I

В історії найчастіше «обирають» попутний вітер. Рідше обирають дальшу перспективу, розгадуючи своє призначення.

Україна пам’ятає дві фатальні угоди. Перша — угода з Росією у 1654 році. Ніхто не читав її тексту і не бачив підписів. Але після угоди відчули чужинецький режим, потім поступове запровадження кріпосного рабства.

Друга угода — створення СССР 1922 р. Ніхто не бачив тексту угоди і не бачив підписів. Просто повідомлення з’явилося в московській пресі. Усі відчули жорсткий окупаційний режим, а в 1929 р. — запровадження кріпацького рабства, нечуваного в історії.

Комуністичний режим не змінив природи людини, але розмив її моральні підвалини, на яких трималася гідність особи. І та пошесть зіпсуття пішла по всій землі.

Европа давно зіткнулася з особливостями російського впливу і протистояла йому своїми традиціями, інституціями, де закоренився закон і право особи. В цьому є велика притягальна сила, проти якої військова сила мало важить.

Україна стоїть на межі між Росією і Заходом, який спрощено сприймав імперські поняття про «південь Росії». Однак навіть на рівні туристських вражень кожен відчуває, що то зовсім інший народ — навіть після стандартизації комуністичним катком. Як писав Гоголь: «зовсім інша натура, яку Провидіння наділило зовсім іншою історією.»

Нині історія поставила останню в світі імперію у всій її наготі і невизначеності, без міфів про третій Рим і про «світле майбутнє людства.»

Україна стоїть перед вибором, хоча вибір незалежності 1 грудня 1991р. і той історичний референдум був по-суті вибором західного напряму. Він був закамуфльованим совєтською риторикою з національним забарвленням і заплутаний зусиллями старої номенклатури, що залишилася при владі. Їм було б легше повертатися назад, ніж прокладати дорогу в новому напрямі.

Дорогу прокладають молоді, сміливі і самовідданні. Саме такі, яких КГБ винищувало з перших кроків.

Десовєтизація йде на рівні риторики і не зачіпає корисливо-матеріалістичного способу мислення. Спроби заснування хри­стиянсько-демократичної партії європейського типу зводились до використання бренду. Навіть заміна символів тоталітаризму зупинилася під впливом Росії, де все стоїть на старих місцях. Звідти ж йдуть нові ініціативи будувати пам’ятники засновникам кріпосництва Катерині ІІ і Сталіну.

А тим часом західний вектор Україна, в принципі, обрала ще в часи Хрещення Київської Руси і в часи козацького лицарства.

Європейський вибір — це вибір вартостей.

В українській мові слово «вартості» дещо відрізняється від слова «цінності», бо з тим останнім більш пов’язані матеріяльні цінності.

Коли говорять про Европейський вибір, то здебільшого мають на увазі політичну орієнтованість і матеріяльний достаток.

Насправді ж за тим поняттям стоїть вибір засадничих вартостей — вибір свободи, прав людини, закону, права.

Куди втікав від царя Івана Грозного князь Курбський? На Захід.

Куди втікав від свого батька Петра І його син царевич Олексій? На Захід.

Куди втікали від того ж царя сподвижники гетьмана Мазепи? На Захід.

Де рятувалися дисиденти, щоб уникнути ГУЛАГу? На Заході.

А куди втікала донька Сталіна?

Перелік можна продовжити, але уточнимо, що всі ці люди в пошуках свободи і права зробили Европейський вибір.

Чи значило це, що в Росії не було ні свободи, ні права?

Якась свобода і якийсь закон і тут був, бо ж мільйони людей тут жили…

Але щось не пригадується, хто з Заходу втікав до Росії і знаходив тут захист.

Річ у тому, що на Заході ще від часів Римського права закон був жорсткий, але один для всіх.

В Російській імперії, чи то до революції, чи після, закон до певних осіб «не застосовували», а застосовували, і суворо, тільки до ворогів або до тих, хто критикував владу.

Так само і дозована свобода: комусь вона була «вольготною», а для більшости була свободою раба.

Тому то говорили про Московію і Росію як країну рабства і чу­жинці, і самі росіяни. І колись, і говорять тепер.

­І втеча на Захід стає масовою.

А тим часом застереження поета звучить актуально і досі:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра.

Але так само актуально звучить і його поклик:

Коли ми діждемося Вашинґтона

З новим і праведним законом.

А діждемось таки колись!

Отже, йдеться тут про вибір вартости — свободи і закону. Йдеться про запровадження людського ладу у своїй країні. Про повернення людині гідності ГОСПОДАРЯ.

Не всі люди в Україні розуміли Шевченка і не всі приймають його слова сьогодні.

Для декого тепліше в тій звичайній атмосфері, до якої вони пристосувалися. Влаштовувати справи по блату чи за хабарі легше. Виконувати обов’язок важче, ніж відбріхуватись. Дотримуватись закону важче, ніж обминати закон.

