Суцільна загадка Революції

Майдан 2004 року я від самого початку переживав як свій Майдан, як особисту справу. І був я там не тому, що аж так фанатично підтримував Ющенка, а тому, що з першого погляду навіки зненавидів Януковича. Просто ідіосинкразія якась: щойно побачу цю харю або навіть прізвище почую — відразу одночасно хочу блювати і стріляти. Крім того, в 2004 році я був відносно молодим, у віці, коли якраз треба виходити на площі, протестувати, боротися за свободу. Щоправда, жодних коктейлів Молотова тоді у нас не було, як і, до речі, кривавого фіналу. У цьому, мабуть, і є головна відмінність Помаранчевої революції від Євромайдану.

Втім, Євромайдан — назва не зовсім адекватна. А придумати якусь кращу я не можу, бо нинішня революція є для мене суцільною загадкою. Коли в листопаді трохи людей вийшло на Майдан, я був за кордоном і, правду кажучи, не зовсім розумів, чого вони добиваються. Щоб урка Янукович послухав їх, щиро перейнявся європейськими цінностями і почав євроінтеграцію? Янукович знає одну, точніше, двоєдину цінність: влада й бабло. Так, якби цей упир зміг «розвести» Європу на гроші, та ще й забезпечив би собі європейську підтримку на майбутніх виборах, то він би, може, підписав Вільнюську угоду. Повторюю: заради бабла і влади, а не заради абсолютно незнаних йому цінностей. І саме тому я не хотів, щоб він ту угоду підписував, а отже, входив в історію України як євроінтегратор і залишався на другий президентський термін. Коротше кажучи, цього разу я до Києва не збирався. Але потім стався перший розгін Майдану, жорстоке й безглузде побиття мирних людей — ну і довелося їхати.

І власне той розгін є для мене першою загадкою. От я намагаюся поставити себе на місце Януковича. Хоч би який він був олігофрен, але мусив розуміти, що найлегший спосіб зберегти владу — це просто ігнорувати невеликі протести. Нечисленна група людей, на вимоги якої влада не звертає уваги, рано чи пізно втомиться і розійдеться. Янукович зробив навпаки — і викликав гнів мільйонів. Аж так не розумів психологію народу, яким керував?

Далі — ніч на 11 грудня. Ми тоді зустрілися з Юрком і Ніною Андруховичами. Ще з нами був Андрій Любка, який і сказав, що сьогодні можна йти спокійно спати, бо Кетрін Ештон у Києві, не будуть же вони на її очах нас штурмувати. Так ми й зробили. Тільки я пішов не на свою тимчасову квартиру, а разом з Андруховичами на ту, де вони зупинилися, поблизу Михайлівської площі. Було вже по дванадцятій, ми сіли щось перекусити, увімкнули Громадське — і невдовзі бачимо: почалося. На екрані картинка виглядала страшнувато, здавалося, що це кінець Майдану, людей мало, з усіх боків тиснуть «космонавти», б’ють дзвони Михайлівського собору… Без особливої надії, просто тому, що так треба, ми знову збігли на Майдан. Добре пам’ятаю свій незвичний стан тієї ночі, суміш куражу й тривоги, було таке відчуття, ніби береш участь у якійсь вирішальній події, але водночас дивишся на себе збоку. Я писав потім про це в тексті «Стан облоги».

«І ось я стояв там, дивився на себе сторонніми очима, зачудовано розглядав позичений танкістський шолом на власній голові і думав про Альбера Камю. Чесне слово. Стояв і думав про Альбера Камю, усвідомлюючи, наскільки це абсурдна в екзистенціалістському значенні слова ситуація — стояти на Майдані і думати про Альбера Камю... про його роман «Чума» і героя цього роману лікаря Ріє... На відміну від багатьох своїх наївно-оптимістичних чи просто далеких від медицини співгромадян, він розпізнає чуму задовго до повномасштабного спалаху епідемії. І всіма силами протистоїть їй. Ріє розуміє, що пошесть сильніша за нього і здатна викосити чи не половину населення. Він знає, що сироватка наразі не діє і що чума не заспокоїться, доки не досягне піку своєї могутності, й аж тоді, можливо, почне захлинатися надміром самої себе... Але він продовжує боротьбу. Хоча б тому, що в іншому випадку його існування втратить сенс. І ще тому, що в життєвій філософії також є аксіоми, які не потребують доведень. Зокрема: незалежно від того, хто в підсумку виграє, людина, якщо вона хоче залишатися людиною, за жодних обставин не має права ставати на бік чуми».

