Україна витримає і це випробування

Теза про розкол України не нова. Вона нараховує щонайменше 20 років, і чи не вперше її оголосило Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) у своєму аналізі української ситуації 1993 року. Це був рік першої великої української кризи, коли Україну заливала рекордна інфляція, а донбаські шахтарі своїм масовим страйком домоглися дострокових президентських виборів. ЦРУ виступило тоді з прогнозом, що Україна стрімголов рухається до громадянської війни між україномовним Заходом і російськомовним Сходом, супроти якої (цитую майже дослівно) Юґославська війна буде виглядати як невинний пікнік.

Президентські вибори відбулися влітку 1994 року. Почасти вони підтвердили аналіз ЦРУ: виборчі поділи чітко збігалися з поділом на україномовний Захід (що голосував за попереднього президента Леоніда Кравчука) та російськомовний Схід (що віддав свої голоси за Леоніда Кучму, який виграв вибори). Карта з цим поділом увійшла потім у книжку Гантинґтона «Конфлікт цивілізацій» як ілюстрація до його головної тези — конфлікти майбутнього матимуть цивілізаційний, а не міжнаціональний характер. Як уважав Гантинґтон (зразу скажу, доволі неточно), україномовний Захід уособлював католицьку західну, а російськомовний Схід — православну східну цивілізацію, а ціла Україна виступала класичним прикладом так званої «розколотої країни» (cleft country).

Однак усупереч прогнозам ЦРУ, вибори 1994 року не завершилися ні громадянською війною, ні розколом. Відтак ситуація, схожа на вищезгадану — 1993–94 років, повторилася ще не раз. Найвиразніше вона виявилася під час чергових президентських виборів і спровокованою ними Помаранчевої революції 2004 року. Тоді теж здавалося, що Україна перебуває на межі розколу, тепер між «Україною Ющенка» та «Україною Януковича». На щастя, і цього разу Україна пережила кризу цілою і неушкодженою.

Українці вже звикли жити з такими прогнозами, подібно до того, як хвора людина звикає до лікарського діягнозу. Тільки що українська хвороба, ймовірно, не є смертельною: Україна колеться, але не розколюється. Вона є відносно стабільною політичною спільнотою. До такого висновку дійшли соціологи ще 1994 року, коли пробували аналізувати українські поділи глибше. Цей висновок вони повторювали і пізніше. Зокрема, я разом з колеґами впродовж майже двадцяти років проводимо порівняння між Львовом і Донецьком — двома містами, які уособлюють в Україні два протилежні центри політичної мобілізації відповідно Заходу і Сходу. Наш висновок: відмінності між цими двома містами є драматичними, а не трагічними. Попри чималі відмінності їх об’єднує бажання жити в одній країні. Нарешті, від початку 1990-х років в Україні здійснюється соціологічний моніторинґ, що містить зокрема запитання: «Якби сьогодні дійшло до повторення референдуму 1 грудня 1991 року про політичну незалежність України?». Від того часу і дотепер немає ні року, ні місяця, коли більшість населення України не підтримала б ідею політичної незалежности — і то навіть під час найгостріших політичних криз, як-от 1994-го чи 2004 року.

Інакше кажучи, впродовж усієї української незалежности в Україні існує чіткий консенсус виразної більшости щодо країни як єдиної і незалежної держави. Втім, на цю обставину мало хто зважає. По-перше, вона є не надто масмедіяльною: добрі новини не цікавлять мас-медія. По-друге, українським політикам вигідно експлуатувати внутрішні поділи. Внесення у їхні виборчі програми вимоги захисту української (чи російської) мови або ж тих чи тих історичних символів (як-от український націоналіст Бандера чи Ленін) дає ґарантований електоральний успіх. У кожному випадку, теза про «розкол України» часто є складником ідеологічного диму, який пускають нам в очі, аби відвернути нашу увагу від інших проблем.

Вже декілька років я і мої колеґи говоримо про те, що Україна має істотно поважніші проблеми не з ідентичностями, а з цінностями. Бо ідентичності в Україні, хай там як, забезпечують її існування як стабільної політичної спільноти. Однак набір цінностей, які сповідує більшість українського населення — і то байдуже, на Заході чи на Сході — не дає змоги проводити в Україні радикальні політичні й економічні реформи. Це є цінності т. зв. «закритого суспільства», що в ньому панує почуття страху і недовіри, а головним бажанням мешканців є знайти безпеку для себе і для своєї родини.