Але молодь втікає від тих рабських умов у чужий світ, де треба важко працювати, зате є порядок. Для людської душі дуже потрібний лад.

Західний світ далекий від ідеалу. Він різний. Свобода там часто межує з розпустою. Демократія часом карикатурна. Лібералізм межує з безпринципністю. І люди там теж різні.

Але коли ми говоримо про вартості, то маємо на увазі щось глибше, що закоренилося в серцях, у свідомості, в звичках людей.

Говоримо про норми. Правові і моральні норми карбувалися віками. «Нагадаємо велику і просту істину, — пише Ортеґа-і-Ґассет, — що людина передусім і більш за все спадкоємець. І саме це, а не щось інше, докорінно відрізняє її від тварини. Тільки ж усвідомити себе спадкоємцем — значить осягти історичну свідомість».

В тому розумінні Европейська Спільнота є об’єднанням зовсім різних народів, які бережуть обличчя, свою історичну пам’ять, а єднаються на ґрунті спільних економічних і політичних інте­ресів.

Тварини, у яких є протилежні бажання, нападають одне на одного. Щось подібне було і у вождів у ХХ сторіччі. Европа в муках робила висновки.

«При зустрічі протилежних бажань людина звертається до моральних вимог справедливости і любови. В них міститься найцінніша умова запровадження миру між людьми для закладення спільної дружби і братерства». Коли ці слова писав український філософ ХІХ ст. Памфіл Юркевич, він не натякав на Російську імперію, яка більше думала про розширення своїх кордонів. Послідовник Канта, він ж обґрунтовував християнський принцип миротворчости, бо саме в ньому закладені творчі потенції.

«Людина відчуває моральний потяг до людини як для того, щоб від її слова і її думки сприймати внутрішнє збудження, живити і виховувати ними свою душу, так і для того, щоб у свою чергу відкрити їй свою душу, свої бажання, радості і страждання. Тут ми маємо так зване почуття людяности, яке дає нашому роду вище значення серед інших одушевлених істот нашого світу і яке ображається виявом усякого ворожого ставленням однієї людини до іншої».

На тлі історії закритого суспільства, будованого на теорії класової боротьби, ті слова сьогодні опритомнюють і накреслюють іншу альтернативу — щирости, одвертости, співчуття, породжені справжньою релігійністю, для якої все добре не тільки добре і плідне, але й священне. Людина має бути гідною свого Творця.

В нинішній ліберальній Европі такі слова не в моді. Але саме вони зрошували той ґрунт, на якому формувалися правові й культурні інституції, що творять обличчя Заходу.

Зрештою, і за нашої пам’яті там було і є кому нагадувати абетку нашої культури, в основі якої лежать духовні вартості.

«Поняття вартости, — пише філософ Третгован, — пов’язане з поняттям обов’язку… Нам притаманна вартість, бо ми одержуємо її від джерела вартости. Це — те, що я для початку можу підвести під поняття Бога. Ми знаємо, що Він дає нам вартість. Ось чому вимога вдосконалення, що стоїть перед нами, — це абсолютна необумовлена вимога».

Однак не забуваймо, що і в Україні, і на Заході більшість людей черпає усю цю мудрість не з філософських книг, а просто з катехизму, який пригадує Страх Божий як початок усякої премудрости.

Зауважмо при цьому, що логічні арґументи тільки вчать, а виховує і тягне за собою добрий вчитель, добрий приклад.

В тому відношенні різниця між Україною і Заходом невелика. Різниця є саме у вихованні обов’язку, тобто в дотриманні слова і дотриманні принципів. Чотири покоління проходили школу партійности, яка ставила понад усе партійну вигоду і уневажнювала всякі принципи, що суперечили корисності. А тим часом обов’язок — це імператив, що діє всупереч корисності. Звідси і твердий закон, який виконується всупереч резонам вигоди.

Моральний релятивізм комуністичного виховання фактично розмивав підвалини виховання особистости. А відтак і сама особа практично була уневажнена, тобто використовувалась як знаряддя. Людина може бути метою і не може бути засобом. Цей кантівський постулат по суті є основою прав людини.

Совєтські вожді формально визнавали і навіть підписували «Деклярацію прав людини і громадянина», ухвалену 10 грудня 1948 р. в ООН. Але на практиці судили людей, які посилалися на права людини.

При такому поводженні з людиною у неї вироблялося пристосовництво і вища його форма — кар’єризм, що не визнавав моральних заборон.

Саме з цим зараз маємо справу, коли говоримо про корупцію, недієвість законів та відсутність права.

Водночас за 20 років обличчя країни змінилося. Прірва між Україною і Заходом стирається. В умовах свободи зростає творча енерґія людей.

«Часи змінюються і нас змінюють», — говорить латинське прислів’я. Людина повертається обличчям до забутої істини: духовні вартості і традиції стають визначальними в житті суспільства, яке прагне повернути собі почуття гідності і самоповаги.