Пізніше, оцінюючи сили, я зрозумів, що якби нас справді хотіли тієї ночі «зачистити», то вони легко б це зробили. Чому нас не змели? Бо не захотіли? Навіщо тоді було починати всю забаву, та ще й у присутності Ештон і під пильним наглядом телекамер? Адже влада знову в такий спосіб виразно сама собі шкодила. Загадка. Як і все, що відбулося потім. Хто стріляв на два боки, ким були ті невідомі провокатори? Хотілося би бодай до кінця життя почути їхні імена. Як на мене, прослідковується цікава тенденція: щоразу, коли Майдан починав маліти і втомлюватися, влада давала новий привід для загального обурення, і люди знову масово з’їжджалися до Києва. Навіщо режим, по суті, власними руками кілька разів підсилював революцію, коли в його інтересах було заспокоєння, а не ескалація конфлікту? І чому, почавши розстріли, вони їх не продовжили? Чому після 20 лютого Янукович раптом відвів війська і втік? Не розумію. Якби вся ця беркутня та інша озброєна до зубів сволота стояла на місці, ми ж не мали б жодного шансу прорватися ні до Адміністрації президента, ні до Межигір’я. Якщо все це замутив Янукович, то він дійсно найбільший недоумок в історії світової політики. Але чи не було все це від самого початку й до кінця, тобто від першого розгону Майдану до втечі Януковича планом Путіна? Щоб могти тепер робити те, що він робить. Чи не були ми всі, євромайданівці, пішаками в руках кремлівського гобліна? У такому разі виходить, що саме Путін нашою революцією і керував...

З іншого боку, де були наші опозиціонери, «Самооборона», а передусім «Правий сектор» 19-20 лютого? Жертвами масакри на Інститутській стали люди, які не належали до організованих формацій, а просто кинулися на допомогу, побачивши, що коїлося на Майдані попередньої ночі. Чому цих непідготовлених людей ніхто не попередив, не зупинив, коли вони полізли під кулі? А особливо нестерпною є думка, що ці жертви можуть виявитися марними. Так, ми скинули Януковича, але якщо замість нього до влади прийде щось не набагато краще, то навіть цю, сповнену героїзму, революцію не можна буде назвати революцією, бо справжня революція змінює не лише владу, а й систему влади.

Звісно, я бачу не лише погане. Навіть навпаки: я бачу дуже багато втішного. Як і 2004 року, велика частина українського народу показала себе з якнайкращого боку. Знову згадуючи Камю, можна сказати, що все-таки існує більше підстав поважати людей, ніж зневажати їх. Він це сказав на основі досвіду Другої світової війни. Певно, така людська психологія: у нейтральні часи люди переважно перебувають в якійсь політичній апатії і не мають мож­ливості продемонструвати, якими вони є. Аж поки не стаються події, коли доводиться визначатися, вибирати свій бік барикад і нарешті показати, що ми вміємо бути і добрими, і солідарними, і безкорисливо допомагати ближньому. І під час революції таких прекрасних людей виявилося на диво багато. Аж ми вже почали говорити про себе як про найкращий народ на світі. Ну це, звичайно, перебільшення. Ми не найкращий, але й не найгірший народ, це точно. (Ми, принаймні частина нас, просто вже готові стати нормальним народом…)