Тому кожен відповідальний політик чи відповідальна партія, які коли-небудь прийдуть до влади, повинні подбати про зміну ціннісного клімату в Україні. Ці зміни забезпечуються у першу чергу піднесенням економіки. Але це господарське зростання не буде сталим, якщо не приділити достатньо уваги гуманітарним чинникам (культурі у найширшому значенні, зокрема тому, що німці називають «подоланням історії»).

Ці тези не є ані новими, ані ориґінальними. Вони повторюють висновки світового дослідження цінностей (World Values Survey), яке проводиться від початку 1980-х років і вже охопило більшість (85%) населення світу. Відповідно до цих висновків, «історія має значення». Вона визначає траєкторію розвитку, якою рухається та чи інша країна. Але історія не є в’язницею: за наявности сильної політичної волі еліт і консенсусу в суспільстві її можна подолати. Приклад такого подолання подає не лише моноетнічна Польща, але й Іспанія, розколота не менше, аніж Україна.

Україну було залучено у це дослідження ще з 2000-х років. Порівняння даних із початку і кінця цього десятиліття показує важливу тенденцію: окрім того, що в Україні домінують цінності «виживання», помітно й виразний рух до цінностей «самовираження». Під цим оглядом вона становить разючий контраст до Росії, де такого руху зовсім не спостерігається — навпаки, Росія зеволюціонувала у протилежну сторону. Це ще раз підтверджує тезу про те, що прихід до влади Путіна наприкінці 1990-х не був лише політичною маніпуляцією — він справді відповідав настроям більшости росіян.

Ціннісні зміни в Україні було спричинено двома чинниками. Першим було завершення наприкінці 1990-х років затяжної економічної стаґнації після розпаду СРСР. Сливе безперервний десятирічний процес господарського розвитку (і зростання аж до кризи 2008 року) спостерігався повсюди на колишньому радянському просторі. Він привів до появи та зміцнення середнього класу. Але самої лише появи цього класу було би замало для ціннісних змін. Хай там як, а Росія є набагато заможнішою, і її середній клас — набагато численнішим, а отже, ціннісні зміни тут мали би бути виразнішими. Цього, однак, не сталося. Бо ці зміни стаються тоді, коли економічне піднесення співіснує з більш чи менш, але все-таки демократичним режимом. Хоч якими глибокими були політичні кризи в Україні, до недавнього часу кожна з них закінчувалася компромісом і, за винятком президентських виборів 1999 року, приходом до влади опозиції. Україна і під цим оглядом радикально відрізнялася від Росії, де політична криза 1993 року скінчилася наказом Єльцина стріляти по російському парламенту і де шанси будь-якої опозиційної партії чи опозиційного кандидата близькі до нуля.

Майже двадцятирічний (1991–2010 рр.) досвід відносної демократії є другим чинником, відповідальним за ціннісні зміни. Наслідком цього, серед іншого, стало формування нового поколін­ня 18–25-тирічних — покоління «української незалежности». По­с­тале в атмосфері політичної свободи, це покоління за цінностями є ближчим до своїх ровесників-поляків, іспанців чи німців, аніж до старших (50–59-тирічних) українців. Зокрема, це покоління сильніше підтримує ідею евроінтеґрації України — і в цьому сенсі регіональні відмінності всередині нього є набагато нижчими.

Тяжко, навіть майже неможливо, встановити, яку частину ук­раїнського суспільства становить середній клас та по-новому налаштована молодь. Тут, однак, грає роль не так кількість, як сама наявність цих груп. Вона виразно показує, що в Україні запустився новий суспільний механізм, який полягає у поєднанні демократії з економічним піднесенням. Цей механізм ще доволі молодий і крихкий, і його легко поламати. Втім, кожен додатковий рік функціонування цього механізму працює на його зміцнення і далекосяжні зміни — на перехід у режим так званого «відкритого доступу» та траєкторію сталого розвитку.

На фоні цього прихід Януковича до влади у 2010 рік виглядав не на що інше, як на прикрий збій системи. Тому від самого початку його режим мав шанси стати нетривалим епізодом в історії сучасної України. Принаймні, прогноз про високу ймовірність нової революції в Україні не було так тяжко зробити — особисто я писав і говорив про нього ще 2011 року. Але цей прогноз годі було би зробити, фокусуючись тільки на ідентичностях. Інша річ — дослідження цінностей, які мають чималий предиктабельний потенціял, тобто дають змогу доволі точно передбачити можливі сценарії розвитку.

