не пускає — і це видно було цієї зими на Майдані. Тоді, коли виявився «преділ, іже не прейдеши» — між партійним штабом і громадським сектором Майдану. І посил громадському сектору від штабу, який керував сценою, звучав, якщо по суті, так: ви там нарізайте бутерброди й самоорганізовуйтесь як самі знаєте, але зась — до тієї сфери, де приймаються рішення. (І ви все одно туди допущені не будете — це стало зрозуміло людям і було сформульовано у виступах громадських активістів ще під час мирного етапу Майдану). Говорячи в шевельовських термінах, це сфера «по-візантійському» закрита, відділена від суспільства стіною охорони, яка контролює «сцену» і диктує вам: що вам можна, а що ні.

Але відрадно вже те, що сьогодні в Україні йде мобілізація інтелектуальних сил, з’являється розуміння: як в XIX столітті, коли створювався проект модерної України, мусить бути культур­ний фронт. І справді, добре, що вміємо при потребі ставати «Січ­чю», — але, як запитує, за аналогією, польський культуролог Анджей Менцвель, де наша «Громада», де «Просвіта»? Де інтелектуальна самоорганізація — така сама насущно необхідна, як і військова? І тут не можу не згадати про «місію Фортінбраса». Мої «Хроніки від Фортінбраса» тепер поширюють у мережі, бо тексти, які ввійшли до збірника вибраної есеїстики 90-х, як виявилося, дотепер не втратили актуальності. Це знов-таки ті ж «15 хвилин до того», за Ніцше. Хто такий Фортінбрас? Унікальний персонаж Шекспіра. Той, хто приходить у фіналі трагедії. Він віддає наказ винести трупи і водночас наказ записати розповідь про те, що відбулося, від останнього, хто вижив (а це Гораціо) — записати історію Гамлета. І якби не було Фортінбраса, ми б не знали історії Гамлета. Фортінбрас — як кризовий менеджер, який приходить у фіналі історичної епохи.

Моє покоління — це «покоління Фортінбраса». Як у покоління фіналу історичної епохи, наша справа була — «винести трупи» й оплакати всіх загиблих. Ми цього не зробили. Й написати історію тих поколінь, внести в тьму ХХ-го століття смисл, освітити. Ми її почали писати й не закінчили. Ну так, мало було на те бійців, і трагедія виявилася надто масштабною для одного покоління. Не по силах виявилась задача, не вивчили урок, думали, «само рассосьотца», — а всі невивчені уроки кожен народ мусить одробляти, і нерідко — з кров’ю. Більше того, в кожного народу в Європі є за повоєнний період свої нечищені авгієві стайні, від німців починаючи (це велика ілюзія, ніби вони так-таки «розібралися зі своїм минулим»!). А Західна Європа, яка дає нам негласний посил, мовляв, забудьте про Крим, аби лишень не було вторгнення на континентальну частину країни, бо тоді вже й нам доведеться якось реагувати, а ми не хочемо знову холодної війни. Вони ще досі не зрозуміли, що уже процес незворотний. А не зрозуміли тому, що в Європі — своїх «нечищених стаєнь» і невивчених уроків історії по саме нікуди. Скажімо, питання їхньої колаборації зі сталінізмом — питання, яке ніколи вголос не піднімалося. А про те, до якої міри ця колаборація просякла всі інтелектуальні середовища Західної Європи, або навіть про те, як насправді відбувалася там нацистська окупація (наприклад, у Франції)— художні твори й історичні студії тільки в 2000-х почали з’являтися. Буквально кілька років тому Норман Дейвіс нарешті показав у своїй капітальній «Європа на війні: Не така проста перемога», що всі три воюючі сторони Другої світової, з погляду європейських цінностей — цілком bad guys, і всі три сторони, включно з СССР й Альянтами, мають на своєму рахунку злочини проти людяності, які сімдесят років замовчувалися. А не так, що раз Союз переміг Гітлера, то він — good guy. Пора, хлопці, нарешті відкривати карти й говорити правду. Бо всякий непокараний злочин породжує нові, вже в нових поколіннях, — і сьогоднішнє «колаборантство ЄС із Газпромом» є прямим результатом позавчорашнього колаборантства — зі Сталіним, про яке ви сором’язливо ніколи не згадували. А наступним поколінням із цим усім треба якось жити, — і я в 90-ті формулювала саме цю потребу, на суто ще інтуїтивному рівні. Бо всієї правди ні про Другу світову, ні про холодну війну досі не сказано, і досі триває в середовищах європейських еліт «прорадянська» колаборація (по лінії тієї ж агентури КГБ, лише сьогодні це російські агенти впливу), і до цьогорічної анексії Криму ми всі жили в сформованому Ялтинськими угодами світі.

…Аж ось, сьогодні Україна — отой God’s Playground, за Норманом Дейвісом кажучи, «ігровий майданчик», значно крутіший від того, яким була Польща у вересні 1939 року. На нас нині йде апробація дуже багатьох важливих алгоритмів для виживання цивілізації у ХХІ столітті та її трансформації. Тут навіть не на рівні свідомості треба бути готовим до цієї місії, а на зовсім уже, без перебільшення, екзистенційному, щонайглибшому… А ми й тепер іще не усвідомлюємо — наскільки ми зараз центрові насправді в долях людства, в нас досі сидить ось ця невикорінена колоніальна свідомість, що ми комусь «младшие братья», і досі стежимо, як непевні себе підлітки, — а що про нас сусіди скажуть?..