Днями я закінчив редагування перекладу двох книжок польського репортажиста Ришарда Капусцінського — «Імператор» і «Шахіншах». Про революції 70-х років минулого століття в Ефіопії та Ірані. Він пише, що бачив 27 революцій у країнах «третього світу», тобто приблизно таких, як Україна, і завжди повторювалося одне й те саме: зловживання з боку влади, наростання бунту, чудова поведінка простих людей, повалення режиму, а потім — хаос, розгублення, розчарування і, на жаль, ще гірша ситуація, ніж була до революції. Зрозуміло, що для кожного українця його життя й країна є центром, навколо якого все обертається, це логічно. А все ж корисно знати і про чужий подібний досвід.

Як, ви думаєте, виглядала іранська революція 1978-79 років? Теж мільйони людей вийшли на вулиці протестувати проти шаха. Ось іде містом величезна колона протестувальників, а по боках хлопчики-добровольці збирають сміття у мішки, мовляв, революція революцією, але ми залишимо після себе чисті вулиці. Проходячи повз лікарню, колона затихає, щоб не тривожити хворих. Отож, вони такі солідарні, виявляють свої найкращі риси, навкруги — самоорганізація й взаємодопомога, всі так собою пишаються, нема жодного хуліганства, влада стріляє, люди продовжують боротися. І перемагають: шах утік. Але що робити далі? Настає апатія, поступово в таборі переможців починається гризня, і як результат: до влади дориваються найгірші з тих, хто брав участь у революції. І ця фундаментально-ісламістська братія врешті-решт встановлює такий режим, що попередній шах видається просто добрим дідусем. І люди вже й самі не знають: чи то тішитися, які вони молодці, а чи плакати, які вони ідіоти, з огляду на кінцевий результат їхньої революції.

Це в Ірані, а кілька років перед тим подібне відбулося в Ефіопії. Революція змітає злого імператора. Ефіопи, як і ми, вже говорили, що їхній правитель маразматик, негідник, який довів країну до ручки. Цікаво, що цей імператор, Гайле Селасіє, багато років правив під гаслами покращення, прогресу, модернізації і всього того, що плели у нас регіонали з Януковичем. Що ж, оточення імператора справді відчувало покращення, а довкола бідота, і чим далі від столиці, тим гірше… Одне слово, люди повстали, почали — студенти, потім долучилися військові. А що в підсумку? Після кількох років смути до влади прийшов такий персонаж на ім’я Менгісту Гайле Маріам, пам’ятаю його з програми «Время» брежнєвських часів. То за роки його «мудрого правління» від голоду померли сотні тисяч, якщо не мільйони людей. Починалося все загальнонародним піднесенням, а закінчилося повним крахом економіки, розвалом країни і втечею товариша Маріама. Ясна річ, я маю надію, що до іранського чи ефіопського варіанту у нас справа не дійде, але симптоми і породжена ними тривога є. Особливо — через сусідство Росії.

Ми маємо ще проблему, яку можна сформулювати так: «Схід і Захід разом?». Соборники кажуть, що разом. Я і кілька відоміших за мене людей кажуть, що ні. Потиху починаються взаємні звинувачення. Соборники називають нас сепаратистами і твердять, що це ми винні у подіях в Криму та на Донбасі. Для мене це звучить дивно. Уявіть собі лікаря, який ставить пацієнтові діагноз. Якусь, припустимо, гангрену. І каже: шановний, треба відрізати кінцівку, бо помрете. Пацієнт не слухає, а коли невдовзі настає смертна година, починає нарікати на лікаря. Так, наче це лікар йому ту гангрену влаштував. Тоді як лікар лише констатував факт і пропонував порятунок. Заявляю однозначно: у тому, що Росія нині має змогу трясти всією Ураїною, винні саме соборники з їхньою двадцятилітньою брехнею. Держава не може мати у своєму складі територій, населення яких ненавидить саму цю державу. Якщо є достатньо сил, треба переробити таке населення. Якщо немає — а це якраз наш випадок, — треба відпустити з миром такі території. Галичани і кримчани — один народ? Щось я не можу собі уявити, щоб, скажімо, в Тернопільську область увійшли російські війська, а місцева людність у відповідь вийшла зустрічати їх хлібом-сіллю і, несамовито радіючи, заспівала гімн СССР. Не є ми одним народом і немає у нас ніякого, як говорив один непритомний пасічник, запасу міцності.