І тут я підходжу до, на мою думку, головного висновку: розуміння України вимагає парадигмальної зміни — перефокусування з питання ідентичностей на питання про цінності. Події на Евромайдані неможливо вповні зрозуміти, якщо не брати до уваги їх ціннісний аспект. Недаремно евромайданівці називають свій протест революцією вартостей чи революцією гідности. А передували цій революції свідомі і доволі послідовні спроби публічних інтелектуалів переформатувати дискурс опозиції з дискурсу ідентичностей на дискурс цінностей.

Найчастіше їх називають «европейськими цінностями». Це, звісно, є певним непорозумінням — правдою є, що вони найбільш характерні для європейських держав та їх offsprings: США, Канади, Австралії, Нової Зеландії. Але впродовж останніх десятиліть вони стають глобальними.

Евромайдан 2013/14 і нагадує, і відрізняється від Майдану 2004 року. Він нагадує 2004 рік, оскільки багато політичних акторів за 10 років залишилися тими самими. Але його найхарактерніша різниця полягає у появі покоління «ровесників незалежності». І в цьому випадку Евромайдан більш подібний до рухів Occupy, протестів бразильської молоді, до тих, що відбулися на площі Таксим у Стамбулі чи на Болотній у Москві. Як і тут, так і там, головними рушійними силами виступає середній клас і молодь, які вимагають не просто зміни лідерів, а цілої системи. Єдина серйозна різниця полягає в тому, що усі ці рухи не змогли ні­де перемогти (поки що?) — а Евромайдан виявився переможним.

Гірка іронія ситуації полягає у тому, що Европа — в особі як бюрократів ЕУ, так і багатьох европейських аналітиків — цього ціннісного виміру української революції, здається, не помічає. Вона й надалі звертає увагу передусім на ідентичності — тобто стурбовано обговорює активну роль на Евромайдані українських правих націоналістів або ту ж таки стару тезу про можливий розкол України. Й у цьому вона, припускаю, несвідомо, підіграє пропаґанді Кремля.

Зрозуміло, що говорячи про потребу перенести центр уваги на цінності, я не заперечую зовсім роль ідентичностей. Рівно ж не вважаю, що розкол України є абсолютно неможливим. Навпаки, від початку Евромайдану загроза ця постійно зростала. Вона досягла найвищого рівня з перемогою революції, коли невдоволені чи настрашені її перемогою мешканці східних регіонів почали спроби творити свій власний Антимайдан — аж до захоплення влади і погроз відділитися від України.

Однак навіть ця загроза, наскільки б високою вона не була, сама по собі не може призвести до розколу України. Опитування останніх тижнів показують, що суспільна підтримка сепаратизму в усій Україні є невисокою. Навіть у Донбасі кількість прихильників залишитися в Україні майже у два рази переважає число тих, хто хотів би від’єднатися від неї. Особливим й приємним сюрпризом є рішучий спротив сепаратизму двох найважливіших міст Півдня і Сходу — Одеси і Дніпропетровська. Неясною залишається позиція Харкова, який виразно розколотий і коливається між Києвом і Донецьком.

Як показує історія, щоб країна розпалася, одних тільки сепаратистських рухів на периферії замало — має бути ще й системна криза у центрі та/чи агресія ззовні. Новій владі назагал вдалося подолати загрозу кризи в центрі. Єдиним серйозним фактором є російське втручання. Росія є єдиною країною, де за останні роки постійно чулися заяви про неминучий розкол України, — а тепер заперечує її існування як окремої нації та виставляє претензії щодо українських територій. Окрім прямої і безпосередньої загрози, яку несе у собі російська агресія для України, є ще непряма: вона повертає українців до ситуації, коли безпека та інші цінності виживання стають головними. А це унеможливлює проведення реформ, яких так потребує Україна. У цьому відношенні Путін не лише становить загрозу для України «тут і зараз» — він ще краде у неї майбутнє.

За понад двадцять років своєї незалежности Україна ніколи ще не стояла перед такими тяжкими загрозами, як тепер. Але рівно ніколи раніше не були такими високими шанси на кардинальні позитивні зміни — за умови, звичайно, якщо вдасться погасити загрозу війни.

Завторизований й оновлений варіант тексту, який первісно появився німецькою мовою у виданні: «Revolution der W?rde», Claudia Dathe, Andrea Rustek, Hg. Majdan! Ukraine, Europe. Berlin: edition.fotoTapeta__Flugschrift, 2014, S.72-78.