Мені тепер пригадується перший президент Чехословаччини Томаш Масарик. Відомо, це був великий політик, стратег і так далі. І ось він свого часу втрутився в далеке, здавалося б, від президентських справ філологічне питання. Йдеться про так званий «Краледворський рукопис». На початку ХІХ століття, коли в Європі панувала мода на всіляку фольклорну старовину, двоє чеських патріотів — Лінда і Ганка — вирішили й собі склепати «давньочеську» ліро-епічну збірку — про якихось незнаних раніше королів, татарську навалу... Зрештою, тоді багато хто так робив, а декотрі, як-от Юрко Винничук у «Плачі над градом Кия», і в наші дні інколи в такий спосіб розважаються. Але одна справа — розважатися містифікаціями, а інша — серйозно видавати їх за пам’ятки рідної культури. Так-от, чехам дуже хотілося мати таку пам’ятку, тож вони багато років сприймали «Краледворський рукопис» за автентичний матеріал. Може, хтось і здогадувався, що це підробка, але вважав, що з патріотичних міркувань не гріх і збрехати. Натомість Масарик категорично виступив проти видавання бажаного за дійсне. Так, дуже добре було б мати подібний рукопис, який доводить, що ми давній великий народ і багато століть тому створювали шедеври. Але якщо такого рукопису нема, то його нема. Брехня має бути названа брехнею — і край, ось такий категоричний імператив. Мені особливо подобається аргументація Масарика. Він вважав, що не можна будувати ідентичність народу на підробці. І що брехати з патріотичних міркувань — ще гірше, ніж просто брехати. Бо коли ти брешеш заради особистої користі, ти дискредитуєш лише себе як брехуна. А якщо брешеш в ім’я патріотизму, то заразом дискредитуєш і патріотичну ідею. На щастя для чехів, переміг саме погляд Масарика. Може, тому вони й живуть сьогодні незрівнянно краще за нас...

Чи ми перемогли цієї зими? Не знаю, ще нічого не закінчилось. Подивимось, як пройдуть вибори, хто стане президентом, а головне — як ми дамо собі раду з Росією і «юго-востоком». Хоча... Про неоднозначність перемоги як такої я теж писав у згадуваному «Стані облоги»:

«... у певному віці сам вираз «віра в перемогу» починає звучати надто знущально. Віра в перемогу? Прекрасна річ. Якщо ви — спортсмен або курсант військового училища, вам просто необхідно вірити в перемогу. Бо як би інакше можна було витримати розкинуте попереду ціле життя, приречене проминути в марному очікуванні на ту найважливішу мить, яка все одно ніколи не настане? Але якщо ви вже трохи пожили на цьому світі і встигли до нього придивитися, то на зміну вашій вірі приходить знання: людині не судилося перемогти. Та що там перемогти — людині й позмагатись як слід не судилося. Судилося лише вийти на поле життєвої битви і тинятися ним, тинятися, щоб нарешті відчути свою повну безпорадність, безглуздість і відчай. Ну, принаймні так вважав один із персонажів Фолкнера... Приблизно такими роздумами я підбадьорював себе і раптом зауважив, що небо над Інститутською почервоніло. Наших ставало все більше, все частіше зустрічалися обличчя знайомих і друзів. А потім на Майдані зовсім розвиднилося. Бацили за командою відступили до своїх епідемічних вогнищ. До перемоги, як завжди, було ще дуже далеко. Але тієї ночі ми точно не програли».

Розмовляла Інна Корнелюк.

Вибране з наговореного 12.04.2014 р.